8 глава

Сіетл. 2014 рік.
За вікном сірів звичний сіетлівський вечір — вологий, приглушений присмерк. Мряка розмивала вогні, перетворюючи їх на розпливчасті плями, що тремтіли за склом.
У дитячій кімнаті дев'ятирічного Даміана було тепло й сухо — свій маленький світ посеред сирого вечора. На стінах висіли трохи потерті постери із супергероями та рок-гуртами. Біля бічного вікна стояв письмовий стіл, завалений зошитами. Посеред кімнати стояло велике дерев'яне ліжко, на якому все здавалося трохи більшим, ніж було насправді.
Хлопчик лежав на спині й дивився в стелю. Тіні від вуличних ліхтарів повільно ковзали по ній, змінюючи обриси щоразу, коли за вікном проїжджала машина.
Двері тихо рипнули.
Він миттю повернув голову.
До кімнати зайшла мати.
Вона рухалася повільно, ніби кожен крок вимагав окремого зусилля. Довге темне волосся спадало на плечі, шкіра була бліда й тонка, а під очима темніли глибокі синці — сліди безлічі ночей, які не принесли сну. Губи були бляклі, без звичної червоної помади, нігті — без лаку. У руках вона тримала його улюблений стаканчик, увесь у подряпинах від частого миття. На боці була наклейка: ведмедик серед квітів.
Скільки Даміан себе пам'ятав, мама щовечора приносила йому перед сном сік саме в цьому стаканчику. Навіть тепер, коли їй ледве вистачало сил дійти до його кімнати.
Даміан підвівся на лікті, потім сів, підтягнувши коліна до грудей.
Побачивши сина, Елеонора спробувала всміхнутися. Усмішка вийшла м'якою, але втомленою.
Даміан усміхнувся у відповідь — швидко, майже одразу.
Вона поставила стаканчик на тумбочку, сіла на самий краєчок ліжка й простягнула руку. Долоня торкнулася синових пальців. Хлопчик мимоволі здригнувся: шкіра матері була сухою й холодною, як зимове скло. На секунду він стиснув пальці, а потім свідомо розслабив їх, дозволяючи їй тримати свою руку.
Елеонора почала повільно гладити пальцями його долоню — рух, який він знав напам'ять.
На тонких пальцях, крізь шкіру яких просвічували сині вени, зблискували масивні золоті персні та важка обручка. Даміан пам'ятав їх змалечку. Тепер вони здавалися надто великими на її схудлих руках.
Він опустив погляд на обручку, на мить затримався на ній очима, а потім знову подивився на матір.
— Як минув день, синку? — тихо запитала вона.
Даміан вимушено всміхнувся:
— Усе добре. У школі все як зазвичай... А після занять тато відвіз нас із Дереком до тієї пекарні на розі. Ми накупили кексів і печива. — Хлопчик на мить запнувся й уважно поглянув на неї. — А ти куштувала? Ми залишили тобі на кухні.
Елеонора підняла на нього очі.
Вони були кольору хейзел — глибокого горіхового відтінку із золотаво-зеленими вкрапленнями. Ті самі очі Даміан щодня бачив у дзеркалі. У нього було її обличчя, її очі, її темне густе волосся.
Тоді він ще не знав, як багато від матері дістанеться йому в спадок.
— Ні, любий, ще ні. — Вона ледве помітно хитнула головою. — Зараз я ночами погано сплю... тому інколи виходить так, що можу проспати весь день. Але ти не хвилюйся. Скоро це мине, мені покращає, і ми всі разом обов'язково з'їздимо до тієї крамнички.
— Добре, мамо, — тихо відповів Даміан.
Кивнув. Пальці вільної руки мимоволі стиснули край ковдри.
Він знав, що означає «скоро».
Мати вже проходила через це. Спочатку переставала нормально спати, потім майже не виходила з кімнати, могла цілими днями нічого не їсти. Потім на якийсь час ставало краще.
І саме ця тимчасовість лякала найбільше.
Бо після добрих днів завжди приходили інші.
Елеонора взяла з тумбочки стаканчик і вклала його в руки сина.
— Випий, поки не нагрілося. Ананасовий, як ти любиш.
Хлопчик слухняно пив маленькими ковтками. Сік був густий і майже нестерпно солодкий. Допивши все до останньої краплі, повернув порожній стаканчик матері. Вона поставила його назад на тумбочку, ведмедиком до ліжка.
Потім повільно підвелася, обійшла ліжко з іншого боку й нахилилася до сина.
— Добре, любий, відпочивай. Тобі завтра рано вставати до школи, а я піду, мабуть, почитаю.
Вона ніжно поцілувала його в лоб, а потім, за вже звичною для них теплою сімейною традицією, легенько торкнулася губами його губ.
Проводячи тильним боком сухої долоні по синовій щоці, тихо сказала:
— Ти в мене такий гарний... І це найсумніше...
Даміан усміхнувся, потягнувшись щокою назустріч її долоні.
А потім відчув смак.
На язику ще стояла ананасова солодкість. І крізь неї, як гіркий стебельок крізь цукор, проступило інше. Терпке. Гірке.
Хлопчик завмер. Усмішка застигла на обличчі.
Кілька секунд він просто дивився на матір, а потім машинально провів вказівним пальцем по нижній губі.
Елеонора перехопила його погляд.
На мить вона теж завмерла. Потім швидко витерла власні губи тильним боком долоні.
— Вибач, рідний, — квапливо мовила вона. — Я геть забула...
Ще раз провела рукою по губах, а потім відвела очі.
— Синку... — тихо сказала Елеонора, уникаючи його прямого погляду. — У мами останнім часом зовсім немає апетиту. Я дуже погано їм... тому інколи заварюю собі полин. Він, знаєш, трохи збуджує апетит. От я якраз тільки-но випила той відвар.
Даміан мовчки кивнув, хоча гіркий слід на губах так і не зник.
Мати глибоко вдихнула й змусила себе всміхнутися.
— Але зараз я піду на кухню й обов'язково скуштую ті кекси та печиво, які ви принесли з крамнички. Дякую, що подбали про мене.
Вона торкнулася синового плеча, ще раз усміхнулася й вийшла.
Двері тихо зачинилися.
Даміан сидів на ліжку, обхопивши коліна руками, і дивився на зачинені двері.
За стіною чулися її кроки — повільні, обережні, ніби кожен коштував їй сил.
Потім — тиша.
Він знав цю тишу. Знав, скільки вона зазвичай триває: тижні, іноді місяць. А потім двері знову відчинялися, і мати виходила до сніданку так, наче нічого не було.
Даміан ліг і ще довго лежав нерухомо, проводячи язиком по нижній губі.
Гіркота не зникала.
Тоді він ще не знав, що запам'ятає її на все життя.
Минуло лише два місяці.
Елеонора так і не змогла вийти з депресивного епізоду.
Одного сирого сіетлівського вечора її не стало. Нещасний випадок: вона послизнулася й упала. Поруч нікого не було.
Вона пішла тихо.
Без останньої розмови. Без прощання.
Після неї залишилися тиша, родинна трагедія, порожня спальня і пам'ять про той вечір у дитячій кімнаті.
А ще присмак полину.
Відтоді Даміан не міг згадувати матір, не згадуючи його.
Брукінгс. Наші дні.
Даміан прокинувся від гіркоти в роті.
Лежав нерухомо, не розплющуючи очей. Полин.
Той самий терпкий, ядучий смак.
Повільно розплющив очі.
Біля панорамного вікна, що виходило на балкон, стояла жінка.
Довга бежева шовкова нічна сорочка. Важкий оксамитовий халат. Темне розпущене волосся, яке ледь ворушилося від протягу.
Мама.
Він перестав дихати.
Різко сів на ліжку, потер обличчя долонями й заплющив очі.
— Це просто видіння. Це просто галюцинація.
Повторив це подумки ще раз.
І ще.
Коли знову розплющив очі, біля балконних дверей нікого не було.
Тільки темне скло, тьмяне світло вуличного ліхтаря й власне відображення — чуже, розмите, майже незнайоме.
Хлопець і далі сидів на ліжку.
Дивився на порожнє місце.
Потім стиснув пальці в кулаки. Нігті впилися в долоні, залишаючи неглибокі сліди.
Він не розтискав пальців ще довго після того, як на долонях проступили білі півмісяці.
Іноді вже неможливо було зрозуміти, де закінчується сон, де починається спогад, а де мозок просто підсовує те, чого найбільше боїшся.
Маму.
Даміан провів язиком по губах.
Полин.
Знову.
Цей смак приходив не щоразу, коли він думав про матір. Не після кожного кошмару. Іноді з'являвся зовсім без причини, за кілька секунд до того, як ставало важко дихати або накочував страх.
Наче тіло знало щось раніше за нього.
Даміан відкинув ковдру.
Важкість у тілі не відпускала. Голова гуділа, у скронях пульсувало після уривчастого сну.
На електронному годиннику світилися цифри:
3:27.
Він підвівся.
Якусь мить стояв посеред кімнати, звикаючи до темряви, а потім рушив до ванної.
Напівсліпо, орієнтуючись лише на пам'ять, перетнув її й тихо штовхнув протилежні двері.
Спальня Кайла.
Кайл не спав.
Даміан зупинився на порозі.
Той сидів на ліжку, спершись спиною на узголів'я, і дивився просто на двері ванної.
Знав, що Даміан прийде.
Мовчки відгорнув край важкого покривала, звільняючи місце поруч.
— Ти щось дуже голосно сказав уві сні, — тихо мовив Кайл.
Голос звучав м'яко, але ясно, без найменшої сонної хрипоти.
За останні три роки він навчився прокидатися від найменшого шуму з кімнати за ванною. Шепіт, неспокійний подих, шелест простирадла — будь-що могло висмикнути його зі сну.
Даміан мовчки опустився на матрац.
Ліг поруч і повернувся до Кайла обличчям.
Якийсь час просто слухав його дихання — рівне, спокійне.
— Хотів би сказати, що це був просто поганий сон, але... — він запнувся. — Кайле, я абсолютно не розумію, що відбувається.
Кайл м'яко розвів руки.
Даміан підсунувся ближче.
Кайл одразу обійняв його й повернувся боком, щоб той міг уткнутися обличчям йому в плече.
Даміан міцно обхопив його руками за талію.
Кайл повільно провів долонею по довгому волоссю.
Крізь тонку тканину футболки відчував, як хлопець тремтить.
— Я не розумію, що відбувається... і мене це лякає, — ледве чутно прошепотів Даміан йому в плече.
— Усе добре, — так само тихо, але впевнено відповів Кайл, міцніше стискаючи обійми. — Я поруч.
Деякий час обидва мовчали.
Даміан заплющив очі.
Гіркота все ще залишалася на язиці.
Кайл нарешті заговорив:
— Треба, щоб Еван поговорив із твоїм лікарем. Можливо, тобі варто переглянути курс лікування?
Він злегка повернув голову й уважно подивився на Даміана.
— Здається, ці ліки тобі не зовсім підходять.
І повільно зсунувся нижче, дозволяючи Даміановій голові зручніше вмоститися на його плечі.
Даміан витягнув руку й легенько, майже невагомо почав виводити пальцями хаотичні візерунки на Кайлових ребрах. Дихання поступово вирівнялося.
— Я дуже погано її пам'ятаю... Мами не стало, коли мені було дев'ять.
Кайл мовчав. Лише глибоко видихнув і знову провів долонею по його волоссю.
— Завжди... скільки себе пам'ятаю, мене переслідує це відчуття, — вів далі Даміан, міцніше тулячись до його плеча. — Ніби вона, якщо не постійно, то дуже часто десь поруч. Я ріс без неї й усе життя суворо забороняв собі навіть думати про те... як усе могло б скластися, якби вона лишилася... Мені її не вистачає.
Кайл не мовив ні слова. Лише трохи міцніше пригорнув його до себе.
— Віриш, я ніколи й ні з ким не говорив про це... так, як розмовляю з тобою, — тихо мовив Даміан.
Злегка підвів голову й подивився на Кайла.
Той дивився у відповідь пильно, майже непорушно.
Даміан не витримав цієї прямоти й знову опустив голову, притиснувшись щокою до його грудей.
— Ти ж знаєш, у мене абсолютно нормальні, адекватні стосунки з батьком і з Дереком. Але за всі ці дванадцять років... мені навіть на думку не спадало відкритися їм ось так. Це дивно?
Палець, який досі виводив плутані лінії на Кайлових ребрах, завмер.
— Не думаю, що в цьому є щось дивне, — нарешті відповів Кайл. Голос звучав низько й рівно. — З тобою я теж зовсім не такий, як з іншими.
На Даміанових губах з'явилася легка усмішка.
— Неправда... Так, зі мною ти інший, але ти відкриваєшся і Вів'єн, і Данаю. А от у мене... крім тебе, більше нікого немає.
Кайл розімкнув руки й ледве помітно хитнув головою.
Даміан підвівся, спираючись ліктем на матрац, і винувато всміхнувся:
— Дочитаєш мені «Малюнки кров'ю»?
Кайл тихо всміхнувся у відповідь. Повільно повернув голову до електронного годинника на тумбочці, який тепер висвічував 4:02, а потім знову подивився на Даміана.
— Дочитаю, — спокійно мовив він. — Якщо ти пообіцяєш мені, що після цього заберешся під ковдру й поспиш. Бо сьогодні ми з тобою йдемо в імпровізований похід.
— Похід? Куди? — Даміан припідняв брови.
— У заповідник Редвуд, до секвой біля річки Четко. — Кайл простягнув руку й підняв з підлоги книжку. — Пройдемося аж до пагорбів Кальміопсіс. Тобі треба вибратися з цих чотирьох стін і подихати лісом. А зараз лягай і слухай.
Даміан слухняно вмостився назад, поклавши голову Кайлові на плече.
Кайл відкрив книжку на закладеній сторінці, знайшов очима потрібний абзац і почав читати вголос тихим, монотонним, але дивно заспокійливим голосом — про двох хлопців на порожньому лакросному полі після виснажливого тренування, про задушливий вечір і про дівчину, чиї листи в чужій університетській шафці давно перестали бути просто першою закоханістю.
— «Уже деякий час вона передає мені листи, — читав він, не підводячи очей від сторінки. — То особисто в руки віддає, то підкладає в мою шафку в університеті...»
Зробив коротку паузу, перегорнув сторінку й продовжив, уже майже на фінальних рядках розділу, — про те, як один із хлопців, так і не достукавшись до друга, кинув зім'ятий рушник на лаву й пішов у темряву стадіону, а другий лишився сидіти сам поруч із тріснутою пляшкою, досі певний, що це лише дурощі молодшої сестри. І про те, що людина, від якої чекаєш розуміння найбільше, іноді виявляється саме тією, хто нічого не бачить.
Кайл тихо закрив книжку й поклав її на тумбочку.
Даміан уже міцно спав.
Дихання стало глибоким і рівним, а напруження на обличчі нарешті зникло.
Кайл деякий час просто дивився на нього в напівтемряві. У світлі передсвітанкових сутінків на скроні сплячого чітко вимальовувалися дві маленькі акуратні родимки.
Мимоволі затримавшись на них очима, Кайл згадав той день три роки тому, коли вони вперше зустрілися на порозі цього самого будинку.
Перше, що тоді впало йому в око і що він пам'ятав досі, — дивовижний відтінок Даміанових очей, довге темне волосся й ці дві родимки на блідій шкірі.
Двері на балкон залишалися трохи прочиненими.
Звідти в кімнату повільно затікало свіже, прохолодне повітря з океану, приносячи із собою запах хвої та вологого лісу. Над темною водою, на самому обрії, вже проступала тонка сіро-синя смужка світанку.
Кайл обережно підтягнув ковдру й накрив Даміана аж до підборіддя.
Потім повільно розім'яв затерплу шию.
Хлопець майже повністю лежав на ньому, і лежати так довго було фізично незручно.
Але Кайл не відсунув його.
Знову опустив погляд на спляче обличчя.
Уперше за останній час Даміан спав спокійно.
Чорний BMW X5 упевнено йшов крізь ранковий туман, петляючи вузьким серпантином між укритими густим лісом пагорбами Орегону. Туман стелився низько над дорогою, і фари вихоплювали з нього лише кілька метрів попереду.
За кермом зосереджено сидів Кайл, звично міцно тримаючи його обома руками. На пасажирському сидінні поруч влаштувався Данай. У руках у нього хитався паперовий стаканчик із гарячою кавою, а сам він спокійно, розслаблено усміхався.
А от на задньому сидінні панував зовсім інший ритм.
Даміан не міг усидіти на місці.
Подавався вперед між сидіннями, показував Кайлові смартфон із відкритою картою, відкидався назад і одразу ж знову нахилявся до вікна.
— Кайле, дивися, якщо ми зріжемо ось тут, за поворотом на Четко, ми зекономимо хвилин двадцять. Серйозно, там є ґрунтова стежка, я глянув на супутниковій карті! Ти ж бачиш ці дерева? Вони просто божевільні, це ж скільки їм років, сотні? Ти бачив?
Не дочекавшись відповіді, він уже відкрив іншу карту.
— І ще тут є оглядовий майданчик. Якщо встигнемо до обіду, можна буде піднятися. А потім спуститися до річки. А якщо підемо ось цим маршрутом, то взагалі можна зробити коло...
З динаміків на повну гучність лунав драйвовий інді-рок: Slow Pulp, «Idaho». Музика майже заглушала шум двигуна й голос із заднього сидіння.
Данай зробив ковток кави, обернувся через плече й усміхнувся:
— Хлопче, зменш оберти. Ми ще навіть до заповідника не доїхали, а ти вже готовий оббігти весь ліс босоніж.
— Та ти не розумієш, це ж ідеальний ранок! — вигукнув Даміан, знову тицяючи пальцем у карту й мало не випадаючи між передніми сидіннями. — Кайле, ну скажи йому. Ми ж устигнемо піднятися на пагорби до півдня?
Кайл кинув на нього погляд у дзеркало заднього виду.
Ще вночі цей хлопець тремтів у нього на плечі й повторював, що не розуміє, що з ним відбувається.
Тепер говорив без упину.
Кайл мовчки повернувся до дороги.
На губах ледь помітно ворухнулася усмішка.
Даміан уже знову притиснувся чолом до скла.
— Дивіться, дивіться! Он там!
Кайл коротко видихнув крізь ніс.
— Бачимо.
— Ні, ви не бачите. Треба зупинитися!
— Даміане.
— Що?
— Ми вже майже приїхали.
Даміан усміхнувся й знову повернувся до вікна.
Через кілька хвилин уже знімав щось на телефон.
Кайл стежив за ним краєм ока.
Не втручався.
Поки що.
Невдовзі позашляховик звернув із серпантину й зупинився на узліссі заповідника Редвуд.
Даміан вибрався з машини першим.
І на кілька секунд просто завмер.
Ліс тут був зовсім інший.
Велетенські секвої піднімалися над головами, гублячись у густій зелені. Стовбури здавалися неприродно широкими, кора була темною від вологи. Під ногами пружинив мокрий ґрунт, перемішаний із хвоєю та прілим листям.
Повітря пахло смолою, землею й річковою водою.
Десь далеко шуміла Четко.
Даміан різко вдихнув.
— Боже...
І вже рушив уперед.
— Даміане, зачекай, — гукнув Кайл, грюкнувши дверцятами.
— Я тут!
Хлопець обернувся, усміхнувся й пішов далі.
За хвилину вже знову був попереду.
Данай, допиваючи на ходу каву, вибрався з машини й закинув рюкзак на плече.
Кайл похитав головою, але пішов слідом.
День минув у русі.
Спочатку вони піднімалися крутими стежками до пагорбів Кальміопсіс. Даміан ішов попереду, раз у раз зупиняючись, щоб показати то дивний вигин стовбура, то краєвид між деревами, то ще одну стежку, якою неодмінно треба було пройти.
Він майже не втомлювався.
Або просто не звертав уваги на втому.
Данай кілька разів просив його пригальмувати, але той лише сміявся й чекав кілька секунд, перш ніж знову рушити вперед.
На вершині всі троє сіли на прогріті сонцем скелі.
Унизу лежали зелені пагорби Орегону. Вдалині між ними блищала вода, і вітер, що піднімався знизу, приносив запах хвої й теплого каміння.
Даміан говорив.
Про дерева.
Про маршрут.
Про те, що їм обов'язково треба повернутися сюди восени.
Про те, що наступного разу можна взяти намети.
Кайл слухав.
Іноді відповідав.
Іноді просто дивився.
Данай сидів трохи осторонь, упершись ліктями в коліна, і теж слухав: кивав у потрібних місцях, кидав короткі репліки, час від часу жбурляв камінці вниз зі схилу.
Даміан сидів на самому краю скелі, розмахував руками й щось пояснював Данаю. Волосся розтріпав вітер, на черевиках залишився мокрий ґрунт.
Він здавався живим.
Надто живим після тієї ночі.
Кайл затримав на ньому погляд лише на секунду, а потім відвів очі.
Ближче до обіду вони спустилися до тихої заводі річки Четко, де вода текла настільки повільно, що здавалася майже нерухомою, лише зрідка зблискуючи під сонцем.
Виявилося, що в цій частині заповідника дозволена риболовля, тож вони дістали вудки, які Кайл завбачливо прихопив із багажника.
Данай із виглядом знавця роздавав поради й, розмахуючи власною вудкою, наче указкою, показував, як правильно закидати жилку.
Даміан примудрився заплутати жилку майже одразу.
Мить дивився на неї, а потім голосно розреготався.
— Я навіть не знаю, як я це зробив.
— Талант, — сухо кинув Кайл.
Данай пирснув зі сміху, відклав свою вудку й узявся розплутувати вузол, похитуючи головою.
— Мовчи, — кинув Даміан Кайлові.
І знову засміявся.
Данай витягнув із рюкзака невелику термосумку, кинув банку пива Кайлові, узяв одну собі, а третю простягнув Даміану.
Той машинально потягнувся за нею, але Кайл одразу забрав банку з його руки.
— Тобі ні.
— Та чому?
Кайл поставив банку на камінь поруч із собою.
— Ліки.
Даміан скривився, але сперечатися не став. Лише гучно зітхнув і знову сів на камінь, звісивши ноги до води.
Данай, відкриваючи свою банку, підняв брови.
— Серйозно? Від однієї банки нічого не станеться.
— Я не збираюся перевіряти, — коротко відповів Кайл.
Даміан скосив на нього очі.
— Ти зануда.
— Угу.
Молодший пирхнув, але через секунду вже знову дивився на воду.
Кайл відкрив свою банку й зробив ковток.
Даміан відкинувся назад на лікті, підставивши обличчя сонцю, і зненацька розсміявся — тихо, сам до себе.
— Що? — Данай глянув на нього, примружившись.
— Та нічого. — Даміан похитав головою, все ще усміхаючись. — Просто... добре зараз. Реально добре.
На секунду замовк, дивлячись на воду, а потім, ніби слова випередили думку, тихо додав:
— Знаєш, я нещодавно написав пісню. Точніше... вже якийсь час над нею працював, але позавчора дограв до кінця.
Данай кивнув, відкручуючи кришку термоса з кавою.
— Круто. Заграєш колись нам?
Даміан на мить завагався.
Погляд метнувся до Кайла — той саме закидав вудку, зосереджений на жилці.
— Вона... не зовсім для того, щоб грати на публіку, — сказав Даміан, і в голосі промайнуло щось тепліше. — Вона взагалі-то...
Затнувся.
Кайл підвів очі саме вчасно, щоб побачити, як той стиснув губи, ніби фізично ловлячи слова, що мало не вирвалися.
— ...вона просто для мене, — швидко закінчив Даміан і одразу ж потягнувся до вудки. — Данаю, у тебе там клює, дивись!
Данай смикнувся до своєї вудки, і момент минув.
Кайл ще секунду дивився на Даміана, примружившись, а потім знову перевів погляд на воду.
Вони ловили річкову форель, говорили про все підряд і час від часу просто мовчали, слухаючи воду.
Данай розповідав про майбутній турнір: за три тижні в нього перший професійний бій у напівсередній вазі, і він уже два місяці сушиться перед зважуванням.
— А в тебе коли наступний? — запитав він, кивнувши Кайлові.
— За місяць після твого. Той самий організатор.
— Може, виступите в один вечір, — озвався Даміан, жуючи травинку. — Було б епічно.
— Було б жорстко, — виправив Данай. — Особливо для тебе — дивитися, як нас обох одночасно розмальовують.
— Я вболіваю за обох, — Даміан широко усміхнувся. — Диверсифікація ризиків.
Кайл пирхнув носом — щось середнє між смішком і видихом — і мовчки перемотав жилку, готуючись до нового закиду.
Сонце повільно зміщувалося над верхівками дерев, і тіні на воді ставали довшими, теплішими.
На якийсь час не існувало ні минулого, ні лікарів, ні безсонної ночі, ні гіркого смаку на язиці.
Тільки ліс.
Річка.
І люди поруч.
Коли вони збирали речі, готуючись іти назад до машини, Даміан підхопив рюкзак Кайла раніше за нього самого й закинув собі на плече.
— Я поведу назад, — оголосив він, уже прямуючи до BMW X5.
Кайл зупинився.
— Що?
— Ну а що? — Даміан обернувся, розвівши руками. — Я єдиний тут тверезий. Логічно ж.
Кайл закотив очі.
— Ти взагалі не пив.
— Саме це я й кажу. — Даміан підняв палець, ніби наводячи незаперечний аргумент. — А ви обидва зловживали.
— Одна банка на брата, — сухо зауважив Данай, закидаючи свій рюкзак у багажник.
— Однієї достатньо, щоб визнати вас недієздатними. — Даміан уже сідав на водійське сидіння, задоволено вмощуючись за кермом.
Кайл якийсь час дивився на нього крізь лобове скло, а потім обійшов машину й відчинив водійські двері.
— Вилазь.
— Кайле.
— Вилазь, Даміане.
Даміан драматично зітхнув, але вибрався з машини, зачепившись плечем за дверцята, і пересів на заднє сидіння, продовжуючи щось бурмотіти про несправедливість і подвійні стандарти.
Данай, уже сидячи спереду, тільки похитав головою, ховаючи усмішку.