12 глава

Даміан сидів на диванчику просторої передньої тераси, загорнувшись у плед. Надворі стояла та холодна, вицвіла тиша, яка буває тільки під вечір, коли світло ще не згасло остаточно, але вже втратило колір. Під'їзна доріжка губилася десь у сутінках між деревами, край лісу темнів суцільною стіною, неподалік мовчазним силуетом стояв гараж, а десь позаду, за будинком, глухо й монотонно бився об скелі океан — звук, який ніколи повністю не стихав, тільки міняв гучність. Даміан читав, не підводячи очей від сторінки, і цей рівний шум був єдиним, що порушувало тишу навколо.
Шурхнувши шинами по гравію, до будинку під'їхала машина Дерека. Даміан відклав книжку вбік і став чекати.
Дерек вийшов з авто. На ньому був спортивний костюм, а з заднього сидіння він дістав сумку й перекинув її через плече — одразу було зрозуміло, що він тільки-но повернувся з тренування.
Зиркнувши на брата, Дерек попрямував до тераси. Поставив сумку на підлогу й сів на диванчик поруч із Даміаном.
— Що читаєш? — просто запитав він.
Даміан мовчки розвернув книжку й показав обкладинку. Потім і собі спитав:
— Як минув день?
Дерек окинув його очима. У Даміана був свіжий, здоровий колір обличчя, а волосся було зібране в охайний пучок.
— Нормально, — відповів Дерек, умощуючись зручніше. — Пізніше хочу поїхати в ресторан... Справи з прокатом серф-дошок уже трохи просуваються. Зараз якраз веду переговори щодо оренди приміщення, тож увечері треба буде з'їздити туди.
Даміан повільно закрив книжку, поклав її поруч на м'яку подушку дивана й трохи замислився. Очі на мить затрималися на Дерекові.
— Мені... сниться мама, — тихо сказав він, не відводячи від нього очей.
Дерек, який тільки-но вмостився, так і не встиг розслабитися після виснажливого тренування. Пальці, що ледве торкалися ремінця сумки, завмерли, а обличчя вмить стало серйознішим.
Він обернувся до молодшого й обережно запитав:
— І що саме тобі сниться?
Даміан на мить замислився, добираючи слова. Очі знову ковзнули вбік, до далекого краю лісу.
— Не знаю... Це більше схоже на якісь уривчасті спогади з дитинства, ніж на звичайний сон, — повільно мовив він. — І це справді дивно. Я ж був зовсім малим і майже нічого не пам'ятаю з того часу усвідомлено. А тепер ці образи чомусь спливають знову, і мене це трохи бентежить.
Дерек мовчав, утупившись прямо перед собою.
Даміан уважно придивився до нього й прямо запитав:
— Є щось таке з нашого дитинства, чого я не знаю або не пам'ятаю? Щось справді важливе?
Не повертаючи голови й уникаючи його очей, Дерек повільно відхилився назад. Потім дбайливо, майже машинально поправив плед, який трохи сповз із Даміанових ніг, і лише після цього озвався:
— Навіть не знаю... Ти ж пам'ятаєш, що мама загинула внаслідок нещасного випадку. До того ж вона тяжко хворіла, її хвороба була вже дуже запущена. Тому я й не зовсім розумію, що саме ти маєш на увазі, коли запитуєш про щось важливе.
Кілька секунд Даміан не зводив із нього очей, потім відвернувся.
— Просто для мене це дивно, — знову заговорив він, ледь чутно зітхнувши. — Мами немає вже дванадцять років, а ми практично ніколи про неї не згадуємо. Таке враження, що і ти, і батько завжди навмисно уникаєте цієї теми.
Дерек обернувся й м'яко заперечив:
— Ніхто не робить цього навмисно — ані я, ані батько. Просто... це сталося вже дуже давно. Час іде, і ми не повертаємося до того болю постійно. Тут немає жодного таємного умислу, повір.
І, помовчавши, коротко запитав:
— Де Кайл?
— Вони з Вів'єн вечеряють із батьком, — спокійно відповів Даміан.
— Артур у місті? — трохи здивовано уточнив Дерек.
— Так, мав якісь справи у штаті й вирішив заїхати.
Дерек кивнув. Трохи помовчавши, знову заговорив:
— А наші телефонували?
— Патрисія дзвонила. Каже, мають повернутися за кілька днів.
— Зрозуміло. — Дерек пильно глянув на брата й заговорив буденніше: — А ти сам щось їв сьогодні?
Даміан усміхнувся краєчком рота:
— Так, замовляв піцу.
— Господи Боже... — Дерек підвівся з дивана й простягнув руку, щоб допомогти йому піднятися. — Поки вони у своїх ділових поїздках, ми скоро або зачахнемо від тієї яєчні з беконом, або перетворимося на доставку піци. Ходімо, вигадаємо щось нормальне — або приготуємо, або замовимо повноцінну їжу.
Даміан ледве чутно хмикнув, скинув із ніг плед і акуратно склав його поруч із книжкою. Потім узявся за простягнуту руку, підвівся й неспішно пішов за Дереком у будинок.
Вирішили не ускладнювати собі життя й дістали з морозилки кілька упаковок лазаньї та овочеву суміш для запікання — стандартний і швидкий варіант, коли не хочеться довго стояти біля плити. Поки розігрівалася духовка, обидва поралися на кухні: діставали посуд, нарізали легкий салат і стиха перемовлялися про якісь дрібниці, час від часу обмінюючись теплими усмішками.
Від вхідних дверей долинув шум — повернулися Вів'єн із Кайлом. Вів'єн тримала невеличкий пакунок із ресторану, а Кайл ніс два великі паперові пакети з їжею на винос.
Тільки-но переступивши поріг і побачивши хлопців біля плити, Вів'єн полегшено зітхнула:
— Слава Богу, ви теж щось готуєте! Ми дорогою вирішили, що варто заїхати й замовити щось людське, а то вже так захотілося чогось справді домашнього й нормального.
Кайл пройшов через вітальню до суміжної з кухнею їдальні й поставив пакети на обідній стіл. Неспішно прямуючи далі до холодильника по воду, мимохідь усміхнувся Даміанові й легко, ледве торкаючись, провів долонею по його зібраному волоссю.
За вечерею ділилися новинами за день, жартували й нікуди не поспішали.
Після їжі всі розійшлися по своїх справах. Дерек піднявся до себе, сходив у душ, переодягнувся й незабаром поїхав до «Ocean Breeze». За Вів'єн заїхав Камаль, тож вона попрощалася з хлопцями, збираючись провести вечір у нього.
У Даміана з Кайлом на цей вечір теж були свої плани — вони збиралися в гості до Марібель і Кейт.
У Марібель засиділися довше, ніж планували. Гірлянди в альтанці горіли до самої ночі, чай холонув у чашках, розмови переходили одна в одну, і лише коли над соснами повисла перша мряка, а від лісу потягло сирим холодом, стало ясно, що пора.
Було вже пізно, коли всі нарешті вийшли на ґанок прощатися. Кайл ступив крок назад, дістаючи ключі від авто з кишені куртки, і ще раз глянув на подруг.
— Ти все ж таки подумай над моєю пропозицією, — мовив він до Кейт.
Та трохи замислилася. Стояла прямо, повільним, суто жіночим рухом поправляючи поділ своєї довгої сукні. Кілька секунд мовчала, потім м'яко всміхнулася й підвела голову.
— Ну... взагалі це реально дуже класна ідея. — Кейт трохи подалася вперед. — Твій тату-салон і моя кастомізація тату-машинок... Лімітована серія — як подарунковий або ексклюзивний робочий варіант. Мені здається, це непоганий бізнес-план на найближче майбутнє.
Кайл хмикнув і кивнув.
На прощання Марібель підійшла до хлопців і по черзі поцілувала обох у щоку. Наостанок затримала очі на Кайлі й злегка всміхнулася. Коли хлопці вже вмостилися в машину, Кейт коротко махнула їм рукою, лишаючись поряд із Марібель на ґанку.
Двигун тихо забурчав, і авто плавно рушило з місця.
Дорога додому минала майже в тиші. Кайл зосереджено тримав кермо, фари вихоплювали з темряви вигини прибережної траси. З одного боку тягнувся темний ліс, з іншого — за смугою скель шумів невидимий океан. Вечір уже давно перейшов у пізню ніч, і рідкісні ліхтарі лише на мить освітлювали машину.
Даміан сидів поруч, спираючись скронею на прохолодне скло, і мовчки дивився у вікно. Вогні міста миготіли попереду, залишаючи довгі відблиски на вологій дорозі.
— Ти... реально говорив про те, щоб знімати чи купити будинок? — раптом спитав Даміан, навіть не повертаючи голови.
Кайл не відірвався від дороги, лише трохи міцніше стиснув кермо.
— Я мав на увазі купити, — спокійно відповів він. — І так, я серйозно. Невже я хоч раз казав подібне, добре все не обдумавши?
Даміан не стримав тихої усмішки. У темному відображенні шибки чітко бачив свій силует і Кайлів профіль на тлі нічного пейзажу за вікном.
За кілька хвилин авто звернуло з траси й зупинилося біля будинку. Вікна були повністю темними — ні в кімнатах, ні у вітальні світло не горіло. Ні Вів'єн, ні Дерека ще не було вдома.
Тихо зачинивши за собою вхідні двері, хлопці піднялися сходами на третій поверх. У коридорі стояла повна тиша. Вони зайшли до Даміанової кімнати, на ходу знімаючи верхній одяг, і звичним рухом повісили куртки на вішаки біля дверей.
Кайл зачинив двері, відсікаючи тишу нічного будинку.
Даміан тим часом пройшов трохи вперед і розслаблено сперся плечем на дзеркальні дверцята шафи-купе. Коли Кайл підійшов ближче, Даміан без жодних вагань простягнув руку, перехопив край його футболки, упевненим рухом притягнув до себе й поцілував — глибоко й спокійно.
Кайл на секунду завмер, а коли вони відсторонилися, ще якийсь час мовчки не відводив від Даміана очей.
— Тебе це взагалі не бентежить? — нарешті тихо запитав він.
Даміан витримав його погляд — прямо, спокійно, і лише куточки губ злегка піднялися.
— А що мене має бентежити? — відповів він. — Я завжди знав, що рано чи пізно наші стосунки переростуть саме в це. Для мене це абсолютно природно, тож ні — мене це анітрохи не лякає й не спантеличує.
Кайл трохи примружився, і на обличчі проступила легка, ледь помітна усмішка.
— Ти знав? — перепитав він.
Даміан усміхнувся ширше. М'яко обійняв Кайла за талію, притягуючи ще ближче, і розслаблено сперся спиною на дзеркальні дверцята. Кайл був вищий сантиметрів на шість-сім, тож Даміан дивився на нього трохи знизу вгору, не випускаючи з обіймів.
— Так, знав, — відповів він. — Тому що все, що відбувалося між нами з самого початку — відтоді, як наші батьки з'їхалися... Ну, це ж важко назвати нормою, правда? Це не зовсім здорово, це не зовсім адекватно і це взагалі не вписується в жодні рамки.
Він говорив і всміхався дедалі ширше, але за мить обличчя раптово змінилося. Усмішка зникла, і Даміан став абсолютно серйозним.
— Але це виникло між нами незалежно від того, хотіли ми цього чи ні, — продовжив він уже зовсім іншим тоном. — Якщо говорити про мене... Це дивне відчуття ніжності й якогось незбагненного зв'язку сформувалося в мене до тебе одразу. Я ніколи не міг цього пояснити й навіть не намагався. Воно просто існувало. Воно з'явилося, і я жив із цим усі ці три роки. І знаєш... мене навіть тоді це анітрохи не бентежило й не лякало. Я сприймав це настільки природно, що іноді сам не міг збагнути, чому для мене це геть нормально. Хоча, якщо розібратися, нормального в цьому було справді мало.
Кайл слухав, не зводячи з нього очей.
Повільно підвівши руку, м'яко провів пальцями по Даміановій щоці, а потім легким, ніжним рухом торкнувся волосся, заправляючи неслухняне пасмо за вухо.
— Люблю твоє волосся, — тихо мовив він, затримавши долоню біля скроні.
Даміан стримано, але дуже тепло всміхнувся у відповідь.
Коли Кайл відступив на крок, Даміан слухняно розімкнув руки й відпустив його.
— Я в душ, — сказав Кайл, уже розвертаючись до ванної.
— Окей, — відгукнувся Даміан, лишаючись біля шафи. — Я поки знайду якийсь фільм на вечір. Чи, може, будемо додивлятися «Дивні дива»?
Кайл затримався біля самого проходу, сперся на одвірок і обернувся через плече.
— Хочу «Американську історію жахів», — усміхнувся він. — Бачив давно кілька сезонів, але був би не проти передивитися.
Коли Кайл повернувся з душу, у кімнаті вже горів тільки нічник, а на ліжку чекав відкритий ноутбук.
Невдовзі обидва вже лежали на великому ліжку. Натягнули ковдру аж до грудей, рятуючись від прохолодного, але дивовижно свіжого вітру, що проникав крізь прочинені скляні двері балкона. Разом із нічною прохолодою в кімнату линув знайомий, важкий запах заспокоєного океану та вогкого, темного лісу.
Нічник вимкнули, і єдиним джерелом світла залишався екран ноутбука в Кайла на колінах. Його холодне, мерехтливе блакитно-біле світло вирізняло в темряві обриси їхніх тіл і кидало глибокі тіні на стіни. Даміан лежав, притиснувшись боком до Кайла так тісно, що відчував тепло його шкіри крізь тонку тканину футболки, відчував, як рівно й повільно піднімаються й опускаються його груди.
З динаміків тихо лунала напружена, похмура заставка сьомого сезону «Американської історії жахів». Кожен різкий акорд розливався кімнатою. На екрані миготів актор із яскраво-блакитним волоссям, і синювате світло кадрів відбивалося в їхніх очах, поки вони, притиснувшись один до одного, дивилися перші хвилини серії.
— Не знаю, — тихо мовив Даміан, коли той самий актор знову з'явився в кадрі. — У цьому сезоні він подобається мені, мабуть, найбільше.
Він зручніше вмостився, поклавши голову Кайлові на плече. Кайл, обійнявши його однією рукою, повільно й ритмічно пропускав пальці крізь довге волосся, ніби розчісуючи неслухняні пасма. Даміан на секунду заплющив очі, просто відчуваючи цей рух — легкий, механічний, майже неусвідомлений.
Почувши ці слова, Кайл ледь помітно всміхнувся. Призупинив рух, м'яко пригорнув Даміана ближче, нахилився й тепло, майже невагомо поцілував у маківку. Вдихнувши знайомий запах його волосся, знову повернувся до екрана, не випускаючи Даміана з обіймів.
— Розбудиш мене, якщо тобі знову насниться щось погане, — тихо мовив Кайл, не перестаючи повільно гладити його волосся.
Даміан злегка підвів голову з його плеча й зазирнув знизу вгору.
— Добре... Але, знаєш, мені просто не хочеться будити тебе через це, — відповів він.
Кайл навіть не відірвався від синюватих кадрів, але сказав твердо:
— Ми ж домовлялися. Буди.
Даміан лише тихо всміхнувся й знову поклав голову Кайлові на плече.
Далі дивилися мовчки. Тим часом за панорамними скляними дверима балкона погода почала псуватися. По дерев'яному настилу й плитці балкона простукотіли перші важкі краплі, а за хвилину їх змінив рівний, густий шум дощу. Десь удалині, за лісом, океан відчутно розійшовся — хвилі з силою розбивалися об прибережні скелі, і гул відбивався в нічному повітрі.
Пориви прохолодного вітру із запахом озону й вологої хвої ледь ворушили штору. Під теплою ковдрою, у напівтемряві кімнати, вони дивилися серіал далі, поки за склом дедалі сильніше шумів дощ.
Сіетл. Дванадцять років тому
Того дня в Сіетлі, як на зло, світило сонце. Рідкісне, яскраве, зовсім не похоронне — ніби місто не знало, кого сьогодні проводжають.
Повернувшись після похорону матері, Даміан увійшов до будинку слідом за Дереком і першим ділом рвучко послабив вузол краватки. Вона муляла ще з самого ранку — відтоді, як батько одягав його в чорний траурний костюм. Краватка давила, стискала горло й заважала дихати.
Коли вузол розійшовся, на мить стало легше. Але полегшення минуло, щойно Даміан зробив кілька кроків до кухні. Стіни насувалися, стеля, здавалося, опускалася просто на голову, і навіть велике вікно, крізь яке в кухню лилося яскраве сонячне світло, дивно й боляче давило на очі.
Руки затремтіли першими — дрібно, зрадливо. Даміан судомно стиснув пальці й притиснув кулаки до боків траурного піджака, щоб батько й брат не помітили. Тремтіння не минало, тільки повзло вище — у передпліччя, у плечі, вже майже до щелепи, яку він теж мимоволі стиснув. Кухня попливла перед очима: знайомі предмети — стіл, ваза на підвіконні, ручка холодильника — раптом здалися чужими, ніби він бачив їх крізь товсте скло чи уві сні, з якого не міг прокинутися. Власні руки на мить теж здалися не своїми — далекими, ніби належали комусь іншому.
Серце билося нерівно, надто швидко для дев'ятирічного тіла. Даміан спробував вдихнути глибше — і не зміг: повітря ніби застрягало десь на півдорозі, не доходячи до легень. Звуки навколо то раптово глухнули, наче хтось накрив весь світ товстою ковдрою, то знову вибухали занадто гучно — брязкіт посуду десь у мийці, віддалений голос батька в коридорі, — і кожен із них боляче різав вуха. На мить здалося, що він дивиться на себе збоку, зверху, ніби хлопчик у чорному костюмі посеред кухні — не зовсім він, а хтось інший.
Дерек, який ішов поруч, м'яко обійняв його за плечі й опустився перед ним на одне коліно. Зазирнувши братові в очі, тихо мовив:
— Усе добре? Ти якийсь занадто блідий...
— Мені важко дихати, — ледве вимовив Даміан, і голос зірвався на середині слова.
Дерек одразу ж простягнув руку й повністю зняв із нього краватку, потім поклав долоню йому на груди, просто над серцем, ніби намагався фізично втримати те, що норовило вирватися звідти.
— Дихай зі мною, — сказав він тихо, майже пошепки, і сам почав дихати повільно й навмисно глибоко, щоб Даміан міг підлаштуватися під цей ритм. — Ось так. Разом.
Минуло ще кілька довгих, важких хвилин, перш ніж тремтіння в руках почало вщухати, а разом із ним відступило й дивне відчуття відстороненості — світ поступово повертав звичну щільність, звичні кольори, звичну гучність. Плечі нарешті опустилися, дихання почало вирівнюватися. Хлопчик спершу втупився в підлогу, а потім нерішуче звів очі на Дерека й ледве чутно додав:
— Це... це не через краватку.
Дерек нічого не перепитав. Лише повільно обернувся до батька.
Еван стояв віддалік і мовчки спостерігав за синами. На похороні він тримався й не заплакав, але зараз його видавали почервонілі очі та важкі, темні синці, що залягли під ними від виснаження й стриманого болю. На молодшого сина він дивився так, ніби бачив у ньому щось знайоме — щось, що вже одного разу бачив у своїй дружині, у ті ранки, коли вона не могла піднятися з ліжка, і в ті вечори, коли, навпаки, не могла зупинитися, зупинити слова, сміх, рухи, ніби в ній горіла якась зайва, невитрачена енергія, яку більше не було куди подіти. Він нічого не сказав. Тільки на мить заплющив очі, ніби відганяючи цю думку якнайдалі, і відвернувся до вікна.
Решта дня минула в тиші. Кожна кімната зберігала її слід: заплямований килим у вітальні, де колись посеред ночі розлився чай; зачинені двері до її кабінету, куди більше ніхто не заходив.
Тієї ж ночі це сталося вперше: Даміан ледь чутно постукав і зайшов до Дерекової кімнати. Зупинившись біля порога, невпевнено спитав, чи можна йому залишитися й лягти спати разом із братом.
Дерек не поставив жодного запитання. Мовчки відкинув ковдру, звільняючи місце.
Майже до самого ранку він так і не зміг заснути. У темряві лежав нерухомо, прислухаючись до дихання молодшого. Шкірою відчував, як той час від часу ледь помітно здригався уві сні — у такі миті дихання хлопчика на секунду збивалося, ставало важким і переривчастим, але потім знову вирівнювалося, і він занурювався в глибокий, спокійний сон.
Через три тижні вони остаточно залишили старий дім.
Останні дні перед переїздом видалися важкими й тягучими — кожна кімната здавалася порожнішою, ніж напередодні, коробки поглинали речі одну за одною. Усі ці три тижні Даміан майже не спав у власному ліжку — щоночі перебирався до Дерека, і той щоразу мовчки посувався, звільняючи місце.
Еван сидів за кермом, а позаду поволі плелася велика вантажівка, вщент заповнена коробками та меблями. Новий будинок він навмисно обрав на самісінькій околиці Сіетла — у тихому, затишному й респектабельному районі, що майже тулився до густого лісу.
На задньому сидінні поруч із Дереком мовчки сидів Даміан і розглядав крізь вікно розмиті силуети високих дерев, які поволі заступали собою звичний міський пейзаж.
Еван коротко зиркнув у дзеркало заднього виду — спершу на молодшого, потім на старшого.
— Вам сподобається новий будинок, — мовив він, і вперше за багато місяців тепло в його голосі звучало по-справжньому, не награно. — Він трохи менший за наш попередній, але набагато затишніший. Усього три спальні, дві ванні кімнати... Але знаєте, коли я його вперше побачив, він мені одразу припав до душі.
Даміан обернувся до батька й щиро, по-дитячому всміхнувся. Очі вперше за довгий час ожили.
Дерек, помітивши радість брата, підтримав розмову:
— Я впевнений, тату, що нам усе сподобається. Будинок буде чудовим.
— Таточку! — вигукнув Даміан, пожвавішавши ще більше. — А ми зможемо ходити щодня на пляж?
Еван лагідно всміхнувся йому в дзеркало:
— Звісно, синку. Пляж там буквально одразу за будинком, якихось сто метрів.
Почувши це, Даміан аж підстрибнув на сидінні й радісно поплескав у долоні. Потім обернувся до Дерека, сяючи від захвату:
— Уявляєш?! Ти зможеш плавати, коли тільки захочеш! А мені... мені ми зробимо баскетбольне кільце! І волейбольну сітку на подвір'ї, правда ж? Дереку, ну ти уявляєш?!
— Зробимо все, що ти захочеш, — тепло відповів Дерек.
Даміан аж розчервонівся від радості, а Дерек, спостерігаючи за ним, відчув, як щось у ньому нарешті відпускає. Машина в'їжджала дедалі глибше в зелений тунель дерев, місто зникало позаду разом із будинком, який пам'ятав забагато. Дерекові було радісно бачити брата саме таким — щирим, живим і по-справжньому веселим.
Дорога вивела на невелику галявину й уперлася в низьку кам'яну огорожу, порослу мохом.
За нею стояв будинок.
Невеликий, приземкуватий, з темно-сірого каменю, який від дощів і часу потемнів нерівними плямами. Півтора поверху: внизу — широкі вікна в дерев'яних рамах, нагорі — мансарда з двома круглими віконцями під гострим дахом, крита темною черепицею, де-не-де зеленою від моху. Над дахом здіймався кам'яний комин. Уздовж однієї стіни до самого карниза виткався плющ, і його листя ледь ворушилося на вітрі, ніби будинок дихав. Над дубовими дверима горів старий ліхтар у кованій оправі — хтось увімкнув його заздалегідь, хоча до сутінків ще лишалося трохи часу, — і в його жовтому світлі камінь здавався теплим, майже живим.
Позаду стіною стояв ліс — темний, мовчазний, високий. А з іншого боку, крізь просвіт між соснами, проглядала сіра смуга води, і звідти тягнуло сіллю, мокрим піском і водоростями. Десь там кричали чайки й глухо, розмірено накочувалися на берег хвилі.
Даміан вискочив із машини ще до того, як Еван устиг заглушити двигун. Зупинився посеред доріжки, викладеної старими плитами, між якими пробивалася трава, і задер голову до мансардних віконець.
— Це моя кімната? Та, нагорі? — вигукнув він, показуючи на кругле вікно.
Еван вийшов із машини, покрутив у пальцях зв'язку ключів і вперше за ці тижні засміявся — коротко, тихо, ніби сам здивувався цьому звуку.
— Якщо хочеш — твоя.
Даміан не дослухав. Уже біг до дверей, до жовтого світла ліхтаря, а Дерек ішов слідом повільніше, засунувши руки в кишені й роздивляючись камінь, плющ, дим, що ледь помітно тягнувся з сусіднього комина за лісом.
Будинок був маленький, старий і трохи похмурий, як усе в цьому краю. Але вперше за довгий час у ньому не було тиші, яка пам'ятала б когось, кого більше немає.