«Космічна» епопея

Генерал Пасічник обожнював космонавтів і музику. На кожному урочистому заході у клубі НДІ обов'язково був присутній космонавт. Або парочка космонавтів. Вони висиджували урочисту частину, слухали концерт, влаштований місцевими силами. Вінцем програми був банкет з тієї чи іншої нагоди. Потім космонавтів розвозили по домівках до наступного свята. Бувають ряджені весільні генерали, а в нас були святкові космонавти, але не ряджені, а справжнісінькі.

— «У нас у гостях наші прославлені космонавти, товариш Х і товариш Y!», — збуджено надривався ведучий концерту, зазвичай із числа місцевих прапорщиків-бардів. Космонавти піднімалися, розкланювалися у різні боки та на манер Юрія Гагаріна приємно посміхалися. Звідки взялася у «тата» ця несамовита тяга до космічних трудівників, сказати складно. Можливо, він і сам мріяв про космос, коли був молодшим. Можливо, це була його таємна мрія, не здійснена ідея-фікс, що переросла згодом у поклоніння тим, хто побував на орбіті.

Так це чи ні — невідомо. Та й який сенс гадати на кавовій гущі. Факт залишається фактом — космонавти були присутні регулярно і всюди, від офіційних урочистостей до спільного полювання на кабанів.

— До речі, про космонавтів, а хочете розповім, як я цілих два місяці ходив у племінниках відомого космонавта?  — під час розповіді я згадав один епізод служби, який безпосередньо не стосується презентованої історії, але вельми кумедний.

— Звичайно!

— Загалом справа йшла так: я тільки-тільки склав присягу, був зовсім ще зеленим солдатиком, огірком, як говорили у Ронінцях. І ось цілком несподівано, на самому початку грудня 83-го року, відвідує мене один далекий родич. Чесно кажучи, я навіть до пуття не можу назвати ступінь його спорідненості. Кликав я його дядьком Євгеном. Він був відставним військовим моряком у званні капітана першого рангу — тобто полковника за сухопутним рахунком. Сам він пітерський. Дуже любив та вмів дядько Євген те, що зараз називається продавати або презентувати себе, кажучи простіше, — понти наводити. У нього були якісь справи у Москві, ну і вирішив він заїхати до мене у частину. Без попередження. Просто одного морозного дня, коли роту нашу привели із заводу на обід, на КПП мене очікував родич. Сидимо ми з ним у кімнатці при КПП, розмовляємо про те про се. Виглядав дядько Євген вельми по-панськи. Дороге пальто, що добре сидить, із коміром із чогось такого, у натуральності чого можна не сумніватися. На голові шапка із серії «кандидат у члени Політбюро», ніяк не менше. Взуття під стать — фінські зимові черевики, не інакше. Та й сам дядько Євген цілком собі нічого — представницький мужик років п'ятдесяти з невеликим. Приємне з нальотом нахабства обличчя, прикрашене вражаючими вусами. Якщо подивитися на нього збоку, жодних сумнівів, що перед вами дуже великий начальник.

За двадцять хвилин до нас у кімнату заскочив черговий офіцер і з деякою улесливістю, як мені здалося, доповів дядьку Євгену: «Комбат чекає на вас, я проведу».

—«Ну чекай мене тут», — важливо сказав мені родич, застібаючи своє породисте пальто.  Черговий шанобливо посторонився, пропускаючи вперед дядька Євгена, і вони рушили у бік штабу. Мені залишалося тільки чекати та курити.

Чекати довелося досить довго. У віконце я побачив, що дядько Євген йде у супроводі комбата, підполковника Хомякова. Причому складалося враження, що комбат насправді не Хомяков, а дядько Євген. По тому, як вони йшли. З рівною спиною, вальяжною ходою — дядько Євген, і дрібненькою, трохи позаду нього, — комбат. Точнісінько ніби  генерал у цивільному приїхав із несподіваною перевірочною місією. Комбат проводив його прямо до КПП.

 Родич сказав мені досить туманну фразу: «Зараз усе буде гаразд, усе у тебе буде в ажурі». Я не розумів, що саме він має на увазі, але фраза звучала оптимістично, що надзвичайно важливо на старті армійської служби. Поговоривши зі мною ще трохи на загальні теми, дядько Євген, як кажуть у них, моряків, — відчалив.

Вже наступного дня я став помічати різку зміну ставлення до мене з боку деякої частини офіцерства і прапорщиків. Із просто нормального воно чомусь стало шанобливо-заграйливим. Причина такої зміни відкрилася швидко. Я виявився улюбленим племінником одного з друзів «тата», відомого космонавта Лядова. Чому я ним виявився — історія замовчує, залишається лише здогадуватися. Раптом вирішили, що це саме так, і крапка!

Звісно, жодного стосунку до шановного працівника космосу я не мав. Ні найменшого. Я підозрюю, що дядько Євген міг щось ляпнути у цьому дусі або натякнути. Із найкращих спонукань, зрозуміло. Так вийшло, що з самим дядьком Євгеном мені не довелося більше спілкуватися, це була наша остання зустріч. Після армії все закрутилося — навчання, робота, швидке одруження... словом, ніколи було. Дядько Євген, на жаль, прожив недовге життя, але, припускаю, вельми насичене.

— Прикольно! — вигукнув Павло, — я намагаюся уявити таку ситуацію... Вас запитують: ви племінник космонавта, і ви підтверджуєте, чи не так? А як же потім, після викриття?

— Ну що ви... Це занадто прямолінійно. Насправді ж усе було не так. Або не зовсім так. Усе спілкування із командуванням батальйону на тему космічного дядька відбувалося у стилі натяків та недомовленості. Виглядало приблизно так:

— «Ми знаємо», — пауза, — «що у вас чудові родичі», — знову пауза і багатозначний погляд у мій бік, — «як вам служиться? Чи не ображають вас старослужбовці? Ви, коли що, так одразу повідомте...», — невизначений звук, що нагадує посвистування, — «ну а як там ВІН? Живий-здоровий? Готується?» — і очима вгору показують...

Оскільки прізвище космонавта Лядова у розмовах безпосередньо не згадувалося, я вважав за краще поважно кивати головою та підтакувати. І справді, у мене чудові родичі, служиться мені не гірше за інших — чиста правда й жодної брехні. Звісно, я б вважав за краще раніше у запас звільнитися, рочку на півтора, але таке завдання не до снаги і реальному космонавту.