«Любов» до кульбаб

У Новому Завіті сказано: на початку було слово. Історію мого призову до автобату можна почати так: на початку був генерал-майор Пасічник, або «тато», як позаочі називали його всі — від солдатів до полковників. Борис Дмитрович Пасічник був справжній пан. Звання його генеральське було не особливо високим — генерал-майорів поблизу Москви хоч греблю гати, — зате посаду він обіймав дуже статусну: «тато» очолював військовий НДІ з автомобільної тематики. До цієї вченої контори був приданий наш батальйон. Адже там одні офіцери, а батальйонні солдатики на кшталт військового пролетаріату, якому нема чого втрачати крім своїх ременів. А без пролетаріату, як відомо ще з часів Карла Маркса, обійтися ніяк неможливо.

«Тато» був на самій верхівці піраміди своєрідного військово-класового суспільства містечка Ронінці. Проживав пан Пасічник в окремому будинку на так званій першій території, яка була огороджена від сторонніх очей та ретельно охоронялась. Крім «татового» будинку, територія охоплювала сам НДІ, офіцерське кафе, клуб, усілякі господарські споруди типу теплиць та невеликий парк. Я був вражений, коли вперше побачив «тата», який фланірував між будинком та конторою.  Це було величне видовище! Явище царя Бориса народу на найвищому променаді. Зустрічний військовий люд вірнопідданськи віддавав честь, і цар Борис милостиво-поблажливо відповідав їм взаємністю. « Тато» був високий і доволі огрядний, ступав із гідністю, не поспішаючи, без жодної суєти. Кожним кроком він ніби демонстрував усвідомлення свого високого статусу.  Утім, він був уже немолодий, близько шістдесяти, і не виключено, що за його повноти  легко пружинити кроком навіть за бажанням було неможливо.

Як особистість, Борис Дмитрович був суперечливий. З одного боку, це вчений муж із потягом до мистецтв та нападами людяності, з іншого ж —- маразматик-солдафон  та  самодур. І яких саме якостей із цього набору було більше, сказати складно. Усе це якось уживалося в одній людині, являючи її у різних ситуаціях то однією своєю гранню, то іншою.

Наприклад, «тато» не любив жовтий колір. Чому? Історія замовчує. Не любив і все. Радше навіть ненавидів.  А в травні у Ронінцях як на зло цвітуть кульбаби. Зрозуміло, яскравим жовтим кольором. Їм, кульбабам і невтямки, що цвісти треба або іншим кольором, або тільки там, де не ступає «татова» нога, і погляд його не буде затьмарений. Жовтий колір для «тата» — це як для бика на кориді ганчірка. Що робить бик у цьому випадку? Б'є ганчірку рогами. Що робить «тато», побачивши жовтий колір? Звіряче тупотить ногами, видаючи рев, крутіше бичачого.

На першій території з галявинами повний порядок — весь вільний простір трав'янисто-зелений. І ось у цій  ретельно доглянутій зелені щороку у травні з'являлися вони — жовті, як диявольські очі, нікчемні рослини. Тут «тато» виходить на променад і, о жах, погляд його впирається в розкидану повсюди жовтизну. Тупіт ніг і рев: «Чергового до мене!»

Мчиться черговий офіцер, на ходу застібаючи все, що не застебнуте, — не приведи Господи у такий момент бути у нестатутному вигляді. Черговий перед «татом» завмирає по стійці струнко, він червоний, як рак, від сорому та від усвідомлення свого жахливого злочину — допустив ворога на галявини. «Товаришу генерале, товаришу генерале», — нервово белькоче офіцер (він може бути й лейтенантом, і навіть цілим майором) — « не помітив, товаришу генерале, не побачив... Дозвольте, товаришу генерале, я просто зараз особисто своїми руками буду цих гадів видирати!»

З вікон офіцерського кафе, посміхаючись, дивиться кухонний наряд. Це військові пролетарі з нашого батальйону, вони отримують кайф від подібної сцени. Солдатики насолоджуються, спостерігаючи за офіцерським приниженням. Ще б пак, той самий черговий, який годину тому вишукував бруд в  обідній залі  та кричав на все кафе «старшого по наряду до мене!» тепер принижений і розтоптаний. Ось вона — боротьба армійських класів на власні очі.

 «Пішов геть!» — цар Борис тупнув ногою крайній раз і з похмурим виглядом продовжив рух. Черговий на негнучких ногах, дотримуючись дистанції, слідує за ним до парадного входу в НДІ. Усією першою територією моментально розноситься важлива інформація: «тато» побачив жовтий! Це як сигнал для всіх і вся: ховайтеся хто куди може, «тато» у люті!

— Зачекайте, зачекайте, — перервав мене Павло, — як же так? Ну не любить генерал жовтий колір, так це ж його особисті проблеми. Це ж не в межах службових обов'язків! Навіщо офіцер принижується?

— Дорогий Павле, якби все було так просто, то було б зовсім нецікаво. Ми підійшли до точки ухвалення рішення у цей конкретний момент. Давайте я продовжу...

У чергового офіцера є два варіанти поведінки. Варіант перший: він прямо доповідає «татові», що в Статуті збройних сил нічого не сказано про кульбаби, тим більше у період цвітіння. Він також повідомляє генералу, що виконає наказ щодо кульбаб, але не згоден із ним і напише рапорт за інстанцією. І в принципі, черговий матиме рацію. Однак на моїй пам'яті за два роки жоден черговий офіцер, принижений щодо «жовтої проблеми» так не вчинив. Чому? Та тому, що висока ймовірність, що «тато» увімкне всі свої зв'язки, і непокірний офіцер буде змушений поміняти своє комфортне ближнє Підмосков'я на якийсь Богом забутий гарнізон на Сахаліні. Небагато знайдеться людей, здатних відстояти свої принципи та спиратися на них усе життя. Таких людей на пальцях перерахувати можна, але саме на таких все й тримається.

Однак переважна більшість воліє лизати. Звідси випливає варіант другий: черговий офіцер кинеться особисто видирати кляту жовтизну, щоб «тато» побачив його усвідомлення, завзяття та бажання усе виправити. Потім, коли «тато» покине першу територію у справах, (а його постійно возили то до Генштабу, то до Міноборони), викликати з батальйону пролетарів на кшталт третьої роти та їхніми силами розв'язати проблему кардинально. Тобто, вирвати все, що жовтіє. Щоправда, тут є важливий нюанс: якщо генерал повернеться несподівано рано і побачить, що пролетарі працюють щосили, видираючи мерзенну жовтизну, то ревіння й тупіт буде ще сильнішим!