13 глава

Сіетл. 2020 рік
Даміан із Тайлером сиділи в затишній альтанці на задньому подвір'ї. Вечірнє сонце гріло дерев'яні перила й клало довгі теплі смуги на дошки підлоги. Тайлер захоплено чаклував над новим відео в телефоні, готуючи його до публікації в соцмережах, і час від часу повертав екран до друга. Даміан зі знанням справи давав поради: де краще накласти фільтр, де обрізати зайвий кадр, а де додати ефектний перехід.
У свої п'ятнадцять Даміан мав виразну, самобутню зовнішність: темне довге волосся, пірсинг у нижній губі та акуратні невеликі кільця в обох вухах. Поруч із Тайлером він поводився абсолютно розкуто, був балакучим, відкритим і щирим.
Почувся шурхіт шин — до будинку під'їхав автомобіль. За кілька хвилин із дому на заднє подвір'я вийшов Дерек. Знаючи, де зазвичай сидить ця парочка, він одразу попрямував до альтанки.
— Ви хоч щось їли? — першим ділом спитав Дерек, зупиняючись поруч.
— Ага, замовляли курячі нагетси й фрі, — відгукнувся Тайлер, не відриваючись від екрана.
Даміан звів очі на брата, і на його обличчі з'явилася хитра усмішка:
— Ну що, як минуло побачення?
Дерек виразно закотив очі й зітхнув:
— Боже... Це була просто вечірка. Між мною і Лізі абсолютно нічого немає.
Даміан єхидно всміхнувся на весь рот і, примружившись, подивився на брата:
— Боже мій, ніяк не звикну, що ти в мене вже такий дорослий.
— Який же ти придурок. — Дерек знову закотив очі й, сміючись, похитав головою.
Він зробив кілька кроків углиб альтанки й розслаблено опустився на м'який вуличний диванчик. Простягнувши руку вздовж спинки, зручно поклав передпліччя Даміанові на плече. Той звично відкинув голову назад, притулившись до братової руки, і розгорнув свій потертий шкіряний записник.
— Подивись. — Даміан тицьнув пальцем у нові начерки та ескізи.
Дерек уважно вдивився в графітні лінії й схвально кивнув:
— Прикольно. Справді круто виходить.
Даміан закрив записник і сунув його між сидінням і підлокітником — так, як лишають річ, до якої точно повернуться за хвилину. Трохи поміркувавши, спитав:
— А коли батько повернеться?
Дерек перевів погляд на далекий горизонт, де сонце вже майже торкалося води, а небо над океаном розпливалося в теплих помаранчевих і рожевих смугах.
— Швидше за все, завтра ввечері, — тихо відповів він. — Здається, у нього з цією Патрисією все справді серйозно.
— Класно... — Даміан покрутив у пальцях олівець, що досі лежав біля нього на сидінні. — Але сподіваюся, це не означає, що їхні стосунки якось у майбутньому змінять наше життя?
Тайлер нарешті відклав телефон на столик екраном донизу й хмикнув:
— Ага. Після таких «змін в особистому житті» моєї матері ми зрештою переїхали в інший штат, а в мене з'явився зведений брат.
Даміан витріщився на Тайлера. Олівець у його пальцях завмер. Потім він різко обернувся до Дерека й чітко, з натиском на кожному слові, сказав:
— Я ні за що у світі звідси не переїду.
Він повільно перевів погляд убік, на узбережжя — туди, де на воді ще блищало останнє сонце, а десь унизу з тихим шурхотом накочували на пісок хвилі. Трохи далі чорніло кострище від учорашнього барбекю. Даміан якийсь час мовчки дивився на нього, потім простягнув руку й машинально провів долонею по теплому від сонця дерев'яному поруччю альтанки — тим самим рухом, яким торкаються чогось звичного, свого.
Дерек тепло всміхнувся, сперся ліктем на підлокітник дивана й, простягнувши руку, скуйовдив і без того кошлате Даміанове волосся.
— Ну, я впевнений, що в нашому випадку до таких кардинальних змін точно не дійде, — заспокоїв він брата.
З цими словами Дерек підвівся й попрямував до будинку. Уже біля самого входу зупинився, обернувся через плече й додав:
— До речі, ви поїдете зі мною в Капітол-Гілл? Там зараз якраз починаються змагання зі скейтбордингу. Джеремія обіцяв, що буде весело.
Тайлер одразу ж жваво глянув на Даміана. Той лише байдуже знизав плечима й усміхнувся куточками губ:
— Поїдемо. Чому б і ні?
— О, супер! — Тайлер уже хапав телефон зі столика. — Зараз швидко наберу Майкла та Хав'єра, скажу, щоб теж підтягувалися!
Сіетл. 2021 рік
За вікнами вітальні вже стемніло, і надворі почав накрапати дощ — рідкі, важкі краплі, що глухо стукали по підвіконню. Верхнє освітлення на кухні не вмикали, і єдиним джерелом світла лишалися вбудовані світильники над робочою стільницею — холодне, вузьке коло жовтуватого світла, яке не діставало ні до вітальні, ні до облич тих, хто стояв на межі тіні.
Даміан рвучко підвівся з дивана. Шістнадцятирічний, він нервово міряв кроками простору вітальню, яка плавно переходила в зону кухні й їдальні. Ходив із кутка в куток, вряди-годи зупиняючись і не підводячи очей на батька — лише пильно розглядав темно-сірий кахель під ногами, там, де на нього падала межа світла з кухні.
Еван і далі мовчки стояв біля дверей вітальні, наполовину в тіні. Обличчя його залишалося абсолютно спокійним, навіть трохи втомленим, хоча пальці правої руки, опущеної вздовж тіла, час від часу мимоволі стискалися в кулак і одразу ж розтискалися знову. Дерек стояв на кухні, спираючись ліктями на широку стільницю просто під світильниками, — світло різко окреслювало його напружені плечі й лягало жовтою смугою через половину обличчя. Він спідлоба спостерігав за молодшим братом, час від часу повільно переводячи погляд із Даміана на батька, і кісточки пальців, якими він тримався за край стільниці, поступово білішали.
— Мені плювати, тату! — нарешті випалив Даміан, так і не глянувши на Евана. — Мені абсолютно плювати на твоє особисте життя! Ти можеш робити що завгодно, зустрічатися з ким хочеш... Але я нікуди звідси не поїду. Чуєш? Мені байдуже! Я залишуся в цьому будинку. За два роки я вже буду повнолітнім, і ти не зможеш мене змусити.
Еван лише ледь помітно зітхнув і заговорив рівно:
— Я розумію тебе, Дамі. Чесно, розумію. Але якщо ми з Патрисією вирішимо узаконити наші стосунки... нам усім доведеться щось із цим вирішувати.
Даміан різко зупинився, повернувся до батька й утупився в нього:
— «Нам»?! Поки що все вирішуєш тільки ти! Ти ж прямим текстом кажеш: якщо ви одружитеся, то плануєте жити разом. І при цьому ти абсолютно відкрито заявляєш, що не збираєшся залишатися в цьому будинку! Тобто ти просто плануєш черговий переїзд! А я... я нікуди звідси їхати не хочу!
Дерек відірвав лікті від стільниці й повільно випростався, а потім сперся на неї вже відкритими долонями — світло впало на його напружені кісточки пальців.
— Дамі... заспокойся, будь ласка.
Даміан миттєво обернувся до нього:
— Припини заспокоювати мене! — гаркнув він, не даючи братові договорити. — У мене вже складається таке враження, що єдина твоя місія в цьому житті — це заспокоювати мене! Заспокоювати всіх навколо!
Дерек промовчав. Тільки щелепа в нього трохи напружилася, і він відвів погляд убік, на темне вікно, за яким дощ бив уже сильніше.
Даміан рвучко повернувся до батька. Голос у нього зірвався й на секунду став тонким, майже дитячим, а руки, стиснуті в кулаки, дрібно затремтіли.
— Добре! Окей! Добре, ми переїдемо! — майже викрикнув він, сплеснувши руками й зробивши крок до Евана. — І куди ми переїдемо?! Куди?! Арізона? Техас? Куди?! Кажи!
Еван мовчав. За його спиною по темному склу повільно покотилася крапля дощу.
— А через кілька років ти розлучишся з Патрисією! От просто візьми й припусти — у вас нічого не вийде! І що ми тоді робитимемо, га?! Повернемося сюди, у Сіетл? Чи знову поїдемо казна-куди?! Ми що, тепер усе життя так і будемо переїжджати з місця на місце?!
Даміан рвучко розвернувся й попрямував до сходів, що вели нагору, до його мансардної кімнати. Проходячи повз Евана, не розрахував траєкторії й ледь зачепив батька плечем — не навмисно, а просто в сліпому пориві. Еван на мить заплющив очі й нічого не сказав.
— Ми не закінчили розмову, Даміане, — суворим, але все ще стриманим тоном кинув він услід, обернувшись до сходів.
Даміан навіть не зупинився й не обернувся. Піднімаючись, лише кинув через плече:
— Що стосується мене, то я закінчив. Гарного вечора. Вечеряти я не буду.
Кроки стихли десь нагорі, потім грюкнули двері. Еван ще якийсь час стояв, дивлячись на порожні сходи. На кухні лишилося тільки холодне світло над стільницею, тихий шум дощу за вікном і Дерек, який усе ще не відпускав край стільниці.
Брукінгс. Наші дні
Сонце повільно сідало, і небо над водою ставало золотаво-рожевим. Вечір видався дивовижно теплим і тихим: океан ледь чутно шелестів, накочуючи легкі хвилі на узбережжя. Даміан і Кайл пройшли вже кілька кілометрів від будинку, просто блукаючи вздовж кромки води.
Даміан повільно простягнув руку й узяв Кайла за долоню. Кайл, не відводячи очей від горизонту, м'яко переплів їхні пальці й легенько стиснув.
— Проблема була навіть не в самому переїзді... — тихо мовив Даміан, дивлячись на захід сонця. — Я просто боявся втратити того себе, яким урешті-решт зміг стати в тому домі в Сіетлі, куди ми переїхали після маминої смерті. Усі вісім років, що ми там прожили, це було єдине місце, де я нарешті відчував спокій.
Він на мить замовк, збираючись із думками, і продовжив ще тихіше:
— Знаєш, коли я був зовсім малим... через мамину хворобу я сприймав той перший наш дім як живу істоту. Ну, як хижого монстра. Дім був настільки просякнутий її важким станом, її нападами й безумством, що це тихо отруювало нас усіх — і мене, і Дерека, і батька. Мені тоді здавалося, що ті стіни буквально витягують із мене сили, що дім дихає поруч зі мною й намагається мене розчавити.
Даміан помовчав, дивлячись кудись повз Кайла, ніби намагався розгледіти щось у пам'яті.
— У мене був такий стаканчик... з ведмедиком серед квітів. Не пам'ятаю навіть, де ми його купили. Мама щовечора приносила мені в ньому ананасовий сік — приходила поцілувати мене на добраніч, ставила той стаканчик на тумбочку. І от саме в такі вечори вона часто бувала якась... не своя. Зовсім не та мама, яку я знав удень.
Він трохи скривився, ніби сам не був упевнений, чи хоче договорювати це до кінця.
— Я пам'ятаю, що боявся її в такі моменти. Якимось дитячим, безглуздим страхом, якого я тоді навіть не міг пояснити. Просто заплющував очі й чекав, поки вона піде. А при ній усміхався, щоб вона не помітила.
— Полин, — продовжив він, і голос у нього ледь помітно затремтів. — У тому першому домі навіть повітря здавалося гірким. Мені й досі здається, що я виріс із цим присмаком полину на губах... Я засинав із ним і прокидався посеред ночі, відчуваючи, як цей дім повільно мене душить.
Він стишив крок, дивлячись, як хвилі розмивають їхні сліди на вологому піску.
— А коли ми переїхали в дім, до лісу й океану, це стало моїм порятунком. Там я вперше задихав на повні груди. Навіть коли моя власна хвороба почала брати своє, той дім усе одно залишався моєю фортецею — аж до самого Брукінгса. А зараз, коли мені знову сниться мама і я прокидаюся з цим присмаком на губах... мабуть, тіло просто пам'ятає той самий страх. Варто мені відчути, що опору можна втратити, — і той полин одразу повертається. Навіть якщо цього разу опора — це вже не дім. Це ти.
Кайл увесь цей час ішов мовчки, не перебиваючи й уважно ловлячи кожне слово. Коли Даміан замовк, він зупинився й міцніше стиснув його долоню. Потім повернувся до нього всім тулубом і, подивившись Даміанові просто в очі, м'яко, але серйозно мовив:
— Що тебе зараз гризе? — спитав він прямо. — Бо щось гризе. Інакше воно б не лізло назовні.
Даміан теж зупинився. Він пильно подивився на Кайла, а потім його губи вигнулися в дивно сумній, беззахисній усмішці:
— Я боюся... боюся, що ти колись просто зникнеш із мого життя.
Кайл на мить остовпів. На його обличчі з'явився вираз щирого подиву й невисловленого запитання: «Як... як тобі взагалі таке могло спасти на думку?»
Але Даміан не дав йому заговорити. Він опустив погляд, знову звів його на Кайла й тихо продовжив:
— Гадаєш, я не розумію? Те, що між нами зараз відбувається... воно ж може колись закінчитися. Ти можеш закохатися в дівчину, наприклад. Або одного дня просто вирішити, що наші стосунки не мають майбутнього і не можуть існувати. Варіантів безліч, Кайле... І це те, про що я постійно думаю. Це те, що насправді... розриває мене зсередини й б'є по моєму емоційному стану.
Вони так і стояли посеред тихого узбережжя, не випускаючи долонь одне одного. Кайл повільно підвів вільну руку, торкнувся пальцями Даміанової щоки й повільно провів по ній. На його обличчі з'явилася легка, трохи печальна усмішка.
— Ти справді думаєш, що я колись зможу тебе покинути? — тихо спитав Кайл, пильно дивлячись йому в очі. — Дамі, серйозно?
Він помовчав, ніби добираючи найточніші слова, і додав:
— Можливо, я й справді кепсько вмію виражати свої почуття. Ну... такий уже я є, нічого не вдієш. Але невже за ці три роки, що ми разом, ти досі не зрозумів головного? Я нікуди від тебе не піду. Я завжди буду поруч.
Даміан повільно видихнув, і плечі його нарешті опустилися. Вони розвернулися й рушили берегом назад, до будинку.
Тепер вони йшли неквапливо, стишуючи крок, і стиха про щось розмовляли, час від часу всміхаючись одне одному. Даміан стомлено прихилявся скронею до Кайлового плеча, а той щоразу трохи повертався й м'яко торкався губами його маківки чи лоба.
Сонце вже майже торкнулося горизонту, і небо над океаном багряніло, переходячи у фіолетове. Хвилі тихо накочувалися на вологий пісок і лишали по собі піну.
Коли хлопці нарешті підійшли до будинку, одразу стало зрозуміло: Еван із Патрисією вже повернулися з поїздки. На під'їзній доріжці перед гаражем стояв припаркований батьків автомобіль, а з боку кухні долітали тихі, розмірені голоси.
Хлопці зрізали шлях і зайшли на подвір'я з заднього боку будинку, через терасу. Світло з панорамних вікон кухні лягало на дерев'яний настил.
Даміан і Кайл безшумно ступили через поріг і завмерли в дверях вітальні, спостерігаючи за дорослими. На кухонному острівці стояли три величезні паперові пакети з покупками. Еван діставав із них продукти й передавав Патрисії, а вона розкладала все по полицях холодильника.
— Ну, це справді чудово, що Вів'єн із Камалем вирішили з'їхатися й жити разом, — говорила Патрисія, розставляючи соуси. — У їхньому віці це вже абсолютно нормально.
Еван усміхнувся, витягаючи наступний пакунок:
— Та ще трохи — і Дерек знайде собі дівчину та теж з'їде від нас. А потім і Кайл з Даміаном. Так і залишимося з тобою вдвох у цьому великому будинку.
Патрисія на секунду завмерла з упаковкою сиру в руках:
— Знаєш, я, мабуть, навіть трохи боюся цього. Коли в мене замість двох дітей раптом стало четверо, я вперше за довгий час відчула, що таке справжня велика родина. Не хочу це відчуття втрачати.
Еван мовчки обійняв її за талію й на секунду притулився скронею до її скроні.
— Ну, по-перше, ми з Кайлом поки що нікуди не збираємося з'їжджати, — подав голос Даміан, роблячи крок на кухню. — Тож спокійного життя вам у найближчі роки не бачити.
Еван і Патрисія здригнулися від несподіванки, обернулися — і обоє заусміхалися.
Еван першим ступив назустріч: міцно обійняв Даміана за плечі й тепло поцілував його в лоб, а потім із повагою потиснув руку Кайлові. Патрисія ж майже підбігла до хлопців — поривчасто поцілувала в щоку спочатку Кайла, а потім Даміана, витираючи долоні об фартух:
— Боже мій, як я рада вас бачити! Треба однозначно більше часу проводити вдома... Ці нескінченні робочі поїздки вже реально починають виснажувати!
Даміан схрестив руки на грудях і спитав:
— А Дерек знає, що ви вже повернулися?
— Ні, — усміхнувся Еван, розкриваючи черговий паперовий пакет. — Ми вирішили вас не попереджати й зробити сюрприз. Накупили всіляких смаколиків і думали, поки вас немає, спокійно приготувати вечерю та просто посидіти по-домашньому.
Даміан і Кайл на секунду перезирнулися. Даміан єхидно примружився.
— Ну... якщо хочете подивитися, чим прямо зараз займається ваш старший син, то поїхали в Ocean Breeze, — з розважливою усмішкою мовив Даміан. — Він зараз саме там. Зробимо йому «повернення батьків» із сюрпризом, а заодно й перевірите, чим займається ваша дитина у вільний час.
Еван, який саме діставав із пакета довгий багет, так і завмер. Звів брови, глянув на Патрисію, а тоді коротко розсміявся:
— Отже, мій старший син має якесь таємне життя, про яке батько дізнається останнім? — Він поклав багет на острівець. — Ну все. Тепер мені справді цікаво. Їдемо.
Патрисія сплеснула руками:
— О, це чудова думка!
Вона повернулася до Кайла:
— А ще... я б неймовірно хотіла нарешті ближче познайомитися з новим хлопцем моєї доньки! Кайле, якщо тобі не важко, зателефонуй сестрі. Запроси їх із Камалем повечеряти разом із нами в Ocean Breeze.
Кайл коротко всміхнувся й кивнув матері:
— Без проблем.
Він дістав телефон із кишені своєї чорної куртки, провів пальцем по екрану й, шукаючи номер сестри, відійшов трохи вбік, до виходу на терасу.
Коли вони виїхали, сонце вже сіло. Берег швидко темнів, і тільки вогні над водою світилися тепло, ніби хтось лишив їх увімкненими для тих, хто повертається.
Приміщення майбутнього прокату дощок для серфінгу в Ocean Breeze поступово оживало, перетворюючись із просторого порожнього ангару на справді стильне місце. Повітря тут усе ще пахло свіжою деревиною, лаком і солоним морським вітром, який вільно проникав крізь панорамні розсувні двері з боку пляжу. У кутку вже стояли змонтовані дерев'яні стелажі для дощок, а вздовж цегляної стіни тягнулася масивна барна стійка з темного дуба.
Дерек ішов попереду, активно жестикулюючи й натхненно показуючи батькові та Патрисії свої перші досягнення.
— Ось тут стоятимуть самі дошки — від софтбордів для початківців до професійних сапів, — захоплено пояснював він, вказуючи на поліровані дерев'яні конструкції. — А отам, біля панорамного вікна, ми облаштуємо невелику зону відпочинку з кавомашиною, щоб люди могли просто посидіти після катання й помилуватися океаном.
Еван уважно розглядав кожен куточок, час від часу поплескуючи старшого сина по плечу, а Патрисія захоплено роззиралася довкола, помічаючи дрібні деталі інтер'єру.
Тим часом Даміан і Кайл залишалися біля широкого входу, спостерігаючи за цією сімейною метушнею збоку. Даміан із легкою усмішкою глянув на Кайла й, трохи схиливши голову, тихо мовив:
— Здається, чийсь бізнес-план нарешті перестає бути просто кресленнями в блокноті...
Кайл лише усміхнувся куточками губ і, непомітно для інших, м'яко торкнувся пальцями Даміанової долоні.
З боку вулиці пролунав дзвінкий і знайомий голос Вів'єн:
— А ось і ми! Сподіваюся, ви ще не почали святкувати без нас?
Патрисія миттєво обернулася на звук, на її обличчі з'явилася усмішка. Через поріг приміщення увійшла Вів'єн, а поруч із нею йшов Камаль. На ньому був легкий спортивний костюм, що підкреслював атлетичну статуру баскетболіста. Поряд із ним тендітна Вів'єн здавалася зовсім крихітною.
— Привіт, місіс Леннокс. Привіт, містере Еллінгтон, — кивнув Камаль, підходячи ближче.
— Ох, прошу тебе, просто Патрисія! — відгукнулася вона, ступивши назустріч, щоб потиснути йому руку й обійняти.
Відступивши, Патрисія обернулася до доньки. Хитро, по-жіночому примружилася, ледь помітно всміхнулася й самими губами, беззвучно проказала: «Боже, який він гарний».
Вів'єн ледь похитала головою, але щоки в неї порожевіли, і вона сховала усмішку.
— А я просто Еван. Радий тебе бачити, Камалю, — усміхнувся батько, тиснучи хлопцеві руку.
Дерек, який якраз відірвався від пояснень про стелажі, підійшов і простягнув руку, щоб звично потиснути її, — але Камаль перехопив її, притягнув його до себе й по-братськи обійняв, поплескавши по спині.
— Блін, затія реально крута, — мовив Камаль, відступивши на крок і роззираючись довкола. — Чесно, не думав, що з цього справді щось вийде, коли Вів'єн розповідала. А тепер бачу все на власні очі — це реально круто.
Дерек задоволено всміхнувся на всі зуби:
— Дякую. Ти ще навіть половини не бачив.
Вів'єн стояла трохи осторонь і всміхалася, спостерігаючи за ними. Патрисія не відводила від Камаля очей.
Кайл мовчки закотив очі на материн захват і стримав усмішку.
Вечеря в затишному ресторанчику Ocean Breeze минула невимушено. За довгим столом біля самого вікна з видом на нічний океан зібралися всі: Патрисія розпитувала Камаля про баскетбольну кар'єру, раз у раз забуваючи назви команд і перепитуючи; Еван із Дереком схилилися над серветкою, на якій Дерек нашвидкоруч малював схему розташування дощок у майбутньому залі; Вів'єн голосно сперечалася з Кайлом, чий плейлист кращий для відкриття прокату.
Даміан сидів поруч із Кайлом. Під столом Кайлова нога звично торкалася його ноги — вони давно вже цього не помічали. Даміанова рука лежала на Кайловому коліні, і час від часу він повільно проводив по ньому великим пальцем, слухаючи, як Патрисія вкотре плутає назву Камалевої команди. Кайл, не дивлячись, накрив його долоню своєю.
Саме тоді Дерек, відкладаючи ручку, зачепив ліктем серветку зі схемою, і вона ковзнула зі столу. Він нахилився підняти її — і на мить затримався.
Коли він випростався, Кайл дивився на нього. Руки не прибрав.
Дерек теж не відвів очей. Не всміхнувся, не підняв брови, навіть не змінився в обличчі. Кілька секунд він просто дивився Кайлові в очі — спокійно, так, ніби щось для себе відзначив, — а потім розгладив серветку на столі й знову схилився над схемою разом із батьком.
Кайл так і не прибрав руки.
Уночі Даміанові снився Сіетл.
Різдвяний ранок, сірий і тихий. За вікном вітальні сіявся дрібний мокрий сніг і танув, ще не долетівши до землі. У домі пахло ялинкою, кавою й учорашніми вишневими кексами, які так і не встигли доїсти.
Даміан сидів на підлозі біля ялинки, підібгавши під себе ноги. Під пальцями шурхотів обгортковий папір.
Коробка була довга й незграбна. Він здогадався ще до того, як смикнув стрічку.
— Ну? — Мама сиділа на підлокітнику дивана, закинувши ногу на ногу. — Відкривай уже.
Вона була в батьковому светрі, завеликому для неї, з рукавами, закоченими до ліктів. Волосся зібране абияк. Помада на губах та сама, червона.
Батько сидів поруч із чашкою кави й дивився не на коробку, а на неї.
Дерек лежав на животі на килимі й підпирав підборіддя кулаками.
— Та відкривай, — пробурмотів він. — Ми вже годину чекаємо.
Даміан розірвав папір.
Гітара була маленька, трохи менша за справжню, з темного дерева й білою окантовкою по краю. Струни блищали. Від неї пахло лаком і магазином.
Він не одразу наважився її торкнутися.
Підвів очі на маму.
Вона ледь помітно примружилася — так само, як напередодні на кухні, коли він розповідав Дерекові про свій подарунок. Наче в них був спільний секрет, і вона щойно його видала.
Поруч лежав другий пакунок, пласкіший і важчий. Даміан розгорнув і його. Великий скетчбук у темній обкладинці. Він відкрив першу сторінку й провів по ній долонею. Папір був цупкий, шорсткий, ніби трохи теплий.
— Як ти просив, — сказала мама. — Щоб малювати щось справді гарне.
Даміан поклав скетчбук на коліна, а зверху — гітару. Незграбно, не знаючи, як її тримати.
Мама зісковзнула з підлокітника й сіла поруч на підлогу. Взяла його ліву руку й поставила пальці на гриф. Нігті в неї були червоні, і на темному дереві це було дуже видно.
— Ось так, — тихо сказала вона. — Притисни. Сильніше. Тепер проведи.
Він провів.
Звук вийшов кривий, деренчливий, одна струна недотиснута.
Дерек пирхнув у килим.
Мама засміялася — не з нього, а так, що й він засміявся теж. Вона нахилилася й поцілувала його в лоб.
— Чуєш? — сказала вона. — Твоя перша пісня.
Він провів по струнах ще раз.
Даміан розплющив очі.
Стеля. Темна кімната. Прочинені двері балкона, і за ними рівний, далекий шум океану.
Кілька секунд він лежав нерухомо, не розуміючи, де він. Пальці лівої руки ще були зігнуті, ніби притискали струни.
Кайл спав поруч. Його рука лежала на Даміановому животі — важка, тепла, і навіть уві сні не відпустила, коли той ворухнувся.
Даміан повернув голову.
Кайл, не розплющуючи очей, хрипко спитав:
— Знову?
— Так, — тихо відповів Даміан. І, помовчавши, додав: — Але не такий.
Кайл щось нерозбірливо буркнув і підтягнув його ближче.
Даміан торкнувся пальцями лоба. Там, де у сні був поцілунок.
Потім провів язиком по губах, як робив завжди після таких снів.
Гіркоти не було.