Батьки, діти та Орвелл

Раннім травневим ранком 2025 року, позіхаючи на ходу, я поспішав на вокзал. Потрібно було встигнути на швидкісний потяг до Київа. На вулиці чекало таксі.  Обмежений запас часу вимагав спринтерських навичок, і я стрімко вискочив із під'їзду. Таксист блаженно покурював біля свого авто. Встигнемо? Повинні! Ми поїхали та успішно дісталися. Я швидко знайшов свій вагон першого класу та із задоволенням виявив, що сусіднє з моїм місце ніким не зайняте. «До відправлення п'ять хвилин», — констатував я, — «вагон заповнений повністю, але біля мене місце вільне. От би так і до Київа...»

Розмістившись біля вікна, я відкинув спинку сидіння та почав роздивлятися перон і пасажирів вагона. Велика кількість людей у військовій формі, деякі після важких поранень. Протези, милиці, палички... Ця гірка реальність ставила жирний хрест на уявній безтурботності травневого погожого ранку.  Вона оголювала різкий контраст між війною і миром, життям і смертю. Поїзд рушив, за вікном потягнулися передмістя й дачні селища. Наступна станція приблизно за півгодини. Я спробував подрімати, але в мене не вийшло. У голову лізли різні думки, до того ж із буфетного вагона з'явився стюард із пересувним візком, і я вирішив дочекатися кави.

Сам я з покоління шістдесятників. Але не тих давніх шістдесятників, які народилися ще під час Другої світової війни та подорослішали у хрущовську відлигу. Я з тих, хто народився в шістдесяті, можна сказати плід «відлигових» шістдесятників. Ну хіба не логічно вважати себе теж шістдесятником? На мою думку, — цілком. Дрімучий побут комунальних квартир, вечірні, а іноді й всенощні посиденьки дорослих під джаз на вінілі або радіо, розмови про новинки журналу «Иностранная литература», - все це мені добре знайоме. Я не міг розуміти всього, про що говорять дорослі, я був занадто малий.

Одне можу сказати точно: не йшлося про валютні курси або варіанти літнього відпочинку в Туреччині. За торгівлю валютою світила тюрма, а поїздка до капіталістичної країни була схожою на політ у космос. Часи були дуже скромні, принаймні для переважної більшості громадян, включно з моїми батьками. Незважаючи на прокурено-нездорову атмосферу подібних посиденьок, було в них і щось привабливе. Те, чого зараз явно не вистачає. Я маю на увазі живе спілкування людей, які не пізнали ще дива Інтернету.  Словом, епоха доінтернетівського совкового ідеалізму, де людина людині якщо й не друг і брат, то хоча б співрозмовник. На лихий кінець — просто товариш по чарці. Аби не вовк, і на тому спасибі.

Однак, ось і перша зупинка, лише на одну хвилину. До вагону увійшов молодий чоловік із наплічником на плечі й неквапливо рушив проходом у пошуках свого законного місця. Внутрішнє відчуття підказало, що моїй пасажирській самотності настав кінець. Так і вийшло. Молодий чоловік уважно подивився на табличку з номером місця, потім звірив номер із квитком у своєму смартфоні. Переконавшись у відповідності цифр, він поставив наплічник на сидіння і ми обмінялися формальними привітаннями. Дві абсолютно сторонні людини, змушені коротати час ліктем до ліктя з волі випадку.

На вигляд молодому чоловікові було років тридцять. Досить високий, темноволосий, з приємними рисами обличчя. З-під розстебнутого худі було видно футболку з принтом: задумлива мавпа, що сидить перед комп'ютерним монітором, і трохи нижче — слово THINK. Він закинув наплічник на багажну полицю, попередньо вийнявши з нього ноутбук, і сів на своє місце. Відкинувши столик зі спинки переднього сидіння, він встановив на ньому пристрій.  Потім енергійно потер долоні, немов черевоугодник в очікуванні  пишної трапези. Далі він увімкнув ноутбук, під'єднав навушники й поринув у тільки йому відомий світ, часом жваво пробігаючи пальцями по клавіатурі.

«Типовий Айтішник», — подумав я з часткою сарказму, — «Комп'ютер — це робота, спілкування, і навіть сім'я. Напевно, щоразу ось так сідаючи перед компом він вимовляє клятву Айтішника. Щось типу: присягаюся бути з тобою в горі й радості, поки штучний інтелект не розлучить нас. Потім потирає долоні та натискає кнопку Power».

Тим часом підкотився візок із жаданою кавою. Я прийняв від стюарда паперову склянку. Від неї йшов аромат, цілком пристойний для пасажира, який погано виспався. Зробивши кілька обережних ковтків гарячого напою, я відчув себе бадьоріше. Чим би зайнятися?

Хоча, що за питання в епоху смартфонів. Спершу я спробував «добути» Інтернет, але на жаль, марно. ВайФаєм і не пахло. Мобільний Інтернет показав спочатку ознаки життя, але за кілька хвилин зник всерйоз та надовго. Вочевидь, вирушив у напрямку ВайФая.

Що ж, для таких ситуацій є у мене звичне дорожнє рішення: фільм. У моєму смартфоні всього один фільм, його я можу дивитися з будь-якого місця і незліченну кількість разів. Це давня, ще 60-х років, французька кінокомедія «Велика прогулянка». З Луї де Фюнесом та Бурвілем. Я став вибірково переглядати кумедні епізоди. Один з них досяг мети – мене затрясло від  сміху. Мій сусід із цікавістю подивився на предмет моїх веселощів. Видно було, що фільм йому не знайомий. Коли прийшла черга фінального епізоду, де косоокий німецький фельдфебель «влучною» кулеметною чергою збиває власний літак, від сміху ходили ходором вже два сидіння. Сцена була сміховинна навіть без звуку, варто було лише поглянути на фізіономію німця, який прицілюється.

— Вибачте, як називається цей фільм? — запитав молодий чоловік після того, як я зупинив відео і вийняв навушники.

— «Велика прогулянка». Класика комедійного жанру родом із 60-х, — відповів я, — перший раз я подивився його, дай Боже пам'яті, ще..., ще на початку 70-х, і він одразу, що називається, зайшов. Відтоді періодично переглядаю. Щиро рекомендую, — потім додав не без іронії, — абсолютний нуль комп'ютерної графіки, повна відсутність штучного інтелекту та інших модернових ефектів, проте фільм, цілком вартий уваги.

— Дякую, обов'язково подивлюся. Я думав в Інеті посерфити, але ніяк. А тут дивлюся, у вас фільм прикольний, я й підглянув трохи, — молодий чоловік усміхаючись, закрив ноутбук, дістав із наплічника книжку та поринув у читання.