10 глава

Того ж дня, ближче до вечора, Даміанові написала Марібель: вона працювала над новою піснею й просила допомогти з аранжуванням. Даміан одразу запропонував Кайлові поїхати разом. Той лише знизав плечима — мовляв, чому б і ні.
Будинок Марібель стояв у тихому, доглянутому районі серед високих сосен — одноповерховий, із темного каменю та натурального дерева, із задньою альтанкою, що виднілася з-за акуратного паркану.
Даміан упевнено підійшов до вхідних дверей і просто штовхнув їх — вони виявилися незамкненими. Марібель знала про їхній приїзд і навмисно не замикала. Знайомство тривало лише кілька тижнів, але Даміан почувався тут абсолютно невимушено: вони з Марібель однаково дивилися на світ, і цього вистачило, щоб її оселя одразу перестала бути для нього чужою.
Уже з перших кроків ставало зрозуміло, що це житло дихає своєю господинею: плетені підвіси з макраме, ловці снів із шорсткими кристалами — від усього віяло чимось трохи чаклунським. Проходячи повз кухню, Кайл мимоволі задивився на вікно. Замість штор там висіла саморобна завіса з ниток, нанизаних різнобарвними камінцями й скляними намистинами, і передвечірнє сонце, проходячи крізь них, розсипало по підлозі та стінах сотні кольорових зайчиків.
Назустріч гостям із глибини кімнат вибігла Марібель. Яскраво-блакитне волосся було неохайно зібране у високий пучок на самій маківці, і окремі пасма неслухняно стирчали в різні боки.
Не роздумуючи, вона підбігла й буквально повисла в Даміана на шиї. Той м'яко всміхнувся, тепло обійнявши її за талію.
Відпустивши його, Марібель обернулася до Кайла. На секунду завмерла, роздивляючись його з ніг до голови, і вигукнула:
— Ого... А ти й справді красень.
Даміан за її спиною закотив очі й хмикнув.
На зазвичай суворому Кайловому обличчі з'явилася стримана, але щира усмішка.
— Привіт, — мовив він і, роззирнувшись довкола, додав: — У тебе тут дуже гарно й затишно.
— Дякую! Ходімо, ходімо швидше! — вигукнула Марібель, згадавши, навіщо їх кликала.
Схопивши Даміана за руку, вона потягла його через усі кімнати до виходу на задній двір. Кайл пішов слідом.
Альтанка в саду виявилася справжнім куточком для відпочинку: м'які диванчики під яскравими пледами, гірлянди з великими різнокольоровими лампочками між стійками, фікуси й папороть у керамічних вазонах.
Усередині біля невисокого столика поралася симпатична струнка білявка — дівчина Марібель. Вона якраз розливала по керамічних чашках ручної роботи гарячий чай із лісовими ягодами, м'ятою та гірськими травами. Почувши кроки, підвела голову.
— Привіт, Даміане! — Білявка м'яко всміхнулася й тепло поцілувала його в щоку.
Потім дружньо подивилася на Кайла й відкрито простягнула руку:
— Я Кейт.
— Кайл. — Він міцно, але ввічливо потиснув її долоню.
Даміан умостився на одному з м'яких диванчиків, а Кайл сів навпроти. Марібель одразу примостилася поруч із Даміаном і відкрила ноутбук, що вже лежав на столі. Миттєво перемкнувшись на роботу, увімкнула демо-запис нової мелодії й почала емоційно пояснювати, у чому саме їй потрібна допомога з аранжуванням.
Кейт винесла тарілку домашнього печива з ваніллю й мускатним горіхом, поставила ближче до Кайла, простягла йому чашку чаю й умостилася на диванчику поруч.
Обоє мовчки спостерігали, як заповзято працюють Даміан із Марібель.
Попри звичну стриманість, Кайл мимоволі зловив себе на тому, що раз у раз повертається очима до Кейт. Його зачепило те, як вона дивилася на Марібель: уважно вслухалася в кожне її слово, час від часу робила повільний ковток гарячого чаю й усміхалася так, ніби, крім Марібель, поруч нікого не було.
Кайл дивився на це довше, ніж збирався. Плечі, які він тримав напруженими ще з порога, самі собою осіли. Він відставив чашку, не поспішаючи підносити її знову, і просто дозволив собі дивитися.
Нарешті Даміан вирівняв останні акорди в програмі, зробив кілька правок у тональності й розвернув ноутбук до Марібель. Музичний малюнок став глибшим і виразнішим — він ідеально підкреслював її емоційний вокал.
— Боже, Даміане, це просто неймовірно! — вигукнула вона, прослухавши новий варіант, і плеснула в долоні. — Ти точно відчуваєш цю пісню саме так, як я її задумувала!
Коли основну роботу над аранжуванням було завершено, ніхто не поспішав розходитися. Марібель із Кейт розкурили кальян із м'яким ягідним ароматом, і по альтанці розлилися густі ароматні клуби диму.
Зважаючи на нові призначення доктора Левенштайна, Даміан свідомо відмовився від кальяну, обмежившись трав'яним чаєм: повільно відпивав, тримаючи чашку двома руками й слухаючи сміх подруг.
Кайл, який досі сидів трохи осторонь, після короткої паузи все ж зробив кілька спокійних, глибоких затяжок, приєднуючись до компанії.
Він спостерігав, як Даміан поступово розслабляється, як зникає напруга в його плечах і згасає тривога після важкого візиту до клініки. Сам улігся глибше в подушки, витягнувши ноги, і вперше за день не поспішав нікуди дивитися.
По стінках альтанки лягало передвечірнє світло, над столом повільно пливав дим. Кейт поставила свою чашку на стіл, умостилася зручніше й, дружньо всміхнувшись, повернулася просто до Кайла:
— Знаєш, Кайле... А давайте якось обов'язково влаштуємо спільний виїзд? Можна згоняти на пляж, позагорати, провести день усім разом. Ну, або взагалі взяти в оренду катер чи невеличку яхту й вийти у відкритий океан. Як вам така ідея?
Вона пропонувала це без задньої думки — їй справді сподобалася його компанія.
Кайл на мить затримав очі на Кейт і відповів відкритим, спокійним поглядом — без тієї короткої паузи-оцінки, з якою зазвичай дивився на нових людей.
Обличчя освітила легка, щира усмішка — рідкісне явище, яке бачили далеко не всі.
— Це справді крута ідея, — спокійно відповів він, трохи подавшись уперед. — І з яхтою проблем точно не буде: Еван має власну, тут, на узбережжі.
Він глянув на Марібель, яка досі схилялася над ноутбуком поруч із Даміаном, і куточки губ ледь піднялися. Потім знову повернувся до Кейт:
— Тож обирайте будь-який вільний день, коли всі зможуть, і ми з радістю влаштуємо такий відпочинок.
Марібель радісно плеснула в долоні. Даміан тихо всміхнувся, дивлячись то на Кайла, то на подруг, — і нічого не сказав.
По інший бік міста надвечір'я зайшло в ліс непомітно. Тіні між стовбурами густішали раніше, ніж темніло небо. Сонце ще трималося на самому краю узбережжя й пробивалося між велетенськими ялинами довгими рудими смугами, у яких повільно кружляв пил. Повітря пахло сіллю та хвоєю. Унизу, за схилом, важко й розмірено перекочувався прибій, а в паузах між його ударами було чути сухий шелест гілок.
В альтанці Камаля вже горіли гірлянди. Він розвісив їх під стелею ще навесні й відтоді не знімав. Жовті вогники відбивалися в засклених стулках і в запітнілих баночках на столі. Тут було тепло. Пахло старим деревом, вовною пледів і трохи димом від мангала, який погасили годину тому.
Камаль і Вів'єн сиділи на м'якому дивані. Змерзнувши на вітрі, Вів'єн закуталася в картатий плед. Камаль поправив його на її плечах і пригорнув дівчину до себе. Вона потягувала легкий Hard Seltzer, і від холодної баночки німіли пальці.
Навпроти, на другому дивані, влаштувався Данай із баночкою місцевого крафтового пива. Камаль відкрив таку саму й відпив. Хміль гірчив на язику. Поставивши банку на підлокітник, він повернувся до розмови, яку вони явно вели не першу хвилину:
— Ну і що, для вас це справді нездорові стосунки?
Вів'єн і Данай перезирнулися. Вона зітхнула й притулилася щокою до Камалевого плеча.
— Господи... Так, Камалю, нездорові. — Очі втупилися в дно баночки. — Даміан постійно ночує в кімнаті Кайла. Вони весь час разом. Кайл контролює, чи Даміан поїв, що саме їв, скільки спав. Вони наче у власному коконі.
За склом альтанки повільно темнішало. Ліс з'їдав останні смуги світла.
Данай, який досі мовчки слухав, подався вперед і сперся ліктями на коліна:
— Не те щоб нездорові... Але це виходить за межі того, як живуть зведені брати.
Камаль звів брови:
— Про що ви взагалі? — Хитнув головою, збираючи думки. — Ну, чекайте. Навіть якщо між ними щось більше, ніж між братами. Симпатія чи навіть більше...
Вів'єн підняла голову з його плеча й примружилася. Данай усміхнувся куточком рота.
Камаль глянув на брата, потім знову на Вів'єн:
— Стоп. Твоя мама й Еван одружилися, коли Кайлові з Даміаном було...
— Кайлу дев'ятнадцять, Даміану вісімнадцять, — випередила його Вів'єн.
— От! — Камаль ляснув долонею по коліну. — І ви думаєте, що вони мають сприймати одне одного як справжніх братів? У них просто немає цього інстинкту «це мій брат». Тож якщо між ними щось з'явилося, це нормально.
Слово «нормально» повисло під стелею разом із жовтим світлом гірлянд. Десь унизу прибій ударив у камені й відступив. Вів'єн відхилилася й глянула на Даная, ніби шукала в його очах підтвердження чи заперечення. Данай сперся на спинку, провів пальцем по переніссю й замислився. Іронії в його мовчанні вже не було.
— Капець. — Камаль узяв із підлокітника напівпорожню банку й покрутив у руках. — Я останнім часом трохи краще пізнав Кайла. Він не з тих, хто піддається емоціям. Якщо між ним і Даміаном щось є, то Кайл довго все обдумував, перш ніж на це зважитися. Розумієте, про що я?
Данай і Вів'єн мовчали. Камаль хмикнув:
— Я завжди про це мріяв: мій молодший брат і моя дівчина, а я обстоюю протилежну позицію.
Вів'єн усміхнулася й поцілувала його в щоку.
— Ні, я нікого не засуджую. Ні свого брата, ні Даміана... — Вона запнулася, підбираючи слова.
— То до чого тоді ця розмова? Ви що, гомофоби? — Камаль розвів руками.
— Та ні. — Данай знизав плечима. — Просто якось само зайшло. А у вас наскільки все серйозно?
Камаль усміхнувся з ледь помітною єхидцею й обійняв Вів'єн за плечі.
— Я запропонував їй перебратися до нас. Це ще не пропозиція. Треба трохи назбирати, моя королева заслуговує на каблучку в кілька карат.
Вів'єн стиха пирхнула. Камаль цілком серйозно звернувся до брата:
— Тож, Данаю, звикай. Скоро в нашому домі з'явиться жінка, яка стане частиною нашого життя.
— Серйозно? — Данай закотив очі. — Я, між іншим, планую цього року купити власний будинок і з'їхати від тебе.
Камаль розсміявся:
— Та куди ти дінешся? Купиш його по сусідству.
Данай насупився, опустив очі на банку й тихо, без жарту сказав:
— Якщо чесно, я саме про це й думав. Щоб десь поруч.
Камаль відставив банку й подивився на брата:
— Я взагалі не хочу, щоб ти кудись їхав.
— Слухай, у вас же є гостьовий будинок, — підхопила Вів'єн. — Перебудуй його під себе, буде твій простір, і ти залишишся поруч. Родина має триматися разом.
Данай покрутив банку в руках і нічого не відповів. За склом остаточно стемніло, і гірлянди стали єдиним світлом на весь схил.
Кілька днів Брукінгс не виходив із туману. Він сидів на узбережжі щільно, по-хазяйськи: ховав маяк, глушив сирени рибальських човнів, осідав краплями на склі. А в суботу розійшовся за якусь годину, ніби його й не було, і над океаном уперше за тиждень відкрилося чисте небо.
Сонце припікало на повну. Каютна яхта Евана ліниво гойдалася на воді, повітря пахло сіллю, нагрітим деревом і сонцезахисним кремом.
Трохи віддалік від борту на великому надувному матраці розпласталися Даміан і Марібель. Вони ліниво гребли руками по теплій воді, голосно сперечалися й сміялися, час від часу намагаючись скинути одне одного. Сміх котився по хвилях і долітав до яхти із запізненням.
Біля корми, у затінку тенту, на білих лежаках сиділи Кайл і Кейт. Звідси було добре видно цю парочку. Високі склянки з льодом запітніли, і краплі стікали по пальцях. Шкіра на плечах уже трохи стягувалася від солі й вітру.
Кайл відпив, скривився, розглядаючи яскравий коктейль, і обернувся до Кейт:
— Тут алкоголю більше, ніж усього іншого разом узятого.
Кейт потягувала такий самий напій через соломинку й мружилася за темними окулярами. Пирхнула:
— Пий. Нормальна штука.
Кайл усміхнувся майже на всі зуби, що з ним рідко траплялося. Поруч із Кейт і Марібель він розкривався з іншого, невимушеного боку.
— Отрута якась, — хмикнув він, але зробив ще ковток.
Кейт притулилася головою до його плеча. Якби це зробив хтось інший, Кайл миттю відсторонився б: терпіти не міг, коли до нього торкалися сторонні. Але зараз навіть не поворухнувся. Усмішка лише стала щирішою, і він задивився на воду.
Марібель і Даміан швидко підгрібали до яхти. До корми долітали уривки суперечки.
— Марібель, тут немає ніяких гігантських восьминогів! — вигукнув Даміан.
— Греби давай! — відмахнулася вона. — Кажу тобі, я бачила щупальце над водою!
— Та задовбала! — Даміан греб ще швидше й скривився. — Не було там ніякого щупальця! Тепер я ще й таласофобію матиму. Дякую. Наче моїй розхитаній психіці їх було мало.
На мить він озирнувся на воду позаду. Океан там був темний, глибокий, без дна. Але Даміан одразу відвернувся й знову засміявся.
Кейт, не повертаючи голови, спокійно спитала:
— Давно ви разом?
Кайл відповів рівно, без ніяковості:
— Три роки.
Кейт ледь помітно всміхнулася, ніби почула саме те, чого й очікувала. У купальнику, з ногами на столику поруч зі склянками, вона закинула ногу на ногу й поправила окуляри. На стегні виднілося акуратне татуювання.
— До речі, ти мені корекцію зробиш? — Вона показала підборіддям на малюнок.
Кайл опустив очі, придивився:
— Що тебе не влаштовує? Хоча так, лінії варто підправити.
Відставивши склянку, він легко торкнувся пальцями шкіри навколо татуювання, розглядаючи контури. Шкіра була гаряча від сонця.
Саме цієї миті Марібель і Даміан піднялися драбинкою на борт. Вода стікала з них на нагрітий настил, і темні плями миттєво світлішали, підсихаючи. Обоє дихали важко й ще насторожено озиралися на океан. Побачивши цю картину, Марібель уперла руки в боки:
— Так, красеню, руки геть від моєї дівчини!
Кайл голосно розсміявся, закинувши голову. Даміан лише зітхнув і закотив очі.
Марібель підійшла, плеснула Кейт по стегну, сіла поруч і обійняла її за плечі:
— Ця дівчина тільки моя.
— Я й не претендую, — усміхнувся Кайл.
Усі розсміялися, і Кайл повернувся до Даміана.
Той стояв трохи віддалік. Довге волосся, зібране в неохайний пучок, геть змокло, а на плечах проступала червона смуга від орегонського сонця. Крапля води повільно ковзнула по ключиці. Очі були спокійні.
Кайл задивився на нього. За ці роки він звик зчитувати найменші зміни в Даміановому стані, шукати в ньому тіні й тривожні ознаки. Він вивчив кожну з них: погляд, який раптом стає порожнім, пальці, що починають барабанити по столу, мовчання, яке тягнеться на хвилину довше, ніж треба. Але зараз перед ним стояла людина, в якій не лишилося й натяку на внутрішній хаос. Усе, що зазвичай ховалося всередині, ніби розчинилося в сонці та солоній воді.
Марібель тим часом уже серйозно звернулася до Кайла:
— Повечеряйте сьогодні з нами. День чудовий, ми давно так не відпочивали. Поїдемо в місто, повечеряємо.
Кайл зиркнув на Даміана. Той знизав плечима: мовляв, чому б і ні.
— Ми нещодавно з Данаєм знайшли непоганий ресторанчик, — сказав Кайл подругам. — Там охрененна кухня, особливо морепродукти.
— Звісно! — підхопила Марібель. — Показуйте свій ресторан.
До причалу поверталися, коли сонце вже хилилося до води. Океан спершу став золотим, потім багряним, а потім почав темніти знизу, з глибини, ніби ніч підіймалася звідти, а не спускалася з неба. Шкіра ще пекла, а вітер уже пахнув димом і мокрим піском.
«Driftwood» стояв над піщаним берегом: дерев'яна тераса, гірлянди вздовж поручнів, запах гриля й солоного бризу.
Кайл і Даміан сіли з одного боку широкого столу, Марібель із Кейт — навпроти.
Даміан, як завжди, алкоголю не торкався, обмежившись водою з льодом і лимоном. Марібель потягувала яскравий коктейль із часточкою апельсина на краю келиха. Кайл замовив класичний джин із тоніком.
Даміан спокійно доїдав свою порцію, і Кайл жодного разу не зазирнув у його тарілку. Лише покрутив келих у пальцях, слухаючи, як брязкають кубики льоду.
— Мені це подобається, — сказав він, відповідаючи на якесь запитання подруг. — ММА, бої в клітці. Для багатьох це просто жорстокість, а для мене найкращий спосіб боротися з агресією.
Він зробив паузу, і зазвичай рівний голос став глухішим.
— З тією, яка іноді спалахує всередині. Якщо не випускати її на рингу, під контролем, вона знайде інші виходи. Краще давати їй волю в рукавичках і проти підготовленого суперника.
Даміан сидів поруч мовчки. Лише на секунду заплющив очі. У склянці біля його руки лежала лимонна цедра, і від води віяло гірким.
Кейт, спершись підборіддям на долоню, спитала:
— А до психолога не пробував звернутися? Або аутотренінги, медитації?
Кайл хмикнув:
— Ні, Кейт. Повір, це не допоможе.
Даміан повернув голову, придивляючись до його обличчя. Відчувши це, Кайл змінив позу. Нога щільно притислася до Даміанової під столом, а за мить він ніби між іншим поклав долоню йому на коліно, провів трохи вгору й назад і залишив руку на теплих джинсах.
Вечеря добігла кінця. Напівпорожня парковка зустріла їх прохолодним повітрям, яке остаточно витверезило думки. Над берегом гойдалися гірлянди.
Біля машин Марібель обійняла й поцілувала Даміана в щоку, а Кейт, поправляючи вологе від бризу волосся, підійшла до Кайла:
— Хлопці, не забувайте: у п'ятницю вечеря в нас.
— Ясно, — коротко відповів Кайл і всміхнувся. — Данай теж може прийти? Він би оцінив.
— Звісно! Чим більше людей, тим краще. О котрій вас чекати?
— О дев'ятій будемо.
— І повісьте більше гірлянд, — додав Даміан, озирнувшись на вогні ресторану, що вже згасали. — Мені подобається така вечірня атмосфера.
— Прийнято!
Подруги сіли у свою машину, хлопці — у свою. Обидва авто рушили, коротко посигналивши одне одному на виїзді з парковки.
У салоні було напівтемно, лише тьмяне світло панелі й відблиски ліхтарів на склі. Кайл упевнено тримав кермо. Даміан сперся потилицею на підголівник, повернувся до нього й, ледь усміхаючись, тихо сказав:
— Ти ж розумієш, що якщо нас зупинять і ти дихнеш в алкотестер, нас або оштрафують на космічну суму, або посадять?
Кайл хмикнув, навіть не звівши брів:
— Один джин-тонік за вечерю. Я в нормі. Іноді можна.
— Скажеш це копам, коли вони витягнуть тебе з-за керма, — розсміявся Даміан, умощуючись зручніше.
Дорога йшла через ліс, і ялини мчали повз чорними стінами. Ні зустрічних фар, ні вогнів — лише дві смуги світла попереду, а позаду ліс одразу змикався знову. Коли під'їхали, будинок уже майже потонув у темряві. Лише біля ґанку тьмяно горіли ліхтарі. Вікна стояли чорні: вдома нікого не було.
Вони піднялися на третій поверх і попрямували до Даміанової кімнати. Простора й затишна, вона давно стала для обох спільним прихистком.
Кайл скинув шкіряну куртку й повісив біля входу. Куртка пахла сіллю й димом.
— Заскочу в душ після океану. Що подивимося?
Даміан стягнув через голову светр і повісив поруч.
— «Дивні дива»? Я якраз хотів переглянути.
Кайл затримався біля дверей до спільної ванної й знизав плечима:
— Давай.
Двері за ним зачинилися, і невдовзі ледь чутно зашуміла вода. Даміан увімкнув серіал на ноутбуці й умостився на ліжку, чекаючи.
Кайл повернувся з вологим після душу волоссям і ліг поруч.
У кімнаті було напівтемно, світилися лише екран і нічник. Обидва лежали на широкому ліжку. Даміан загорнувся у важку м'яку ковдру, ховаючись від нічної прохолоди. Кайл тримав ноутбук на колінах, розвернувши так, щоб обом було видно.
Ішла друга серія, але Даміан постійно відволікався. У вільній руці вібрував телефон. Він кидав погляд на дисплей і швидко набирав щось пальцями.
Уже давно минула північ. Крізь прочинені скляні двері балкона в кімнату вповзало вогке повітря Орегону. Десь унизу в темряві ритмічно й важко дихав океан, а в такт йому шелестіли старі дерева. Запах солоної води змішувався із запахом хвої, а штора на балконних дверях ледь помітно ворушилася.
Даміан потягнувся до столика й узяв білі бездротові навушники. Не кажучи ні слова, поставив серіал на паузу, вставив один навушник Кайлові у вухо, а другий залишив собі. Кайл завмер і прислухався.
Кілька довгих секунд у навушниках лунала тиха, повільна музика, що наповнювала простір між ними. Кайл відірвався від завмерлого екрана, зустрівся з Даміаном очима й тихо сказав:
— Мені подобається. Це дуже у твоєму стилі. Хоча, мабуть, трохи похмуро.
Даміан мовчки дивився йому в очі, майже не кліпаючи, і на губах застигла ледь помітна усмішка.
Обоє мовчали. Ноутбук так і лишився в Кайла на колінах, а телефон у Даміановій руці згас сам по собі. Музика звучала десь між ними, змішуючись із гулом океану.
Даміан повільно нахилився ближче. По Кайловій шкірі від потилиці до плечей пробіг дрож, короткий і різкий, ніби протяг із балкона торкнувся саме його. Пальці на краю ноутбука мимоволі стиснулися.
Між ними залишалося кілька сантиметрів. Даміан не поспішав. На мить зупинився, ніби даючи Кайлові шанс відсунутися.
Кайл не відсунувся.
Це був їхній перший поцілунок: легкий, несміливий, майже невагомий. Обоє завмерли, боячись зробити зайвий рух і розвіяти цю мить.
Першим відсторонився Кайл. Обережно, залишивши між ними кілька сантиметрів. Дихання збилося, груди піднімалися часто й нерівно, пальці на краю ноутбука досі не розтискалися.
Даміан не ворушився. Дивився прямо, так само спокійно й глибоко.
Кайл опустив очі. Кілька секунд дивився на застиглий кадр, хоча вже нічого на ньому не бачив. Великий палець машинально провів по краю ноутбука й зупинився. Він коротко вдихнув і знову підвів голову:
— Мені здається, ми переходимо межу...
Даміан повільно видихнув і відкинувся на подушку. Піднявши руку, перебрав пальцями волосся й прибрав пасма з чола. Потім знову зустрівся з Кайлом очима й тихо сказав:
— Кайле, ми вже дуже давно перейшли всі межі.
Кайл мовчки витяг навушник, закрив ноутбук, поставив його на підлогу й вимкнув нічник. Темрява лягла на кімнату м'яко, як ковдра. Даміан пересунувся ближче, і за кілька хвилин його дихання стало рівним. Кайл ще довго лежав із розплющеними очима, слухаючи океан, поки й сам не заснув.
Сон прийшов пізно й без попередження. Океану в ньому не було.
Сіетл того вечора тонув у дощі.
Злива йшла давно й нескінченно, монотонно шуміла за високими вікнами маєтку. Краплі стікали по склу, і світло вуличних ліхтарів розтягувалося на стінах довгими бурштиновими тінями. У домі стояла тиша, тепла й приглушена, але крихка, ніби її виткали з туману.
Дев'ятирічний Даміан прокинувся від спраги. Клацнув вимикачем нічника, і м'яке жовте світло залило дитячу. Підлога під босими ногами була холодною. Хлопчик знайшов капці, накинув на плечі махровий халат і навшпиньках прослизнув у коридор.
У довгому коридорі другого поверху стояла напівтемрява. Даміан проминув Дерекову кімнату, потім батьківський кабінет — з-під його дверей не пробивалося світло. Біля маминої спальні зупинився. Двері були трохи прочинені, і крізь шпарину лягала тонка смужка світла від нічника.
Він зазирнув. Ліжко було порожнє, ковдра відкинута, ніби мама щойно встала.
Хлопчик пішов далі. Дерев'яні сходи ледь чутно рипіли під його вагою. На стінах уздовж прольоту у відблисках ліхтарів оживали мамині картини — ті, які вона писала давно, коли ще сміялася й годинами стояла біля мольберта. Найбільше він любив натюрморт із яскравими квітами в кришталевій вазі. Навіть зараз, у темряві, від нього ніби віяло теплом.
Минувши вітальню, він дійшов до кухні й завмер.
Кухня була майже темна. Її освітлювали лише слабке сяйво відчиненого холодильника й відблиски дощу на склі. У цьому світлі стояла мама — у тонкій нічній сорочці, з розпущеним волоссям, і з порога здавалася майже прозорою.
Вона не рухалася.
На мармуровій стільниці перед нею стояла його склянка з ведмедиком — та сама, у яку мама щовечора наливала йому сік. Поруч — маленька темна пляшечка без етикетки, і мамині пальці стискали її так, що кісточки побіліли.
Вона дивилася на пляшечку.
Потім на склянку.
Знову на пляшечку.
Губи ворухнулися. Даміан не почув жодного слова.
Дощ шумів. Холодильник гудів. Десь у стіні клацнуло опалення. Усе було таким звичайним, що від цього ставало лячно.
Даміан хотів покликати її. Уже відкрив рота, щоб сказати «мамо».
Але не сказав нічого.
Мама раптом заплющила очі. Провела долонею по обличчю, важко, повільно, ніби змивала щось зі шкіри. Потім різко закрутила кришечку, хоча Даміан не помітив, коли вона її відкрила. Пляшечка стукнула об мармур. Мама відсахнулася від стільниці, ніби та обпекла її.
Вона підійшла до раковини й увімкнула воду. Гарячу.
Пара піднялася над мийкою білим серпанком і затягла край кухні.
Узявши склянку з ведмедиком, мама почала її мити. Спочатку зовні. Потім усередині. Пальцями проходилася по краях, по дну. Знову підставляла під гарячу воду. Терла. І ще.
Даміан бачив на боці склянки дрібні білі подряпини.
Мама мила так, ніби хотіла вимити з неї не воду й не сік, а щось інше. Що саме — він не знав.
Склянка опинилася на сушарці. Рука ще затрималася на ній на секунду. Пальці ковзнули по склу, а потім відпустили.
Мама сперлася на край раковини й опустила голову. Плечі дрібно тремтіли.
Хлопчикові хотілося підійти. Обійняти, сказати, що він тут. Але щось зупиняло. Може, мовчання. Може, темна пляшечка на стільниці. Може, те, як вона стояла, наче навіть не чула, що в кухні хтось є.
Він ледь помітно ступив уперед.
Під капцем тихо рипнула дошка.
Мама не обернулася.
Даміан завмер. Вода бігла з крана. Дощ бив у скло.
Більше він не зробив жодного кроку.
Він розплющив очі.
Стеля. Темна кімната. Ковдра, збита в грудку біля ніг. Поруч рівно сопів Кайл, повернувшись до нього спиною.
Кілька секунд Даміан не міг зрозуміти, де він. За вікном щось шуміло. Не дощ. Океан. Але кілька довгих ударів серця це ще був дощ, і кухня, і біла пара, і холод підлоги під босими ногами.
Потім прийшов присмак.
Полин.
Гіркота стояла в роті так виразно, що він проковтнув слину й ледь не скривився. Язик був сухий, гіркий, чужий.
Тіло знало цей порядок. Спочатку затремтіли пальці. Потім руки. На спині проступив холодний піт, і серце почало бити в ребра швидко й дрібно, як птах у закритій коробці.
Він повільно вдихнув через ніс. На чотири. Затримав. Видихнув.
Ще раз.
Рахунок збився на другому вдиху. Даміан почав спочатку й знову збився. Повітря застрягало в горлі, ніби горло стало вужчим.
Він притиснув долоню до грудей.
Кайл спав на своєму боці ліжка — важко, глибоко, як не спав уже давно. Сонце, солона вода, джин і три роки нічних чергувань нарешті взяли своє. Даміан подивився на його спину — рівну, нерухому, теплу. Досить було одного слова, одного дотику, і все б це припинилося. Але тоді довелося б пояснювати, а він сам не розумів, що бачив.
Тож лежав, стискав пальцями край ковдри й чекав, поки тіло перестане поводитися так, ніби небезпека ще в кімнаті.
Останнім часом мама снилася йому надто часто.
Чому зараз? Чому вона повертається знову й знову?
Він заплющив очі — і одразу побачив пляшечку. Склянку. Її руки. Розплющив.
Це не було схоже на сон. Сни розпливаються вранці. А це стояло перед очима чітко, до дрібниць: подряпини на склі, клацання кришечки, холод під ногами. Даміан не знав, чи дев'ятирічна дитина могла запам'ятати все це так точно.
Провів язиком по губах. Гіркота нікуди не зникала.
Він знав, що пам'ять може обманювати. Особливо його пам'ять. Може, мозок склав докупи уламки дитинства й добудував решту. Може, полин був справжнім, а все інше вигадане. Може, пляшечка була не тим, чим здавалася. Може, її взагалі не було.
Але тоді чому він пам'ятав подряпини на склі?
Йому не було й десяти, коли її не стало. Усі спогади про неї були розмиті, ніби крізь запітнілу шибку. Запах її волосся. Уривки сміху. Теплий дотик. І оця кухня, яка не відпускала.
Океан за балконом важко й рівно вдарив у берег.
Цей звук завжди був для нього маминим звуком. Колись вони їздили до океану, коли хвороба відступала й удома на кілька тижнів ставало світло. Батько тоді дивився на неї так, що це неможливо було зіграти: ніжно, терпляче, майже з побожністю. Вони влаштовували на піску пікніки, мама сміялася, Дерек кидав у воду камінці, і здавалося, що вони найщасливіша родина на світі.
Тим дивнішою була батькова мовчанка потім.
Даміан пробував розпитувати про маму ще в дитинстві, і розмова щоразу тихо згасала. Батько переводив тему. Дерек теж. Між ними в такі миті пробігав короткий важкий погляд, наче обоє знали щось, чого Даміан знати не мав. Він почувався чужим у власному домі.
Років зо два тому, уже тут, у Брукінгсі, наближалася роковина її смерті. Даміан стежив за батьком і бачив, що той пам'ятає. Це було в ретельно порожньому погляді, у затримці біля календаря, у тому, як він відсунув чашку й пішов у кабінет. Але жодного слова про неї не пролунало. Патрисія була тут ні до чого, і справа була не в незручності. Батько ніби викреслював цей день із року, а разом із ним і саму пам'ять.
Тоді Даміан пішов до Дерека.
Він хотів почути хоч якесь пояснення. Чому батько реагує на будь-яку згадку про маму так, ніби її ніколи не було?
Дерек, завжди спокійний, раптом наїжачився. В очах спалахнуло щось схоже на біль, змішаний із роздратуванням, і, здається, зі страхом. Він відсахнувся й сухо відрізав:
— Не порпайся в цьому, Даміане. Минуле має залишатися в минулому. Вона була хвора, і це все, що тобі варто знати.
Таким старшого брата Даміан бачив уперше. Дерек, якого ніщо не могло вибити з колії, здригнувся від одного запитання. Ця тріщина була короткою, але Даміан не міг її забути. Вона казала більше за будь-яку відповідь: за маминою смертю ховається щось набагато страшніше, ніж йому завжди дозволяли думати.
Він лежав і слухав океан.
Кайл сопів поруч. Ковдра зрештою сповзла на підлогу.
У роті стояла гіркота, і вона не зникала до світанку.