14 глава

Ніч у Сіетлі 2014 року була холодна й волога — з тих, що липнуть до шкіри й просочують одяг, навіть якщо ти провів надворі всього кілька хвилин.
Еван Еллінгтон вийшов із машини, грюкнувши дверцятами, і на мить завмер. Утома тиснула на плечі не вперше, але сьогодні — особливо. Черговий виснажливий день в Ellington Capital Partners — інвестиційній компанії, яку колись заснував його батько, а Еван за роки перетворив зі скромного сімейного фонду на щось значно більше, узявши під контроль частки в нерухомості, технологічних стартапах і чужих капіталах, — залишив по собі тільки важкість у скронях і глухе бажання нарешті посидіти в тиші. Це була та втома, коли кожна думка важить надто багато, а кожен наступний крок доводиться буквально вимагати від власного тіла.
Він підвів очі на двоповерховий будинок.
Фасад був темний. У вікнах обох синів ледь жевріли нічники, кидаючи на шибки м'які, сонні тіні. Звідси вони здавалися майже заспокійливими. Наче в будинку все було нормально. Наче там спали діти, а на кухні чекала звичайна тиха ніч.
Тільки на першому поверсі горіло кухонне світло.
Занадто яскраве.
Воно лягало на фасад різкою жовтою плямою.
Вулиця мовчала. Вологий вітер шурхотів у чорному гіллі. Асфальт після недавньої мряки тьмяно блищав під вуличними ліхтарями. Навколишні будинки стояли темні, з рідкісними вікнами, що світилися десь далеко, ніби життя в цьому районі давно перейшло на шепіт.
Еван закинув голову.
Низькі важкі хмари щільно затягли небо. Лише де-не-де між ними проглядали кволі зорі — холодні, далекі, майже непомітні.
Він повільно вдихнув нічний холод і видихнув, випускаючи з парою залишки дня.
Потім піднявся на ґанок.
Зайшов до будинку.
У передпокої скинув куртку й кілька секунд просто стояв у тиші, прислухаючись. Із кухні долинав рівний гул холодильника.
Більше нічого.
Еван пішов туди, звідки крізь прочинені двері лилося різке світло.
Елеонора стояла біля кухонного острова.
В одній руці тримала дитячий стаканчик із ведмедиком серед квітів. Маленький, смішний, зовсім недоречний серед мармурової стільниці й дорослої кухні. Поруч стояла відкрита скляна банка з ананасовим соком.
У другій — маленьку темну пляшечку без етикетки, якої Еван ніколи раніше не бачив.
Дружина була настільки зосереджена, що спочатку навіть не почула його.
Повільно нахилила пляшечку над стаканчиком.
Крапля.
Ще одна.
Щось безбарвне зникало в жовтому ананасовому соку.
У кухні було тихо. Надто тихо.
Тільки холодильник рівно гудів десь за спиною, а в повітрі стояв густий, солодкий запах ананаса — липкий, майже нудотний.
Еван зробив крок.
Дошка під ногою тихо рипнула.
Елеонора здригнулася всім тілом.
Пляшечка вислизнула з пальців.
Рука смикнулася, зачепила банку, і стаканчик із ведмедиком теж випав.
Спочатку на плитку вдарилося скло — пляшечка, а слідом важка банка.
Потім — дитячий стаканчик.
Пролунав короткий, різкий дзенькіт.
Пляшечка розлетілася друзками, банка розкололася. Сік хлюпнув на підлогу, і прозора рідина з пляшечки змішалася з ним, розтікаючись між уламками. Стаканчик глухо стукнувся об плитку, але не розбився — тільки перекотився.
Маленький ведмедик серед квітів опинився боком до підлоги.
Еван завмер у дверях.
Елеонора, здавалося, нічого цього не помітила.
Закусила нижню губу так сильно, що та зблідла. Одна рука вчепилася у волосся, пальці тремтіли, нігті впивалися в шкіру голови. Другою затуляла рот і гризла ніготь, дивлячись на чоловіка широко розплющеними очима.
Еван знав цей погляд.
Він бачив його раніше.
І саме тому холод, що пробіг по спині, був зовсім не від нічної погоди.
Обережно переступив через уламки й калюжу соку. Під підошвою тихо хруснуло скло.
Опустив очі.
Дитячий стаканчик із ведмедиком лежав поруч із розбитою пляшечкою.
Еван знову подивився на Елеонору.
Ковтнув.
Простягнув руки, намагаючись обійняти її за плечі.
— Кохана... Що відбувається? Елеоноро, що сталося?
Щойно пальці торкнулися її плечей, вона здригнулася й відсахнулася, наче від загрози.
Безладно позадкувала й боляче вдарилася стегном об край острова.
Навіть не помітила.
Руки Евана безпорадно опустилися.
— Що з тобою?.. — ледь чутно спитав він.
Елеонора дихала часто й важко.
Вдих.
Короткий, рваний видих.
Хитала головою, а слова плуталися, зливаючись у гарячковий, незв'язний потік. Погляд ковзав повз Евана, ніби за його спиною стояло щось, чого він не міг побачити.
— Ти... ти не заслуговуєш на таке життя, Еване... Ми обидва не заслуговуємо, — бурмотіла вона, розмахуючи тремтячими руками. — Ця хвороба... ця бісова, проклята хвороба! Чому вона вчепилася в нас? Вона ж як тварюка... ходить слідом, в'їлася в моє тіло, а тепер... чому вона вчепилася саме в мого любого Даміана?! За що вона гризе мого хлопчика?!
Голос зірвався на крик.
Потім майже одразу впав до хрипкого шепоту.
Пальці знову вп'ялися в пасма.
— Я не можу... я не хочу, щоб наш синочок прожив таке ж пекло, яке прожила я! Вона зжере його, Еване, зламає так само, як зламала мене!
Елеонора повільно опустила очі.
На підлозі серед ананасового соку блищали уламки.
Дихання на мить урвалося.
Погляд зупинився на них.
Обличчя змінилося.
У розгубленості раптом проступила якась відчайдушна, майже страшна рішучість.
— Я повинна врятувати його... — майже беззвучно вимовила вона, дивлячись на скалки. — Раз мене свого часу ніхто не врятував... я повинна хоча б його.
Руки Евана дрібно затремтіли.
У голові ніби стало порожньо.
Він ще відмовлявся вірити побаченому, але страшна здогадка вже пробивалася крізь шок.
Дитячий стаканчик.
Ананасовий сік.
Пляшечка.
Краплі.
Даміан.
Еван провів долонею по обличчю, ніби так можна було стерти побачене й змусити все знову стати нормальним.
Не стало.
Він знову подивився на дружину.
— Що... що ти щойно намагалася зробити? — вичавив він, відчуваючи, як пересохло в горлі.
Вона вже мовчала.
Стояла нерухомо й дивилася на нього порожніми, розгубленими очима.
У них швидко набухали великі сльози.
Гарячковий спалах згас так само різко, як виник.
Залишився тільки беззахисний, отупілий розпач.
— Я... я не можу прирікати його на таке життя, яке маю сама... — прошепотіла вона надламаним голосом.
Перша сльоза скотилася по щоці.
І тоді до Евана дійшло.
Він майже підбіг, схопив дружину за плечі й почав трусити, вимагаючи відповіді.
— Скажи мені! Що ти капала Даміанові в сік?! Що це було?!
Елеонора тихо плакала й не чинила опору.
Пальці до болю впилися в її плечі.
— Кажи зараз же! — закричав він їй просто в обличчя, зриваючись на хрип. — Чим ти поїла мого сина?!
Вона глянула на нього крізь сльози.
І губи раптом вигнулися в дивній, майже безневинній усмішці.
Вона забелькотала:
— Розумієш... йому б не було боляче, Еване. Усе скінчилося б дуже швидко й тихо, якби я тільки підібрала правильну дозу. Мені треба було розрахувати... Мені здавалося, що я розрахувала... Бо забагато не можна, і замало теж... замало тільки зашкодить...
Еван занімів.
Очі розширилися.
Він не міг вдихнути.
Вона говорила про отруєння їхньої дитини так, ніби йшлося про звичайну хатню справу. Про щось, що можна просто правильно розрахувати й довести до кінця.
У її світі це мало сенс.
У його — ні.
— Ти навіжена, — тихо сказав він, відступаючи на крок. — Ти божевільна... Більше ніколи. Чуєш мене? Ніколи не наближайся ні до Даміана, ні до Дерека!
Елеонора раптом випросталася.
Обличчя розгладилося.
Плечі перестали тремтіти.
Голос став лякаюче рівним — майже спокійним.
Ніби жінки, яка щойно плакала перед ним, уже не було.
— Я їхня мати, Еване. Ти не можеш мені заборонити.
Більше Еван не стримувався.
Ривком шарпнув її до себе так, що вона хитнулася.
Дивився їй просто в очі й вимовляв кожне слово окремо, як удар:
— Я сказав: не наближайся до жодного з моїх синів!
Елеонора повільно перевела погляд із його спотвореного люттю обличчя на підлогу.
На скло.
На калюжу соку.
На маленького ведмедика, який усе ще лежав на боці серед уламків.
Очі звузилися.
— Це все через тебе, — тихо й зло мовила вона. — Ти в усьому винен...
Губи ледь сіпнулися.
Вона знову підвела на нього очі.
І майже буденно, з гіркою, божевільною усмішкою, запитала:
— Де мені тепер взяти стрихнін?
Еван якийсь час просто дивився на неї.
Наче не почув.
А потім остаточно втратив контроль.
— Про що ти говориш?! Що ти, бісове створіння, верзеш?! — Крик відбився від плитки й кухонних шаф. — Ти сама чуєш, що кажеш?! Ти геть здуріла! З глузду з'їхала!
Він знову труснув її так, що голова хитнулася, а з очей бризнули сльози.
Елеонора розтулила губи, ніби хотіла щось відповісти, але Еван не дав їй вимовити й слова:
— Я тобі забороняю! Чуєш?! Забороняю навіть дивитися в бік Даміана! Просто закрий зараз рота й мовчи! Мовчи, я сказав! Ані слова більше!
Еван важко дихав.
Холодний піт виступив на скронях.
Долоні тремтіли.
А Елеонора застигла в його руках, мов у лещатах, раптом замовкнувши, ніби з неї разом вийшла вся сила.
На кілька секунд запанувала тиша.
Чути було тільки холодильник.
І краплі соку, що повільно стікали з краю острова на підлогу.
Тоді Елеонора різко рвонулася з його рук.
Втратила рівновагу й упала на коліна просто в розбите скло та липкий сік.
Поділ світлої нічної сорочки одразу просочився жовтим.
Вона навіть не помітила.
Звужені очі бачили тільки краплі й уламки.
Елеонора почала гарячково згрібати пальцями скалки, намагаючись зачерпнути залишки розлитої рідини.
Гострі краї впивалися в шкіру.
На пальцях виступила кров.
Вона змішувалася з ананасовим соком, розмазувалася по білій плитці, лишаючи розмиті червоні сліди.
Елеонора збирала й збирала.
Ніби це було найцінніше, що в неї залишилося.
— Що ти робиш?! Зупинися! — закричав Еван.
Терпіння урвалося.
Він підскочив, схопив її за плечі й ривком підняв на ноги.
Його самого трясло.
Кілька разів шарпнув її, намагаючись висмикнути з цього марева:
— Ти можеш зупинитися?! Вставай! Отямся! Чуєш мене?! Що ти твориш?! Отямся, Елеоноро!
У відповідь вона дико скрикнула.
І, не тямлячи себе, з усієї сили вдарила його по обличчю закривавленою долонею.
Ляпас прозвучав сухо й різко.
На щоці лишився гарячий, липкий слід її крові.
Еван завмер.
Лише на мить.
Від несподіванки, болю й отруйного страху він не витримав.
Рефлекторно, щоб захиститися й урвати це божевілля, різко й щосили відштовхнув дружину від себе.
Брукінгс. Наші дні
Шум океану біля берегів Орегона завжди мав особливий, холодний відгомін. Кайл і Дерек ішли вздовж лінії прибою, де вологий пісок просідав під підошвами. Позаду, відрізаючи їх від решти світу, височів густий, майже непроникний сосновий ліс, а праворуч обривалися монументальні темні скелі, об які зі злісним сичанням розбивалися сірі хвилі. Повітря було просякнуте сіллю, хвоєю та туманом.
Кайл на мить затримав погляд на профілі зведеного брата. За три роки спільного життя він устиг пізнати і Дерека, і Евана — обидва здавалися йому спокійними, зваженими й цілком адекватними людьми. Але про смерть першої дружини Евана в цьому домі не говорили ніколи. Кайл відчував, що в тій історії було щось не так, щось набагато складніше й темніше за офіційну версію.
Він знав лише те, що колись мимохідь обмовилася мати: справу закрили за кілька днів. Діагноз, сильні ліки, розлитий сік на кухонній підлозі — поліції цього вистачило. Прізвище Еллінгтон у Сіетлі теж важило чимало, і зайвих запитань родині ніхто не ставив.
— Є щось таке... що Даміанові варто знати? — нарешті вголос запитав Кайл, засунувши руки в кишені куртки.
Дерек навіть не повернув голови. Дивився на воду, де над самими хвилями кружляли чайки, раз у раз стрімко пірнаючи вниз і вихоплюючи здобич із піни. Ішов рівним, упевненим кроком.
— Я не вправі вирішувати, що саме Даміанові варто знати про смерть нашої матері, а що — ні, — відповів Дерек.
— А якщо я питаю твою власну думку? — Кайл трохи сповільнив крок, змушуючи себе дивитися на нього. — Бо зараз саме вона здається мені вирішальною.
Дерек зупинився. Навіть тепер не обернувся й і далі спокійно дивився туди, де свинцева вода сходилася з блідим небом.
— Ні, — коротко й твердо відрізав він. — Даміанові потрібно знати лише одне: його мама загинула внаслідок нещасного випадку. І вона його дуже любила.
Кайл теж зупинився, опустив голову й штовхнув носком кросівка невеликий плаский камінець у сіру піну прибою. Затримався очима на своїх мокрих слідах, які повільно розмивала чергова холодна хвиля, а потім тихо запитав:
— А вона... вона справді його любила?
Дерек стояв поруч. На обличчі з'явилася гірка, ледь помітна, суха усмішка. Він усе так само дивився вдалечінь, на безкрайній океан.
— Психічно хворі люди сприймають поняття любові трохи інакше, ніж здорові, — спокійно й розважливо мовив Дерек, і кожне слово в нього важило. — Іноді прояви їхньої любові можуть бути настільки страшними й викривленими, що для звичайної людини це здається моторошним і абсолютно неадекватним. У здоровому розумі просто не вкладається, як людина, щиро бажаючи захистити й люблячи всім серцем, здатна навіть помислити про те, на що спроможний спотворений хворобою розум.
Кайл мовчки втупився в мокрий пісок під ногами. Сірий туман, що спускався з гір, повільно огортав темні сосни, роблячи ліс позаду схожим на застиглу, монолітну стіну. Вітер шарпав поли куртки, просочуючи шкіру солоною вогкістю, а шумне дихання океану заглушало будь-які інші звуки, залишаючи їх двох наодинці з цією розмовою.
Дерек засунув руки в кишені й зробив повільний крок уперед, продовживши тим самим глибоким, рівним голосом:
— Іноді людям доводиться захищати своїх найрідніших... навіть від тих, хто їх щиро й безтямно любить. Навіть якщо для цього доведеться перетнути межу, за якою немає вороття. Тато свого часу зробив свій вибір. Він захистив Даміана.
Кайл не перебивав. Лише тугіше затягнув капюшон і знову рушив уперед, залишаючи глибокі сліди на вологій смужці берега. Вони йшли пліч-о-пліч, і між ними повисла мовчанка, яку обидва розуміли без слів. Прохолодний вітер ніби видував із голови рештки сумнівів.
Більше Кайл не ставив жодного запитання. Відповіді, які були йому потрібні, він уже отримав, а лізти далі в це чуже, скалічене минуле не мав жодного бажання. Можливо, деякі таємниці й справді краще залишити похованими тут — між сосновим лісом, темними скелями й холодними хвилями Орегона.
Дерек зупинився й поволі обернувся до нього. Обличчя лишалося спокійним, але в очах проглядала глибока, виважена уважність.
— Ти кохаєш його? — тихо запитав Дерек.
Кайл відірвався від мокрого піску й повільно підвів голову. Вітер кинув йому в обличчя солоні бризки, але Кайл не звернув на це уваги — уперше за всю розмову подивився Дерекові просто в очі.
— Ну ти ж і сам усе розумієш, — мовив він, і голос звучав твердо, без жодних вагань. — Розумієш, що кохаю. Якби це було не так, якби це не було усвідомлено... я б ніколи не пішов на все те, що зараз відбувається між нами. Ти й сам це чудово знаєш.
Він на мить замовк. Коли заговорив знову, голос уже не був таким рівним.
— Кохаю. І мені страшно, що з ним щось може статися.
Дерек деякий час мовчав, обмірковуючи почуте й просто слухаючи, як штормовий вітер перекочує важкі хвилі Орегона.
Кайл знову повернувся до океану, до сірої лінії горизонту. Глибоко вдихнув гостре, холодне солоне повітря й повільно видихнув.
— Я розумію, що це ненормально, — спокійно, без виправдання чи провини мовив Кайл. — Чесно кажучи, я й сам, мабуть, не знаю, як би відреагував, опинившись на твоєму місці, на місці наших батьків чи нашого оточення. Напевно, так само вважав би це божевіллям. Але коли я на своєму власному місці... мені абсолютно плювати, хто і що думає про наші стосунки з Даміаном.
Він трохи примружився від солоних бризок, але голос не змінився:
— Хоч якими нездоровими, неадекватними чи дикими вони здавалися б іншим... Хоч як зухвало це зараз звучить, але коли йдеться про Даміана, мене взагалі не хвилює нічия думка. Абсолютно ніщо більше не має значення.
Дерек повільно повернув голову, пильно вдивляючись у Кайлів профіль. Вітер на мить ущух, лишаючи між ними тільки важкий шум прибою.
— Я не збираюся це виставляти на загал, — продовжив Кайл жорстким, повністю контрольованим голосом, відділяючи слово від слова. — Витягувати це на поверхню, влаштовувати якісь показові камінаути чи оголошувати за сімейною вечерею матері й Евану, що ми разом... Ні.
Він зробив крок уперед, міцно вгрузнувши носком у вологий пісок.
— Чим довше про це ніхто не знатиме — тим спокійніше. Якщо вдасться приховувати це від батьків хоч усе життя — значить, так і буде. Для нас із Даміаном це найкращий варіант.
Дерек не рухався. На його зазвичай стриманому обличчі з'явилася тонка, печальна, але водночас схвальна усмішка.
Повільно розвернувшись спиною до сірого, шумливого океану, він подивився в бік будинку, за яким темнів густий сосновий ліс.
— Ходімо, — мовив Дерек, кивнувши в бік стежки. — Треба щось перекусити. Робота над цим новим проєктом забирає бісову купу сил — я від самого ранку навіть пообідати не встиг.
Кайл лише мовчки кивнув у відповідь. Вони разом рушили від лінії прибою назад, до теплого світла вікон будинку, залишаючи за собою лише мокрі сліди на піску, які повільно змивала вода.
Сіетл. Дванадцять років тому
Одинадцятирічний Дерек стояв у дверях кухні й так міцно тримався за одвірок, що побіліли пальці.
Він не помічав, що боляче.
Очі пекло, а сльози застрягли десь у горлі й не йшли ні вгору, ні вниз. Здавалося, якщо дозволить собі заплакати, щось усередині остаточно розірветься.
Того вечора він так і не заснув.
Спершу знизу долинув різкий дзенькіт розбитого скла. Потім щось важко гуркнуло об плитку.
Потім закричав батько.
Не так, як кричав раніше. Голос був зірваний, чужий, такий, що Дерек одразу сів у ліжку.
Сходами він спускався навшпиньки, тримаючись за поручень. Унизу було темно, лише з кухні в коридор падав клин надто яскравого світла — на стіні він здавався майже білим. Дерек зупинився в темряві й не наважувався підійти ближче.
Він чув усе. Кожне слово. Кожен задиханий видих.
Тепер він дивився на батьків, і йому було важко дихати.
Батько кричав і шарпав матір. Дерек ніколи не бачив його таким.
Але мати...
Вона стояла посеред кухні розпатлана, з подолом нічної сорочки, вимазаним ананасовим соком, із закривавленими пальцями. На щоках блищали сльози.
Це була не його мама. Не та, що накривала його ковдрою перед сном і цілувала в чоло. Не та, до якої він біг, коли снився страшний сон.
Ця жінка дивилася кудись крізь батька й тихо плакала, белькочучи щось нерозбірливе. Від неї віяло чимось чужим. Зламаним. Небезпечним.
І Дерек раптом зрозумів, що боїться її. Не крику батька — її. Власну маму.
Він притиснувся спиною до одвірка.
Потім усе сталося дуже швидко.
Батько відштовхнув її. Вона не втримала рівноваги й похилилася назад — на мить Дерек побачив тільки розпатлане волосся й білий поділ сорочки.
А потім пролунав глухий, важкий удар.
Потилиця вдарилася об гострий край мармурової стільниці.
Звук був коротким, не таким гучним, як він очікував. Але після нього кухня раптом стихла — так різко, що Дерек почув гудіння холодильника. Рівне. Нудне. Звичайне. Наче нічого не сталося.
Мама обм'якла й повільно осіла на підлогу.
Дерек чекав, що вона поворухнеться. Підведе голову. Скаже щось. Мама завжди щось казала.
Вона не рухалася.
З-під її голови, змішуючись із липким соком і прозорою рідиною з розбитої пляшечки, поповзла густа темна калюжа. Повільно розтікалася плиткою, обходячи уламки скла.
Дерек не розумів, чому вона така темна. Чому мама не встає.
Він дивився на її груди. Вони не рухалися. Він бачив це навіть від дверей.
У нього самого всередині стало порожньо. Не страшно — саме порожньо. Наче вимкнули звук.
Батько зблід. Ще мить тому він кричав, а тепер повільно опустився на коліна поруч із нею. Долоні зависли над дружиною, тремтіли, не наважувалися торкнутися. Потім він обережно поклав руку їй на плече.
Вона не ворухнулася.
Еван нахилився, уткнувся чолом у її нерухоме плече й кілька разів судомно втягнув повітря, ніби воно раптом стало надто густим.
— Боже... Господи... За що це все нам?.. — глухо, надламано простогнав він у забруднену тканину сорочки.
Дерек не знав, що робити. Чи бігти за кимось. Чи кричати.
А потім згадав про брата. Даміан спав нагорі.
— Тату... — тихо сказав він.
Еван здригнувся й озирнувся. Погляд був отупілий і дикий, ніби він не одразу впізнав сина.
Дерек переступив поріг. Обминаючи калюжі й уламки, підійшов до батька й міцно обхопив його за шию, притискаючись усім тілом.
Еван так і лишився стояти на колінах перед мертвою дружиною, тримаючи сина. Дерек відчував, як тремтять батькові плечі, відчував запах крові, ананасового соку й батькового одягу. Цей запах він пам'ятатиме все життя.
Мамине обличчя тепер здавалося дивно спокійним. Ніби вона просто спала.
— Мама... вона хотіла завдати болю Даміанові? — тихо, майже без емоцій запитав Дерек.
Еван повільно перевів важкий погляд на дружину, потім на сина.
— Так, синку... — витиснув він хрипким, згаслим голосом. — Мама була дуже хвора... Вона справді хотіла зашкодити твоєму молодшому братові.
Дерек промовчав. І тоді побачив батькові долоні — вимазані кров'ю. Чия то була кров, уже не мало значення.
Еван теж подивився на свої руки. Здригнувся. Потім м'яко, але рішуче відсторонив сина на крок.
— Синку, зачекай... Не торкайся мене, не хочу, щоб ти забруднився... Подай, будь ласка, телефон із тумби. Мені треба зателефонувати в поліцію.
Дерек не ворухнувся.
Чорний прямокутник телефону лежав на тумбі зовсім близько. Ще кілька кроків — і приїдуть люди. Почнуть ставити запитання. Заберуть батька.
А тоді хто залишиться з Даміаном?
— Я не хочу, щоб ти телефонував у поліцію, — рівно сказав він.
— Синку... — Еван важко ковтнув і похитав головою. — Це був нещасний випадок, але... я вбив твою матір. Я повинен зателефонувати.
— Якщо тебе заберуть від нас із Даміаном, з ким ми будемо жити?
Еван мовчав.
— Жити без мами ми вже звикли, тату, — сказав Дерек, не відводячи очей. — Але без тебе ні я, ні Даміан жити не зможемо.
Батькові губи затремтіли.
— Я не можу так учинити, синку... — Він ледь стримував ридання. — Те, що це сталося випадково, що я цього не хотів... не означає, що я не маю відповісти. Я мушу відповісти за її смерть.
Дерек стиснув зуби так, що заболіла щелепа. Плакати не можна. Якщо батько зараз не може думати — думати доведеться йому.
— Тату. Мама впала зі сходів.
— Що?..
— Вона спускалася сходами й упала, — повторив Дерек тихо й рівно, ніби читав напам'ять.
Еван подивився на дружину. На кухонний острів. На темну калюжу під її головою.
— Дереку, вона лежить на кухні.
Хлопчик опустив погляд. Липка калюжа. Розбита банка. Друзки пляшечки. Ананасовий сік.
— Тоді вона посковзнулася, — сказав він. — Тут. Розлила сік і посковзнулася. Ударилася об стільницю.
— Синку...
— Тебе ще навіть не було вдома. — Дерек підняв на нього очі. — Ти приїхав, коли вона вже лежала. А я був тут і бачив, як вона впала. Сама.
Еван дивився на нього й не впізнавав. Перед ним стояв одинадцятирічний хлопчик, який щойно склав за нього все, чого він сам зараз не міг скласти.
— Її ліки... — тихо додав Дерек. — Від них вона ледь стоїть на ногах. Усі знають.
Еван повільно підвівся. По обличчю котилися сльози, змиваючи кров зі щоки. Потім він нахилився, міцно пригорнув сина й уткнувся обличчям йому в плече.
— Господи, синку... Не знаю, чи мені вистачить духу...
Дерек обхопив його обома руками. Губи затремтіли, очі знову наповнилися сльозами, і прошепотів він уже не рівним голосом дорослого, а голосом звичайної дитини:
— Будь ласка, тату. Ми з Даміаном не можемо тебе втратити.
Довго вони так стояли.
Дерек глянув на сходи. Нагорі, з прочинених дверей Даміанової кімнати, на стіну падала тьмяна смужка світла від нічника.
Даміан спав. Не знав. Ще не знав.
І Дерек раптом зрозумів, що так має залишитися.
Він відсторонився й подивився на батькові руки. На кров між пальцями. На липку пляму на щоці.
— Тобі треба переодягнутися. І вмитися. Поки вони не приїхали.
— Дереку...
— Іди. — Хлопчик ковтнув. — Я побуду з мамою.
Еван ще мить вагався, ніби хотів щось сказати й не знаходив слів. Потім кивнув — важко, як людина, що погоджується на щось, чого не зможе забути, — і пішов нагору, обережно обходячи калюжу й уламки.
Дерек залишився на кухні сам.
Постояв над матір'ю. Не знав, чи можна її торкатися. Чи їй холодно. Чи вона їх чує.
Потім повільно присів навпочіпки, обережно, щоб не наступити на скло.
Перед ним лежали уламки маленької темної пляшечки, з якої мати кілька хвилин тому капала щось у сік.
Дерек простягнув руку. Підняв один уламок. Потім другий. Дрібні скалки обережно зібрав у долоню й пересипав у кишеню піжами.
Він не знав навіщо. Просто знав, що їх не повинно тут бути.
Погляд упав на дитячий стаканчик. На маленького ведмедика серед квітів. Він досі був цілий — тільки весь у соку.
Дерек підняв стаканчик двома руками. Якийсь час просто дивився на ведмедика, на його дурнувату, веселу мордочку. Ніби цей ведмедик нічого не знав. Ні про маму. Ні про Даміана. Ні про кров на підлозі.
Він підійшов до раковини й обережно поклав стаканчик на саме дно, під гору немитого посуду. Так, щоб ніхто не побачив.
Сік він залишив.
Вона ж на ньому посковзнулася.