Генерал-меценат

Як вже було сказано, генерал Пасічник обожнював не тільки космонавтів, а й музику. Любов до музики мала у «тата» меценатський характер. Хоч за штатом і не передбачено оркестр, але все має бути на рівні, «як у людей». Рівень передбачав наявність у панському маєтку духового оркестру і вокально-інструментального ансамблю, щоб і маршем проходити, і пісні послухати.

Усі ці потуги були позаштатними, і творчі солдатики мали вдень працювати на військовому заводі, ходити в наряди і варти, а у вільний час (якщо такий залишався) готуватися до урочистих заходів, щоб приємно дивувати «тата» та його гостей. Такий розпорядок дня повністю відповідав комуністичній ідилії з поеми «Добре!» Володимира Маяковського (мовою оригіналу): "Сидят папаши. Каждый хитр. Землю попашет, попишет стихи".

 Лише іноді, у разі великих передсвяткових авралів, музикантам давали на кілька днів звільнення від усіх робіт і дозволяли мало не цілодобові репетиції. Ще б пак, приїжджає той самий космонавт Лядов у компанії, скажімо, міністра важкого машинобудування, і вдарити обличчям у багнюку ніяк не можна. Зрозуміло, що космонавти і тим паче — міністри — мали можливості слухати реальних метрів естради. Тому в «тата» були стійкі потреби у гідному рівні творчого пролетаріату.

Щоб задовольнити ці потреби царя Бориса, країною їздили «покупці», тобто уповноважені генералом офіцери. Вони відвідували місцеві військкомати, викликаючи тамтешнє захоплення: «Ви бачили в цього майора шиті зірки на погонах? Не інакше при Генштабі перебуває...»

«Татусеві» гінці звалювалися на голови військкоматівських працівників  у дусі гоголівського «Ревізора»:

— «Ось папір за підписом маршала Огаркова. Вам належить надавати всіляке сприяння. Мені потрібні справи усіх призовників-музикантів та окрема кімната для роботи!»

Військкоматське керівництво шанобливо задкувало до вхідних дверей, звільняючи кабінет і запевняючи високого гостя у своїй готовності виконати будь-який наказ Батьківщини. Далі гостю приносили всі необхідні справи. Він переглядав їх, роблячи чистку № 1 —- відбраковував тих, хто залучався туди, куди не треба, або був помічений у зв'язках, що порочать. Тих, хто пройшов чистку № 1, викликали на співбесіду до військкомату. Це був уже другий та останній етап  — чистка № 2.

Важливе доповнення: музикантів, здебільшого, шукали по Україні. Коріння Бориса Дмитровича було з-під Харкова. Напевно, до земляків він усе ж мав особливі почуття. Харків, Дніпропетровськ і Київ були основними постачальниками творчого пролетаріату. Хоча, справедливості заради, варто сказати, що і профільних фахівців в основному призивали з України.

Якщо застосувати принцип Парето до географії всіх батальйонних призовників, то виходило приблизно так: 80% особового складу — з України, 20% — з інших регіонів, окрім середньоазіатських та закавказьких.  Звісно, «тато» не був законспірованим українським націоналістом і не носив тризуб у потаємній кишені. Він був типовим представником совкової воєнщини. Але вважав за краще мати справу з вихідцями з України, маючи на це, швидше за все, як суб'єктивні, так і об'єктивні причини.

Мене викликали на співбесіду з «татовим» гінцем, як того, хто пройшов чистку № 1. Я абсолютно не розбирався у статусі вишитих зірок на погонах, тому міг оцінювати «покупця» лише за його вербальними якостями. Гонець у званні майора був дуже переконливий, і незабаром я був готовий прямувати до місця служби негайно. На прощання майор вимовив загадкову фразу, заінтригувавши мене остаточно: «Не пошкодуєте. Сам Борис Дмитрович зацікавлений у вас...»

Річ у тім, що в ті роки був популярний солодкозвучний чехословацький саксофоніст Фелікс Словачек; «татові» подобалося його слухати і він загорівся ідеєю впровадити до батальйону саксофоніста. Товариш майор, дізнавшись про мої трубу і саксофон, збудився не на жарт, адже одним пострілом він ніби вирішував два питання і робив «тата» подвійно щасливим…

Поїзд під'їжджав до чергової станції. Оголосили п'ятихвилинну готовність. Павло вийшов по нужді, залишивши мене на самоті.  Група людей, здебільшого чоловічої статі, гарячково схопилася та рушила до тамбуру. Без нічого, без валіз та сумок. Це секта нікотинозалежних. Із опухлими вухами вони нервово постукують пальцями і тремтять колінами: «Ну де ж станція? Ну давай вже швидше...»

В їхніх руках у стані повної готовності тверді та м'які пачки сигарет, вейпи та айкоси. У розпорядженні лише одна хвилина для кількох затяжок і — о, щастя! — зникне відчуття опухлих вух, закрутиться від глибоких затяжок голова і настане гармонія. Ненадовго. Однак ось вона, станція! Швидше, швидше на вихід!

Як на зло, запальничка глючить... «Вибачте, у вас вогнику... ох, у вас айкос... так-так, може, варто перейти, але поки що не виходить. Є хто традиційно палить?» Хтось дає прикурити від своєї сигарети, але дорогоцінний час втрачено. Хутчіш, хутчіш, ще одну затяжку... провідник кличе до вагона... ну зараз, зараз... ще разок затягнутися глибше... потяг потихеньку починає рух... наполовину викурена поспіхом цигарка летить під колеса... «Вибачте, а коли наступна зупинка?» Наповнивши легені димами різних фасонів, сектанти неквапливо повертаються на свої місця.

— «Не суди, і судимий не будеш», — подумки сказав я собі, — «Забув, як сам три десятки років точно так само бігав за першої можливості? Насилу кинув. А в армії... там бувало, що одна цигарка на п'ятьох осіб... Це був вимушений ритуал чоловічої спільноти. Напевно, сигарета в армії — це й відрада, і медитація. Гадаю, у нинішній армії тим більше. Складно інакше на війні. Це вам не кульбабки на генеральських галявинах збирати...»

Тут підійшов Павло і відразу запитав:

— А чому ви відразу не запитали в «покупця» щодо оркестру, штатний чи ні? Що ж ви так лоханулися?

— Лох тому що, — відповів я, посміхаючись, — частково.