11 глава

За вікном стояв той самий орегонський туман — молочно-сірий, сирий, витканий із дрібної морської вологи. Волога осідала краплями на шибках третього поверху, і світ за ними здавався відстороненим і чужим. З такої висоти верхівки вікових сосен і темно-зелені крони лісу ледве вгадувалися внизу крізь суцільну попелясту пелену. Скелястий обрив за будинком зник повністю. Тільки важкий гуркіт Тихого океану, що відбивався від кам'яних круч, нагадував, наскільки близько прірва.
У кімнаті було напівтемно, світло сочилося каламутне, ніби теж просякло туманом. Скло запітніло зсередини, і краплі повільно повзли донизу, залишаючи по собі тонкі прозорі доріжки.
Кайл прокинувся першим. Лежав горілиць під приємною вагою: Даміан спав майже на ньому, уткнувшись носом у ямку біля ключиці, закинувши ногу на його ногу й поклавши руку йому на живіт.
Так вони прокидалися не вперше. Але раніше це нічого не означало.
Кілька секунд Кайл не рухався, не наважуючись навіть глибоко вдихнути. Пам'ять про ніч повернулася одразу: навушники, гуркіт океану й кілька сантиметрів, які Даміан залишив між ними. Кайл дивився в стелю й не знав, куди подіти власну руку. Раніше просто клав її Даміанові на спину. Тепер вона зависла в повітрі на долю секунди й лише потім обережно опустилася.
Це дратувало — вагання, невпевненість, оте зайве коливання, зазвичай йому не властиве. Кайл звик вирішувати швидко й не давав собі шансу засумніватися вголос. А тепер лежав і ловив себе на тому, що боїться зробити зайвий рух, ніби той міг щось зламати.
Даміан заворушився. Заморгав, потер око кулаком, спробував сфокусуватися на обличчі поруч. Зрозумів, де він і хто перед ним, і всміхнувся, сонно й трохи безпорадно. Потягнувся вгору, коротко поцілував Кайла в губи й сказав хрипким спросоння голосом:
— Доброго ранку.
Кайл завмер.
Поцілунок був швидкий, буденний, ніби так було завжди. Серце рвонуло так різко, що Кайл злякався: а раптом Даміан відчув це крізь ребра?
— Привіт, — глухо відповів він.
Голос прозвучав чужим. Кайл відкашлявся й подивився вбік, на запітніле скло. Потім усе ж повернув голову.
Скуйовджене темно-каштанове волосся, довге майже до попереку, розсипалося по подушці й плечах. Очі ще каламутні від сну. Під ними лягли сіруваті тіні, яких учора не було, а пальці на Кайловому животі були холодні, майже крижані.
Очі самі зупинилися на Даміанових губах і зісковзнули геть.
— Виспався? — спитав Кайл, погладивши його по плечу.
— Ага.
Даміан перекотився на спину й потягнувся: руки вгору, спина дугою, довгий вдоволений видих. Потім прикрив очі долонею, хоча світла в кімнаті було небагато, і потер обличчя.
— Боже... давно так не спав. Що сьогодні робимо?
«Робимо».
Він сказав це так природно, ніби вчорашньої ночі не було зовсім. Ні поспіху, ні ніяковості. Кайл мовчки проковтнув це.
— Треба перекрити одне старе татуювання Данаю. Потім у мене тренування. Поїдеш зі мною?
— Поїду. — Даміан підвівся на ліктях і потер шию. — Тільки не як тоді з Камалем. Ви так «гралися», що в мене дихання перехопило.
Кайл хмикнув:
— Ні, сьогодні спокійно. Розминка й робота на мішках.
— Тоді поїду, — усміхнувся Даміан.
За кілька хвилин він уже сидів на краю ліжка спиною до Кайла, з улюбленим потертим шкіряним записником на колінах. Олівець швидко й упевнено виводив лінії. У тиші було чути тільки його шурхіт і далекий гуркіт океану.
Кайл влаштувався позаду й розчісував Даміанове волосся пасмо за пасмом, обережно, щоб не смикнути. Зазвичай робив це не думаючи. Сьогодні кожен дотик відчувався окремо: тепла шкіра під пальцями, тонкі волоски на потилиці, запах шампуню, знайомий напам'ять і раптом якийсь інший.
Один раз пальці затрималися на шиї довше, ніж треба. Кайл ледь помітно відсмикнув руку, але за мить знову торкнувся волосся й продовжив. Потім зібрав усе в неохайний пучок на потилиці.
Олівець на мить завис над папером і рушив далі.
Даміан поставив останній штрих, розправив плечі й повернув записник до Кайла:
— Як тобі?
Кайл нахилився до цупкого паперу. На ескізі був витончений півмісяць із розслабленим жіночим обличчям. З нижнього кінчика й вигинів профілю стікали прозорі краплі. Це не скидалося на сльози, радше на космічну росу або вологу після нічної зливи. У малюнку було щось спокійне й трохи містичне.
Кайл довго мовчки вдивлявся в кожен розтушований штрих. Уперше за ранок його рука не шукала, куди подітися.
— Блін... — тихо сказав він. — Це гарно. Я хочу це собі. Ось тут.
І провів пальцем по внутрішньому боці передпліччя, показуючи одне з небагатьох чистих місць на шкірі.
Даміан глянув на його руку, затримався на ній, а потім швидко закрив записник і притиснув до грудей обома долонями.
Кайл спостерігав і мовчав.
Даміан підвівся, підійшов до вікна й став перед туманом, спиною до кімнати.
— Мені сьогодні дещо снилося, — нарешті сказав він.
Вийшло різкіше, ніж хотілося. Він перевів подих і провів великим пальцем по краю обкладинки.
— Я не впевнений, що це був просто сон. Він був такий реальний... Наче спогад із дитинства. Тільки я раніше взагалі не пам'ятав, щоб зі мною таке було.
Кайл не перебивав.
— Розкажеш? — спитав він.
Даміан розповів усе, до найменших дрібниць, які запам'ятав. Про одне змовчав: про те, як цей сон серед ночі висмикнув його в холодний піт і як він сам, у темряві, чекав, поки відпустить. Кайл би одразу спитав: «Чому ти мене не розбудив? Чому не дав бути поруч?»
Кайл вислухав до кінця. Потім підвівся, узяв Даміана за руку — упевнено, але обережно, — відвів від вікна й посадив поруч на ліжко.
Даміан слухняно сів, відклав записник убік і опустив долоні на коліна.
— Чому твоя пам'ять вирішила повернути це саме зараз? — сказав Кайл після паузи. — Якщо це справді спогад, може, щось його зачепило. Або просто настав момент, коли ти зміг згадати.
Даміан невизначено знизав плечима.
— Я й сам не розумію. Але за тиждень мати снилася мені вже двічі. Раніше такого не було. — Хитнув головою. — Ти ж знаєш, я майже не бачу снів. Не знаю, чи це ліки, чи просто моя голова так працює... Мені не страшно. Але це хвилює.
— А Дерек? Він узагалі ніколи про неї не говорить?
— Я ж казав, що ні. — Даміан тихо зітхнув. — Я тоді спробував підняти цю тему, а він одразу все згорнув. Навіть розмови не вийшло.
Кайл задумливо хмикнув. Розвернувся до нього, спершись ліктем на коліно.
— Це дивно. Спогади про батьків так просто не зникають, особливо коли людина була дитиною. — Помовчав. — І я сумніваюся, що моя мати була б проти, якби ім'я вашої матері частіше звучало в нашому домі. Ця мовчанка навколо неї... справді дивна, Даміане.
Даміан підвівся, прихопив записник і поклав його на письмовий стіл, поруч із ноутбуком. Долоня ще якусь мить лежала на обкладинці. Потім він обернувся.
— Гадаєш, мені варто ще раз поговорити з Дереком?
Кайл мовчки дивився на нього, обдумуючи.
Потім підвівся:
— Давай спершу приведемо себе до ладу й поїдемо до Даная. Він, мабуть, уже чекає.
Даміан тихо всміхнувся. Нічого не додавши, підійшов до шафи, відчинив дверцята й задумливо почав перебирати вішалки.
— У душ ти перший чи я? — спитав Кайл.
— Давай ти, — відгукнувся Даміан. — Я ще виберу, що вдягнути.
За вікном туман не розходився. Океан і далі бив у берег, глухо й розмірено, ніби вів відлік.
До полудня туман так і не піднявся. Він лише відступив від дороги на кілька метрів і стояв обабіч сірою стіною, пропускаючи машину крізь себе. У будинку Камаля штори теж були зсунуті, наче тут вирішили, що дня сьогодні не буде зовсім.
Гул тату-машинки зливався з тихим цоканням годинника в напівтемній вітальні. Штори тут майже завжди були зсунуті — навіть удень, — і в кімнаті стояло рівне бурштинове світло. У повітрі змішувалися важкий аромат свіжозвареної кави, що парою піднімалася над великим кухлем на журнальному столику, гіркуватий дим із прочиненого вікна та різкий хімічний запах дезінфекційного засобу. Десь у сусідній кімнаті ледь чутно бурмотів вінтажний програвач — джаз, приглушений майже до шепоту.
Кайл працював зосереджено й мовчки. Рухи були відточені до автоматизму: точні, природні, без найменшого вагання. Голка впевнено ходила під шкірою Даная, залишаючи за собою темні вигини нового малюнка, який шар за шаром перекривав старий, уже потьмянілий контур. Кайл працював легко, як майстер, для якого це давно стало звичною справою, але час від часу все ж звірявся з ескізом, що лежав поруч.
Данаю залишалося лише сидіти нерухомо, відчуваючи монотонне, знайоме печіння. А неподалік, занурившись у м'які подушки дивана, мовчки спостерігав Даміан. Повільно відпивав каву, не зводячи очей із того, як під спритними Кайловими пальцями минуле на тілі Даная поступово ховалося під свіжим чорнилом.
Розмова тривала вже деякий час, паузи між фразами заповнювалися лише дзижчанням машинки та джазом із сусідньої кімнати. Продовжуючи думку, Данай мовив:
— Хотілося б облаштувати гостьовий будинок під себе...
Почувши це, Даміан повільно обернувся до панорамного вікна, що виходило на задній двір. Там, трохи збоку від основної споруди, у сірому денному світлі стояв гостьовий будинок. Попри свій один поверх, він здавався доволі просторим і масивним — із широкими вікнами й міцними контурами. По краю даху повзли пасма туману, що спускався з боку лісу.
Даміан задивився на будівлю, помовчав і зробив ще один ковток гарячої кави.
— Тобто Вів'єн перебирається жити сюди? — перепитав він, не відриваючи очей від темного силуету за вікном.
Данай лише легенько знизав плечима, намагаючись не збити руку майстра:
— Ну, вони з Камалем розглядають такий варіант.
Цієї миті гул машинки раптово урвався. Кайл завис з інструментом просто над шкірою Даная, так і не торкнувшись її. Пальці на мить міцніше стиснули машинку, а очі застигли в одній точці ескізу.
Даміан одразу це помітив. Опустив кухоль трохи нижче й глянув спершу на Кайла, потім на Даная.
Потім стиха хмикнув, ковтнув ще кави й порушив мовчанку:
— Насправді це правильне рішення. — Він поставив кухоль на столик і сперся ліктями на коліна. — Ну, ми всі вже, чесно кажучи, не в тому віці, щоб жити з батьками. Це вже навіть трохи... дивно.
На мить звів очі до стелі й знову подивився на обох:
— От хоча б ми з Дереком: йому двадцять три, мені двадцять один. Те, що ми досі стирчимо в батьківському будинку, — це вже, мабуть, справді якось не так.
Гул машинки знову тихо заповнив кімнату.
Кайл навіть не підвів голови. Голка монотонно й упевнено виводила лінії, і він буденним тоном сказав:
— Якщо хочеш, можемо пошукати якийсь невеликий будиночок на узбережжі.
Данай припідняв брову й скоса зиркнув на Кайла, але той далі зосереджено виводив контур.
Даміан спостерігав за цим із дивана. Куточки губ сіпнулися в теплій, трохи сумній усмішці. Він сперся на м'які подушки й тихо відповів:
— Хочу.
Раптом на скляному журнальному столику, поруч із кухлем, задзвонив і завібрував Кайлів телефон, екран яскраво спалахнув.
Кайл сидів далі, схилившись над Данаєм, тож лише коротко глянув на телефон, а потім на Даміана, який був найближче до столу.
Даміан простягнув руку, узяв смартфон, прочитав ім'я на екрані й спокійно мовив:
— Твій батько.
Кайлові плечі на секунду напружилися. Важко видихнувши, він мовчки клацнув перемикачем, вимикаючи машинку, й акуратно відклав інструмент на робочий лоток. Узяв вологу серветку й швидкими рухами протер пальці та передпліччя від залишків вазеліну й фарби.
Підвівся, підійшов до дивана, забрав телефон у Даміана й рушив до виходу. Уже біля дверей прийняв виклик і приклав телефон до вуха.
— Ти, я бачу, абсолютно забув про моє існування. Не телефонуєш зовсім, — замість привітання сухо, відділяючи кожне слово, пролунав у динаміку суворий голос батька.
— Але ж ти телефонуєш, — звичним рівним тоном відрізав Кайл, спершись плечем на одвірок. — Ми ж зараз спілкуємося. У чому справа?
— Я буду проїздом у справах біля Брукінгса, — не звертаючи уваги на шпильку, продовжив батько. — Хочу заїхати ввечері. Давай повечеряємо разом — ти, я і Вів'єн.
Кайл на мить замовк. Потім повільно видихнув:
— Добре. Зателефонуєш, куди під'їхати.
— Якщо Вів'єн хоче, нехай візьме з собою Ітана, — додав батько, і в голосі проковзнула рідкісна, майже невластива йому м'якість. — Давно вас усіх не бачив.
— Добре, перекажу їй, — стримано відповів Кайл.
— До зустрічі.
— До зустрічі, — повторив Кайл і завершив виклик.
Якийсь час він просто стояв, дивлячись на екран, що згасав, а потім повернувся до вітальні. Мовчки поклав телефон на те саме місце на столі, де той лежав до дзвінка.
Даміан простежив за ним очима.
Кайл сів поруч із Данаєм, узяв машинку й клацнув тумблером. Дзижчання знову наповнило кімнату, і робота пішла далі з тією ж упевненою точністю.
Надвечір туман нарешті відпустив узбережжя: відійшов у море й завис там низькою сірою смугою, ніби чекав свого часу. Над водою вперше за день проступив місяць, і скелі під ним здавалися вирізаними з чорного паперу.
Артур Кінг сидів за столом невеликого затишного ресторанчика на самому узбережжі — з тих місць, де подають найкращі морепродукти, де свічки на кожному столику тремтять від найменшого протягу, а крізь високі вікна видно світло повного місяця, що ламається в чорних хвилях за скельним урвищем. Офіціанти рухалися майже безшумно, десь тихо награвав піаніст, і в усьому цьому було щось надто ідеальне, надто вивірене — так, як завжди бувало там, де встигав побувати Артур.
Навпроти сидів Кайл, а Вів'єн — поруч із братом.
Артур мав статний, солідний вигляд: у свої сорок вісім на скронях у нього вже була поважна сивина, а риси обличчя виразно перегукувалися з рисами дітей. У Кайла вгадувалося те саме різке прямокутне підборіддя й важкий погляд, а у Вів'єн — глибокий розріз очей і граціозна постава.
Кайл сидів прямо, майже неприродно рівно, як завжди сидів за столом із батьком. Машинально крутив у пальцях чашку з кавою, не піднімаючи її до губ. Це була давня, майже несвідома звичка — тримати руки чимось зайнятими в присутності батька, щоб не дати їм стиснутися в кулаки.
Вів'єн, навпаки, сиділа розслаблено. Неквапом наколювала виделкою листя салату, час від часу поглядаючи то на батька, то на телефон, що лежав біля тарілки екраном угору. Вечері з батьком завжди проходили за одним і тим самим сценарієм, і вона знала його напам'ять так само добре, як Кайл.
Плавно продовжуючи розмову, яка почалася ще дорогою сюди, Артур трохи нахилився вперед і запитав:
— Чому ти не запросила Ітана?
Вів'єн, яка саме повільно пережовувала салат, відклала виделку й підвела очі:
— Ми з Ітаном більше не разом.
Артур підняв брову. Суворе обличчя на мить застигло:
— Ви були разом чотири роки.
— Так, ми були разом чотири роки, — спокійно підтвердила Вів'єн, не відводячи очей. — Наші стосунки закінчилися. Я не зовсім розумію, що саме ми зараз обговорюємо.
Кайл увесь цей час мовчки сидів поруч, повільно попиваючи каву, і стежив за сестрою та батьком, не втручаючись.
— Такі серйозні рішення не ухвалюють так різко, — сухувато зауважив Артур.
Тоді Кайл опустив чашку на блюдце й абсолютно спокійним тоном кинув:
— Їй варто було спочатку зателефонувати тобі й порадитися, перш ніж розривати стосунки з Ітаном?
У власному голосі він почув знайому інтонацію — ту саму, яку колись, у дитинстві, ненавидів найбільше. Тепер вона звучала з його вуст, майже досконало скопійована. Усвідомлення на секунду зупинило його зсередини, але зовні нічого не змінилося.
Вів'єн скоса зиркнула на брата — коротко, без здивування, майже з упізнаванням. І знову схилилася над тарілкою.
Артур повільно подивився на сина — важко, оцінювально. За кілька секунд на губах з'явилася ледь помітна іронічна усмішка:
— А ти вважаєш, що діти можуть ухвалювати серйозні рішення, абсолютно не обговорюючи їх із батьками?
Тепер настала черга Кайла всміхнутися — трохи саркастично, з легким викликом:
— А ти хочеш сказати, що я у свої двадцять два маю з будь-якого приводу радитися з тобою?
— Було б непогано, якби ти все ж радився, ухвалюючи справді важливі рішення... Ну, наприклад, зі мною чи зі своєю матір'ю. — Артур злегка нахилив голову, не міняючись в обличчі.
Кайл не став сперечатися. Лише іронічно смикнув куточком рота, підняв руку й мовчки показав батькові великий палець — мовляв, «клас». Після цього з тим самим спокійним, ледь глузливим виразом зробив повільний ковток кави, не зводячи очей з Артура.
Батька цей жест не збив із пантелику. Він продовжив трохи твердіше:
— Якщо у свої двадцять два ти маєш на власному рахунку чималу суму, яка дісталася тобі в спадок від діда, і фінансово зовсім не залежиш ні від мене, ні від матері... це ще не означає, що ти автоматично став дорослим. Ми все одно залишаємося твоїми батьками.
Після слова «залежиш» за столом на мить стало тихо.
Вів'єн саме потягнулася до телефону. Екран коротко спалахнув фотографією мотоцикла, наполовину розібраного, з масними плямами на каністрі поруч, і підписом, який вона встигла прочитати краєм ока: «майже готовий». Ледь помітно всміхнувшись, швидко набрала щось у відповідь і відклала телефон, знову втупившись у тарілку. Батько цього не помітив — він дивився тільки на Кайла.
Кайл відставив чашку вбік. Очі на мить ковзнули повз батька — до чорного вікна, за яким розбивалися об скелі невидимі в темряві хвилі, — і щось у ньому провалилося на багато років назад.
Йому було вісім, коли Артур записав його на фехтування.
Ніхто не питав, чи хоче цього Кайл. Просто одного суботнього ранку батько з'явився в його кімнаті вже одягненим, кинув на ліжко спортивну сумку й сказав:
— Одягайся. За двадцять хвилин виїжджаємо.
— Куди? — заспаним голосом спитав Кайл, ще навіть не розплющивши як слід очей.
— У клуб. Записав тебе на фехтування. Найкращий тренер у Портленді, — коротко кинув Артур уже з порога, не чекаючи на жодну реакцію. — Це дисциплінує. Формує характер. Тобі це потрібно.
Перший рік Кайл ненавидів кожне заняття. Скаржитися сенсу не було: Артур мав звичку слухати заперечення сина рівно стільки, скільки йому було зручно, а потім м'яко, але непохитно все одно робити по-своєму. «Це для твого ж блага», — казав він тим самим тоном, яким щойно говорив про «серйозні рішення».
Одного разу, після програного бою, хлопчик зірвав маску й закусив губу, щоб не розплакатися просто на доріжці. Артур підійшов, стиснув його плече й тихо, щоб ніхто довкола не почув, сказав:
— Зберися. Не показуй їм, що тобі боляче.
Цю фразу Кайл запам'ятав краще за будь-який прийом, якого його вчили в тому клубі.
На другий рік один із хлопців у клубі, старший на два роки, запросив його на пробне заняття з ММА — просто спробувати. Батькові про це не сказали ні слова. Кайл їздив туди сам, на велосипеді, тричі на тиждень, після фехтування, і три місяці ховав синці під рукавами світшота. Абонемент таємно оплатила мати — тільки вона знала, куди син їздить після фехтування.
Довго це не могло тривати. Артур знайшов квитанцію про оплату абонемента в клуб одноборств у нагрудній кишені синової куртки й того ж вечора влаштував розмову, яку Кайл запам'ятав дослівно.
— Фехтування — це вид спорту, яким займаються люди нашого кола, — сказав тоді Артур, стоячи посеред кімнати із заведеними за спину руками, як завжди, коли виносив остаточний вердикт. — А оце твоє «ММА» — це бійки в клітці для тих, кому нема куди подіти агресію. Це не для тебе. Ти закінчиш абонемент, і на цьому — все.
Кайл тоді вперше в житті сказав батькові прямо в очі: «Ні». Пам'ятав, як тремтів голос і як ненавидів себе за це тремтіння сильніше, ніж боявся самого Артура.
Артур не підвищив голосу. Просто подивився на сина так, ніби питання вже закрите, і вийшов із кімнати.
Кайл уже не пам'ятав, хто саме розповів дідові — мати чи він сам. Але за два дні до їхнього будинку в Портленді під'їхав знайомий чорний седан, і на порозі з'явився Лоренс — батько матері, високий, сивий, із тим самим важким, оцінювальним поглядом, який Кайл роки по тому бачив у власному дзеркалі.
Хлопчик сидів на сходах нагорі й слухав, як дід говорить з Артуром у вітальні. Не кричав. Не сперечався. Голос лунав рівно, майже буденно, наче йшлося про погоду:
— Артуре, я чув, у хлопчика забирають те, чим він хоче займатися.
— Це не забаганка, Лоренсе, це питання виховання. Я вирішую, чим...
— Ти нічого не вирішуєш, — перебив дід, усе так само спокійно, без жодної нотки роздратування. — Якщо мій онук не хоче фехтувати — він не буде фехтувати. А якщо йому подобається бити грушу в якомусь підвальному залі — хай б'є. Твоя справа — стежити, щоб тренер був хороший і хлопчик не покалічився. Усе інше не твоя справа.
— Він мій син.
— І мій онук, — коротко відповів Лоренс, і в цій фразі було більше ваги, ніж у будь-якому батьківському наказі, який Кайл коли-небудь чув. — Не змушуй мене нагадувати тобі, на чиї гроші ти купив цей будинок, Артуре.
Тиша, що запала після цього, здавалася нескінченною. За кілька хвилин Артур мовчки вийшов із вітальні, навіть не глянувши нагору, де сидів син, а дід ще годину пив каву на кухні й розповідав Кайлові — уже зовсім іншим, теплим голосом — про те, як сам колись у молодості займався боксом і як його батько теж намагався це заборонити.
Фехтування Кайл покинув остаточно за рік по тому, в одинадцять. Абонемент так і не продовжили. Натомість з'явився новий, у справжньому залі ММА, підписаний, за дивним збігом, рукою самого Лоренса — «про всяк випадок, щоб батько не передумав».
Артур ніколи більше не піднімав цю тему вголос. Але з того вечора Кайл знав одну важливу річ, яку потім пам'ятатиме все життя: у світі, де батько вирішує все, завжди може знайтися хтось, хто вирішить більше за нього. І поки за спиною стоїть така людина — боятися особливо нема чого.
— Знаєш, батьку, — промовив він уголос, повертаючись у теперішнє й трохи подавшись уперед, спершись ліктями на стіл, — те, що ні я, ні Вів'єн фінансово від вас із мамою не залежимо, — це, мабуть, найкращий подарунок долі.
Коротка пауза. Кайл подивився батькові просто в очі. Пальці на скатертині стиснулися так, що кісточки побіліли. За мить рука розслабилася.
— Грошова залежність дітей від батьків — це головний бич цього суспільства. Найзручніший повідець, — продовжив він, і голос лишався рівним, майже байдужим. — Саме він найчастіше зв'язує людям руки: обмежує в діях, диктує, які рішення приймати і якою взагалі дурницею заповнювати власне життя.
Вів'єн підвела голову від тарілки. Мовчки подивилася на брата, потім на батька й знову на брата.
Артур на мить завмер. Глянув на Кайла, потім на Вів'єн — і раптом коротко, стримано засміявся, похитавши головою:
— Так... Ваш дідусь, схоже, підклав мені добрячу свиню, — мовив він із легкою самоіронією.
Кайл відповів самовдоволеною усмішкою, а Вів'єн лише хмикнула, повертаючись до салату.
— Саме так, — підхопив Кайл, легенько знизавши плечима й не відводячи від батька очей. — І головна проблема для тебе зараз у тому, що ти більше просто не можеш нас контролювати.
Артур на мить замислився, витримав синів погляд, а потім перевів очі на доньку.
Кайл тим часом відкинувся на спинку стільця й абсолютно буденно додав:
— Тож твоя донька вже має іншого хлопця. Його звуть Камаль, і він реально класний.
Вів'єн на секунду відірвалася від тарілки, кинула на брата короткий, майже застережний погляд, але сперечатися не стала. Натрапивши на важкі батькові очі, вона лише ледь чутно зітхнула.
Артур повільно подивився на доньку. Помовчав, а потім злегка хитнув головою:
— То коли ти плануєш познайомити мене зі своїм... новим хлопцем?
Вів'єн спокійно поклала серветку поруч із тарілкою й відповіла без жодного вагання:
— Не знаю. Можливо, ніколи, тату.
Артур лише ледь примружився.
— Тому що Камаль тобі точно не сподобається, — додала вона рівним тоном, і в куточку губ майнула та сама коротка усмішка, з якою хвилину тому вона відповідала на повідомлення.
Артур важко, повільно видихнув, опустивши плечі, й більше не став розвивати цю тему.
Ще деякий час вони вечеряли майже мовчки. Решту вечора розмова точилася довкола нейтральних тем — говорили про майбутній навчальний рік, який мав розпочатися десь за місяць. Вів'єн час від часу поглядала в телефон, а Артур більше не повертався до гострих тем.
Попрощавшись, батько сів у свій автомобіль, коротко посигналив і плавно від'їхав від ресторанчика, зникаючи у вечірніх сутінках.
Кайл із Вів'єн ще кілька хвилин стояли біля узбіччя, проводжаючи авто очима, поки задні вогні не розчинилися в тумані, що вже підповз із боку океану аж до самої дороги.
Потім Кайл сів за кермо, а Вів'єн умостилася на пасажирське сидіння, одразу поклавши телефон собі на коліна екраном донизу.
Двигун звично забурчав. Кайл обернувся й коротко глянув на сестру. Вів'єн лише ледь усміхнулася, хитнувши головою:
— Ти можеш собі уявити, на що перетворилося б наше життя, якби мама свого часу не розлучилася з батьком? Ми б, мабуть, досі жили за розкладом, а дім став би колонією суворого режиму.
Кайл на мить замовк. Пальці на кермі стиснулися й одразу ж розслабилися. Потім куточок губ ледь піднявся — спокійно, майже холодно — і він увімкнув передачу:
— Жили б. Але не зі страху, а тому що він би нас переконав, ніби це наш власний вибір, — сказав Кайл, виїжджаючи на трасу, і в голосі майнула та сама сухість, що й за столом. — Він завжди так робив. Ти б навіть не помітила, коли він вирішив за тебе.
На секунду замовк, дивлячись у дзеркало заднього виду, де вогні ресторану вже танули в тумані.
— Але ні. Я б цього не дозволив. Ні тоді, ні зараз. Хай краще під мостом Святого Джонса, серед безхатченків, ніж жити так, як скаже він.
Машина зникла в молочній імлі, що щільно вкривала дорогу вздовж узбережжя, залишаючи за собою тільки червоне світло стоп-сигналів, яке ще довго мерехтіло й гасло вдалині.