Весняні маразми

Весна — час прекрасний. Для батальйонного пролетаріату зокрема. Сніги тануть, пташки співають, сонечко пестить. Обридлі шапки змінюють на пілотки, кальсони з натільними сорочками — на труси і майки, зимові онучі — на літні. Незмінними залишаються чоботи. Кондові кирзові чоботи...

 Одному солдату на весь термін дворічної служби належить зносити три пари кирзових чобіт. Кожна пара  — на вісім місяців. З приходом тепла чоботи ставали дедалі важчими і важчими, а з настанням зими все холоднішими і холоднішими. Вони постійно вимагали до себе уваги. Добре ще, якщо ти писаришко штабний, і служба твоя кабінетна, а якщо на завод військовий ганяють, у наряди, варти та інші заходи, що псують взуття, то вигляд у чобітків буде не дуже вже й скоро.

Злостивий прапорщик Ватников, старшина ротний, з особливим садизмом командує на ранковому огляді: «Праву ногу на носок став!» І ходить, сволота, підбори перевіряє, чи виблискують вони усіма фібрами гуталінової душі, чи тьмяні й непоказні, як очі самого прапорщика Ватникова. Боїться свій образ виявити у підборах наших, ось і ходить уздовж шеренги, придивляється. Горе тому, у кого не блищить! Лунає не болючий, але різкий удар у підошву того, хто провинився, і голос прапорщика гугнявить: «Два наряди позачергово». Щоб не чути цього тужливого голосу, потрібно було регулярно намазувати кирзу гуталіном і терти шинельним сукном до дзеркального відображення.

Ще в кирзі доводилося бігати. Щодня на ранковій зарядці. У чоботях із онучковим нутром. Які там бігові кросівки, я вас благаю! Амортизації, супінації та гіперпронації нікого не хвилювали. Ранковий підйом, кирзачі на ноги, до туалету — і на пробіжку. Від подібних знущань любила кирза підносити неприємні несподіванки: то боки протруться, то підбор або підметка відірвуться. Тоді у ремонт і добре, якщо б він був можливий, бо отримання позапланових чобіт — складна бюрократична процедура. Особисто у моєї кирзи швидко протиралися внутрішні боки біля щиколоток, та  свої вісім місяців вони насилу, але доживали. Якщо запитати мене зараз, що частіше згадується про армійську службу, відповідь буде такою: ніч, казарма, ряди двоярусних ліжок. Біля них шеренги кирзових чобіт, обгорнутих зверху онучами, як годиться за Статутом. І специфічний запах — суміш начищеної кремом кирзи з онучами далеко не першої свіжості...

Православний Великдень 1985-го припадав на 14 квітня. В епоху насаджуваного державою атеїзму дізнаватися про релігійні свята було не так просто. Якщо ви самі нишком не відвідуєте культові місця, тоді був перевірений показник — телепередача «Мелодії та ритми зарубіжної естради» з анонсованим початком трансляції ледь не за північ. Це залізобетонний індикатор наближення великого релігійного свята. Методами подібних трансляцій держава конкурувала зі служителями культу, виступаючи у ролі своєрідного змія-спокусника. На істинних вірян усе це, зрозуміло, не діяло. Але метою держави були не вони, а так би мовити, громадяни, які вагаються. Ось тим, хто вагається, і пропонували концерт ABBA або Boney M, аби тільки громадянин не йшов до храму на всеношну або освячення Великодніх пасок. Це приклад зі ставлення до православ'я, але негатив держави поширювався і на всі інші конфесії.

Взагалі не важливо, в яку з офіційно не заборонених релігій ви віруєте. Якщо вам пощастило і держава виділила якусь житлову площу в особисте користування, там і поклоняйтеся своїм богам. Тільки таємно, щоб ніхто не бачив і не чув. Але це в цивільному житті. В армії все набагато простіше. Тому що держава вже не заграє, а суворо наказує: «Ось тобі, воїне, набір свят з обов'язковою котлеткою на обід — і крапка». Зрозуміло, ні про який Великдень, Песах, Ураза-Байрам, а тим паче буддистське свято Весак, мови йти не могло. Ні явно, ні таємно.

Відверто кажучи, я тоді поняття не мав про Великодню неділю.   Що це за свято, яка його історія і що йому передує, було мені невідомо. І в батальйоні, серед нашої третьої роти, я не помічав солдатів, які готуються до Великодня. Не було ніяких розмов, приготувань, іконок і навіть натільних хрестиків. У казармі, де однією родиною проживає близько ста осіб, приховати щось практично неможливо.  Навесні 1985-го тривала звичайна армійська рутина: роботи, навчання, наряди, іноді бійки.  Весняні дембелі готувалися до від'їзду додому, решта чекали на нове поповнення. Усе, як завжди.

У передостанню суботу перед 14 квітня до батальйону з візитом прибув «тато». Казарми наші розташовувалися неподалік від першої території, «тато» часом заходив до нас, щоб продемонструвати близькість до мас і покричати для профілактики на батальйонне керівництво.  6 квітня «тато» був не один, його супроводжувала ціла свита. Власне, причина була зрозуміла — підбивали підсумки щорічної весняної перевірки з роздачею відпусток, нових звань та інших нагород. Не обходилося і без лайки на адресу винних. Стандартний захід, який проводили двічі на рік, навесні та восени.

Пролетаріат зганявся до батальйонного клубу, комфортно вмощувався перед сценою і майстерно набував зацікавленого вигляду. Санько Петренко примудрявся спати з напівзакритими очима і щасливою дитячою посмішкою на обличчі. З боку виглядало, ніби він радісно слухає керівництво, і лише іноді зрадницьке хропіння могло видати його. «Тільки сон наблизить нас до звільнення в запас» —  влучне прислів'я!

Батальйонний клуб розташовувався у мальовничому місці, на самому березі Єльського озера. Краще місце для клубу складно уявити. Штаб, навчальні корпуси, їдальня і казарми розташовувалися вище, на вершині пагорба. Дорога до клубу проходила через стройовий плац вниз до озера. Клуб був ніби окрема держава, невидима з пагорба. Біля клубного входу знаходилася затишна альтанка для перекурів. Вона нависала над озером, нагадуючи великий човен. Бувало, сидиш там на лавці, куриш — із трьох боків озерна вода з легкими брижами, і ніби пливеш кудись подалі від батальйону і від Ронінців з усією їхньою заплутаною історією.