Великдень по-червоноармійськи

Кілька днів батальйон бурхливо обговорював послання «тата». Перетравлюючи почуте, зійшлися на тому, що маразм міцнішає. І де знаходяться межі цього маразму, сказати складно. Втішало те, що служба солдатська — строкова і коли-небудь закінчиться. Ми поїдемо додому, а ці із зірками та зірочками на погонах тут і залишаться у своїх маячних фантазіях. Від таких висновків солдатикам полегшало, і до середини тижня про послання «тата» навіть не згадували, занурившись у будні повсякденної рутини.

Настала неділя, 14 квітня.  Досить теплий сонячний ранок вихідного дня. За недільним розпорядком сніданок мав бути на годину пізніше, ніж зазвичай. Рота строєм пройшла до їдальні, трохи промарширувала перед входом на місці — і: «Справа по одному до їдальні кроком-руш!»

 Першу дивину ми помітили вже в середині. По-перше, виснажене обличчя чергового кухаря, який поглядав на нас із явною неприязню. По-друге, на столах не було традиційних варених яєць. Замість них кожен солдат отримав порцію окатої яєчні. З розрахунку, як і належить, — два яйця на пролетаря. Це був єдиний день за всю мою службу, коли годували яєчнею. Кухарям можна було лише поспівчувати, адже насмажити п’ятсот окатих яєчень у жвавому темпі — те ще заняття. Однак що кухарям у тягар, те солдатам у радість. Яєчню в батальйоні сприйняли на ура. Різноманітність усе-таки, та й смачно.

Друга дивина чекала на нас одразу ж після сніданку. Традиційно після  прийому їжі особовий склад в організованому порядку прямував до курилки —вдихнути химерний дим, особливо відчутний з першою сигаретою.  Але цього разу третю роту строєм повели до спортивного ангару, що стояв за казармами. У цьому марші ми були не самі: туди прямували всі чотири роти. «Щось явно затівається», — подумали ми і трохи напружилися, згадавши послання «тата» та яєчню на сніданок.

«Що день прийдешній нам готує?» — хвилювання наповнювало нас у міру наближення до ангару. І не дивно. У видовженому ангарі напівсферичної форми зазвичай проводилися ігри у баскетбол та волейбол. Ще там був джентльменський гімнастичний набір: козли, канати, бруси, турніки. Нині ж при вході в ангар довгою стрічкою звивалася солдатська черга, що викликало кілька асоціацій.   Це нагадувало Мавзолей, яким його любили фотографувати парадні фотографи, — куб Мавзолею з дуже довгою чергою через усю Червону площу. Це також нагадувало чергу за дефіцитом, якого за Совєтів було вдосталь, коли з криками «дають тільки одну пару в одні руки» громадяни сподівалися, що всім вистачить. Це також могло бути схожим на чергу за квитками до театру на Таганці, або на концерти когось із популярних виконавців.

Наша рота зайняла своє місце у черзі. Рухалася вона досить швидко. Ангар мав входи з двох боків, і ті, хто вже доторкнувся до незвіданого, виходили з протилежного боку. Це інтригувало ще більше. Ті, хто вийшов з ангару, були від нас на пристойній відстані, але ми помітили, що всі вони виходять у розвеселому настрої. Градус інтриги піднімався...

І ось я всередині. Усе виявилося банально просто. Посередині ангара стояв стіл, звичайнісінький письмовий стіл із навчальної частини. За ним з нудьгуючою фізіономією сидів батальйонний лікар — капітан Лямін, одягнений у білий халат. По обидва боки від столу стояли двоє прапорщиків, які стежили за порядком...

Я був змушений зупинитися, бо не зміг стримати сміх:

— Вибачте, Павле... Дійшов до цього місця... І наче вчора це було... Не можу стриматися...

— Ну і? — нетерпляче підганяв Павло. Видно було, що історія захопила його.

Кожному солдатику належало виконати такі дії: підійти до капітана Ляміна, представитися, приспустити штани, показати свій статевий орган і особливо мошонку, яку слід було продемонструвати з різних боків. Переконавшись, що слідів Великоднього забарвлення немає, Лямін робив жест рукою і підходив наступний. Перед Ляміним лежав товстий зошит у лінійку — повний список особового складу. Лямін знаходив прізвище і вносив або мінус, або плюс.  Відсутності забарвлення відповідав мінус. Наявності забарвлення — відповідно плюс. Зрозуміло, весь журнал був у суцільних мінусах. Двоє прапорщиків періодично розглядали все, що відбувається, відпускаючи, як їм здавалося, розумні дотепи.

Капітану Ляміну було недобре. Чоло його вкрилося потом, обличчя виражало дику нудьгу й огиду. Схоже, він проклинав той день, коли вирішив стати військовим медиком, і в глибині душі посилав «тата» дуже далеко, продовжуючи тим не менш, виконувати маразматичний наказ. Мій співпризовник із першої роти Мишко Дорошенко, дефілюючи своїм «господарством» перед Ляміним і прапорщиками, видав геніальне філософське запитання: «А дембеля не видно?»

Отже, послання «тата» отримало свій практичний розвиток. Яєчне питання було вирішено з усіх можливих боків: з боку яєць курячих і з боку чоловічих. Інших яєць у батальйоні не було. Хіба що у кнура на свинарнику, але до такої екзотики навіть витончений розум командування не додумався. Наш кнур Василь залишився поза підозрою, продовжуючи весело рохкати та радіючи весні, залицятися до своєї подруги Машки.

— Просто справжній концтабір, — обурювався Павло, — Цілковите ігнорування почуття власної гідності та прав людини.

— Ну я б не став так сильно драматизувати. Усі, хто виходив з ангару, веселилися. Навряд чи їм дозволили б таку поведінку в реальному концтаборі.

— А історія виявилася не такою вже й довгою.

— Ну що ви, Павле! Це тільки зав'язка історії. Перший акт, так би мовити. До речі, чи не хочете скласти компанію і пройтися до буфету за кавою? Після першого акту має бути антракт, та й сидіти вже неможливо, тіло потребує розминки.

— Я якраз про це подумав.

Ми рушили у дорогу. Буфет розташовувався за пару вагонів від нас, похід був недовгим.  Отримавши дві порції паперового капучино, ми вирішили тимчасово розміститися у тамбурі — сидіти поки зовсім не хотілося. Ковток капучино активував у мене ген креативності: