7 глава

Коли Вів'єн і Кайл нарешті переступили поріг, будинок зустрів їх тишею та напівтемрявою — тією особливою тишею великих будинків, яка не заспокоює, а ніби прислухається сама до себе.
Додому вони поїхали не одразу. Побачивши, в якому стані сестра, Кайл сам запропонував не повертатися в порожній будинок, а проїхатися узбережжям, пройтися й десь повечеряти. Вів'єн погодилася без слів — лише кивнула, не відриваючись від вікна.
Тепер кухня й вітальня порожніли, лише тьмяне підсвічування над острівцем розсіювало присмерк, вихоплюючи з темряви холодний блиск мармурової стільниці. Стрілки настінного годинника показували майже восьму вечора.
— На добраніч, Кайле, — тихо мовила Вів'єн.
Кайл лише кивнув.
Вона не чекала розлогої відповіді й одразу рушила сходами нагору, до себе. Кроки ще кілька секунд віддавалися в тиші, а потім стихли.
Кайл затримався на кухні: налив собі склянку грейпфрутового соку, випив кількома довгими ковтками й відставив її в мийку. Потім теж піднявся нагору.
У своїй спальні скинув куртку й акуратно повісив її в гардеробній. Саме цієї миті крізь суміжну ванну долинули глухі звуки: Даміан грав на гітарі.
Кайл на секунду завмер, прислухаючись.
Це не була цілісна мелодія. Струни то вибухали коротким акордом, то затихали, поступаючись місцем перебору. Десь одна нота звучала довше, ніж потрібно, потім — коротка пауза, і той самий фрагмент починався знову.
Кайл пройшов через темну ванну, прочинив двері й ступив до Даміанової спальні.
Кімнату наповнювало тепле, приглушене світло настільної лампи — єдина жива пляма в темному будинку. Даміан сидів у тому ж кріслі, що й на селфі, надісланому ще вдень. Гітара зручно лежала на колінах, а волосся так само було зібране в недбалий пучок. Одне пасмо вибилося біля скроні й час від часу спадало на щоку.
Почувши, як прочинилися двері, Даміан відірвався від грифу. На губах майнула знайома напівусмішка. Він хитнув підборіддям у бік ліжка:
— Хочеш послухати?
Кайл мовчки підійшов і сів на край. Матрац ледь прогнувся під його вагою. Спершись ліктями на стегна й зчепивши пальці в замок, він лише кивнув.
Даміан переставив пальці на потрібні лади. На мить затримав їх, а потім торкнувся струн, і зазвучав м'який, трохи тужливий вступ.
Перші звуки заповнили кімнату. Даміан дав згаснути останньому акорду вступу. Опустивши очі на гриф, голосом, у якому втома змішувалася з легкою хрипкістю, він тихо проспівав перші рядки:
— Присмак полину на твоїх губах,
Тіні минулого сплять у словах…
Струни під його пальцями звучали чисто, але посеред куплета він раптом збився з ритму. Кінчики пальців завмерли.
Даміан глухо вилаявся собі під ніс, приглушив струни долонею й затис один із ладів трохи інакше, шукаючи потрібний перехід. Якийсь час мовчки перебирав акорд, прислухаючись до звуку.
— Тут мотив трохи провалюється, — кинув він, не підводячи голови, і спробував знову, вже впевненіше:
— Ти проникаєш крізь тишу і сон,
Наче далеких дзвіниць передзвон…
На цих словах Даміан відірвався від грифу й глянув на Кайла — коротко, майже недбало.
Кайл дивився не на нього, а на гітару. Лікті так само лежали на стегнах, і тільки великий палець повільно провів по зчеплених пальцях.
— Ніч розстеляє між нами туман,
Голос пірнає у темний океан.
Якщо ти чуєш мій подих у млі —
Просто зостанься. Хоч тінню. Мені.
Голос Даміана набирав сили й ставав виразнішим із кожним рядком. Хрипкість нікуди не зникла, навпаки — додала шорсткості, яка добре лягала на похмуру, майже надривну лірику.
Він зробив коротку паузу, перебираючи кілька акордових зв'язок, і плавно перейшов до приспіву:
— Я не тебе — я лиш привид тримаю,
Той, що з полином на дні промовляє.
Кожної ночі — те саме із кіл:
Ти повертаєшся, я — обеззброєний біль.
Кайл сидів на краю ліжка й слухав, як слова в'язнуть у тиші кімнати, відбиваються від стін і губляться десь за прочиненими дверима ванної, де й далі стояла темрява.
Даміан не зупинився. Пальці плавно потягнули другий куплет, а голос знову підхопив мотив — уже м'якше, так само приглушено, як той океанський туман, про який він співав:
— Присмак полину — і знову туман,
Дощ розмиває туманний причал.
Ти проступаєш крізь піну і сіль,
Там, де редвуди ховають мій біль…
На слові «редвуди» Даміан знову підняв очі й цього разу дивився на Кайла довше, перш ніж повернутися до грифу.
Кайл і тепер не підвів голови. Тільки пальці, складені в замок, стиснулися щільніше — аж побіліли кісточки, — і за мить знову розслабилися.
Даміан трохи стишив голос, ведучи мелодію до фіналу:
— Океан котить нас двох у собі,
Може, це сниться лише мені й тобі?..
Якщо між нами лишився хоч слід —
Не відпускай. Я вертаюсь у світ.
Останній акорд поволі згас, і на кілька секунд стало чути навіть дихання — своє й чуже.
Даміан поклав долоню на струни, повністю глушачи резонанс. Якусь мить не рухався, а потім подивився на Кайла, чекаючи на його реакцію.
Кайл не змінив пози.
Даміан трохи примружився, вивчаючи це мовчання.
Кілька секунд між ними нічого не відбувалося. Лише лампа на столі тихо потріскувала.
— Ну? — тихо, з ледь помітною хрипотою проговорив Даміан, не знімаючи долоні зі струн.
Кайл повільно звів очі. На мить затримався на Даміановому обличчі, потім випростався й розправив плечі.
— Це реально круто, — сухо й вагомо сказав він.
Даміан на секунду затримав дихання. Потім у куточку рота проступила та сама тонка усмішка.
— Добре, що тобі подобається, — тихо мовив він і легенько торкнувся басової струни, перевіряючи звучання.
Кайл повільно підвівся з ліжка. Даміан потягнувся й обережно поставив гітару на підставку біля крісла, а тоді знову повернувся до нього. Нахиливши голову трохи вбік, у своїй звичній мовчазній манері просто дивився на Кайла, очі в очі.
Кайл затримався на мить, перш ніж рушити до дверей спільної ванної.
— Хочу прийняти душ, перевдягнутися... — мовив він і вже біля дверей запнувся, знову обернувшись до Даміана. — А потім зайду до Вів'єн. Перевірю, як вона.
Даміан слухав, не перебиваючи й не зводячи з нього очей.
— Вона сьогодні остаточно розірвала стосунки з Ітаном. Хочу просто переконатися, що з нею все гаразд і вона не залишається наодинці з цим усім на ніч.
Даміан ледь схилив голову, закусивши нижню губу, і втупився у двері ванної.
Кайл на секунду зупинився поглядом на закушеній губі. Тихо видихнув.
— Ти їв?
Даміан знизав плечима, так і не відірвавши очей від дверей.
— Не хотілося.
— Треба поїсти, — коротко кинув Кайл і вийшов через ванну.
У величезній кухні-їдальні стояла вечірня напівтемрява. Стеля з масивними балками ковтала слабке світло підвісних ламп, залишаючи кутки в тіні. За довгим столом із масиву дерева кожен сидів на своєму звичному місці: Еван — на чолі, праворуч від нього — Патрисія, а ліворуч, навпроти мачухи, влаштувався Дерек. На тарілках ледь помітно димілася вечеря, але апетиту ні в кого особливо не було.
Час від часу Патрисія прислухалася. Звідкись із самого верху, з третього поверху, на межі чутності долинав тихий перебір струн: то грав Даміан. Він був двома поверхами вище, а звук долітав так, ніби стіни в цьому домі існували лише для вигляду.
Еван звів брови й обернувся до дружини:
— А Кайл теж не спускається вечеряти?
Патрисія заперечливо хитнула головою, акуратно відставивши склянку:
— Ні. І Вів'єн, і Кайл повернулися додому перед нашим із вами приїздом, але вечеряти ніхто з них не хоче.
Еван глянув на старшого сина:
— Дереку, а Даміан сьогодні взагалі хоч щось їв?
Дерек підвів очі на батька. У руці тримав виделку з наколотим шматочком салату, але так і не доніс її до рота.
— Думаю, так, поїв.
Насправді він цього не знав.
Коротка пауза — і він додав твердіше:
— Не хвилюйся, Кайл це контролює.
Згори перебір струн раптом обірвався. Дерек глянув на стелю раніше, ніж устиг це усвідомити, і одразу втупився назад у тарілку. Патрисія помітила це. Еван, здається, ні.
Еван замовк, задивився кудись убік і, помовчавши, знову звернувся до старшого сина:
— Знаєш, синку... Хотів, до речі, з тобою дещо обговорити.
Він коротко зиркнув на Патрисію. Їй не потрібно було нічого пояснювати: вони вже не раз торкалися цієї теми наодинці. Вона мовчки відклала виделку, м'яко торкнулася плеча чоловіка й легенько стиснула його, підтримуючи.
Дерек акуратно поклав прибори, витер губи паперовою серветкою й сів рівніше. Здивування на його обличчі не було.
Еван зітхнув, збираючись із думками:
— Мені сорок сім. Я не скажу, що вже зовсім старий, але... можливо, у мене справді дещо застарілі погляди на життя. І все ж мені здається, що стосунки Даміана та Кайла трохи виходять за межі звичайних стосунків зведених братів.
Обличчя Дерека не змінилося. Лише пальці, що лежали на краю столу, на секунду стиснулися й одразу розслабилися.
— Так. Тобі здається, — рівно й твердо промовив Дерек.
Еван лише похитав головою і продовжив:
— Розумієш, у Даміана, попри його тяжкий характер... все ж таки хвороба. І ця його нездорова прив'язаність до Кайла... Це просто здається неправильним.
Дерек не відповів одразу. Повільно підвів очі й дивився на батька кілька секунд довше, ніж треба.
— Не нам із тобою вирішувати, що в житті правильно, а що ні, тату.
Він сказав це тихо, без натиску. Але Еван відвернувся, ніби не витримав. Пальці на столі стиснулися в кулак і повільно розтиснулися. Патрисія дивилася то на одного, то на другого, не розуміючи, що саме щойно відбулося між чоловіком і пасинком.
— Даміан знайшов людину, якій довіряє, — вів далі Дерек, трохи твердіше. — Поруч із Кайлом він принаймні їсть, заспокоюється й не руйнує себе зсередини. Скинути все на Кайла, а потім збоку міркувати про «правильність» — це дуже зручно.
Патрисія ледь чутно зітхнула, а Еван мовчки не зводив очей зі старшого сина.
Помітивши, як у батька напружилася щелепа, Дерек опустив погляд:
— Вибач, тату. Я не хотів завдати тобі болю своїми словами.
Потім знову подивився Еванові просто в очі й заговорив тихіше, без колишньої твердості:
— Але зважаючи на те, що сталося з мамою... я навіть уявляти не хочу, що колись хвороба зробить із Даміаном те саме, що зробила з нею. І допоки Кайл залишається для нього тією єдиною опорою, яка витягує його з найглухіших депресивних моментів... я не збираюся сидіти за цим столом і судити, наскільки здорові чи нездорові між ними стосунки.
За столом запала тиша — та важка тиша, яку створює не мовчання людей, а те, що всі вони раптом подумали про одне й те саме. Патрисія завмерла зі склянкою на півдорозі до губ. Еван опустив очі в тарілку, і плечі в нього трохи осіли. Десь із третього поверху знову долинув слабкий перебір струн і стих, ніби будинок теж прислухався.
Патрисія поставила склянку й легенько торкнулася рукава Дерека:
— Дереку, будь ласка... Я впевнена, що Еван не мав на увазі нічого поганого. Просто твоя реакція прозвучала справді жорстко.
Вона коротко глянула на чоловіка. Еван мовчки прокручував у голові кожне почуте слово.
Дерек терпляче вислухав мачуху. За мить ледь хитнув головою й, не підвищуючи голосу, додав:
— Я не намагаюся образити тебе, тату. Але Даміан хворіє з дев'яти років. За ці дванадцять років його хвороба виснажила і тебе, і мене, я це чудово розумію. Життя триває, і ми всі намагаємося жити далі. Проте нам не слід забувати, що навіть у свої двадцять один Даміан потребує зовсім іншого ставлення й підходу, ніж інші хлопці його віку. І якщо Кайл знайшов до нього цей підхід, ми маємо хоча б не заважати.
Еван повільно видихнув, поклав руки на стіл і подивився на сина:
— Сину, та я ж не хотів сказати нічого поганого. У мене і в думках не було когось звинувачувати чи комусь дорікати.
Він трохи подався вперед і заговорив тихіше:
— Просто я чудово знаю, наскільки це виснажливо — бути поруч із Даміаном під час його рецидивів. І я розумію, наскільки зараз важко Кайлу. Мені просто здається, що ми не маємо жодного права перекладати на нього цю відповідальність. Усе ж таки вона лежить на мені.
Дерек вислухав батька й ледь помітно кивнув:
— Я це чудово розумію, тату. Але ти й сам знаєш: якщо Даміан не хоче ані твоєї, ані моєї допомоги, він просто не підпустить нас так близько, як підпустив Кайла. Ми нічого не зможемо зробити силою.
Він відкинувся на спинку стільця й додав уже спокійнішим, буденним тоном:
— До того ж ти й сам знаєш, що Кайл аж ніяк не беззахисний. Так, він потакає забаганкам Даміана. Це його справа, хай сам вирішує, що його виснажує, а що ні.
Патрисія мовчки хитнула головою на знак згоди й глянула на чоловіка.
За столом ще кілька секунд ніхто не озивався. Патрисія машинально накрутила пасмо волосся на палець, думками вже далеко: завтрашній переліт до Техасу підступав непомітно, як завжди підступають справи, від яких не втечеш. Вона займалася дизайном нових об'єктів у сімейній компанії своєї родини — Lennox Development Group, — і черговий курортний комплекс, який вони саме зводили, без неї обійтися не міг.
Дерек звернувся до неї:
— На скільки ви їдете до Техасу?
Патрисія ледь хитнула головою, наче запитання застало її зненацька, і відпустила пасмо. Машинально всміхнулася:
— Мабуть, на тиждень.
Вона обернулася до Евана й ніжно взяла його за руку:
— Як гадаєш, любий, упораємося за тиждень?
Еван помовчав, дивлячись то на дружину, то на старшого сина. Потім ковтнув соку й трохи прокашлявся:
— Не знаю. Проєкт справді великий... Можливо, знадобиться днів десять, але точно не більше.
Дерек більше нічого не питав. Підвівся зі стільця й відніс свою тарілку й склянку до посудомийної машини. Потім, нікому нічого не кажучи, дістав із шафки ще дві тарілки — для Кайла й Даміана, — поклав на них вечерю з каструлі, накрив фольгою й поставив у холодильник, на верхню полицю, де їх було легко помітити.
— Дякую, було дуже смачно, — спокійно сказав він, обернувшись до батьків. — Я піднімуся до себе.
Еван лише мовчки кивнув.
Дерек піднявся широкими сходами. У будинку стояла тиша — та сама, що панувала тут на початку вечора, тільки тепер вона здавалася щільнішою, ніби ввібрала в себе все, що щойно прозвучало за столом. На третьому поверсі він зупинився біля Даміанових дверей. З-під них пробивалася вузька смужка світла, а гітара мовчала. Дерек підняв руку, щоб постукати, і завмер. Кілька секунд слухав тишу за дверима. Потім повільно опустив руку й пішов далі.
У своїй кімнаті він не став умикати основне світло. Клацнув вимикачем настільної лампи біля комп'ютера й увімкнув м'яку, приглушену підсвітку біля узголів'я ліжка. Тіні розтеклися по кутах просторої, дорого облаштованої кімнати, лишаючи її в напівтемряві — такій самій, яка на початку вечора стояла внизу, в порожній кухні.
Не роздягаючись, у вільних спортивних штанях і простій футболці, він підійшов до ліжка, поправив подушку й просто впав горілиць на застелене покривало.
Двері на балкон були трохи прочинені. Крізь вузьку щілину всередину прослизало прохолодне вечірнє повітря, густо просочене сіллю океану та вогким, важким запахом близького лісу. Штори ледь помітно ворушилися від поривів вітру, розганяючи по стелі тихі, безформні тіні — єдиний рух у кімнаті.
Дерек закинув руки за голову й лежав, не кліпаючи, дивлячись угору. Потім узяв із приліжкового столика телефон, відкрив чат із Даміаном і довго дивився на останнє повідомлення, отримане три дні тому: «ок». Набрав: «Ти як?» Кілька секунд тримав палець над кнопкою, а тоді стер і поклав телефон екраном донизу.
У кімнаті було тихо, але не так, як під водою. Він любив воду за те, що під нею нічого не чути: ні будинку, ні думок. Іноді йому здавалося, що це єдине місце, де він може бути просто собою, без нічиєї потреби в ньому.
Розмова за вечерею залишила по собі дивний, гіркий присмак. Вони знову говорили про Даміана так, ніби той міг розбитися від одного необережного слова.
І тоді в голові постало питання, яке він роками намагався заглушити, але яке все одно виринало щоразу, коли в будинку ставало надто тихо: як би склалося їхнє життя, якби мама була жива?
Сіетл, 2013 рік
Дереку тоді було одинадцять, а Даміану дев'ять.
З усіх спогадів про матір саме цей день, попри дванадцять років, що минули відтоді, виринав у пам'яті найчастіше й повертався з особливим теплом.
Це був один із рідкісних періодів, коли мати була стабільною. Без важкої депресії. Без маніакальної фази. Просто собою.
Струнка, неймовірно вродлива, з довгим темним волоссям і виразними горіховими очима — того дня зовсім спокійними. Губи в неї були нафарбовані яскраво-червоною помадою, а довгі нігті бездоганної форми горіли тим самим насиченим червоним. Вона здавалася їм уособленням затишку.
Це було напередодні Різдва. Батько мав повернутися пізнім вечірнім рейсом із чергового тривалого ділового відрядження, і вони втрьох чекали на нього вдома. Прокинулися, щойно зійшло сонце — рідкісне зимове сонце, яке зранку заливало кухню теплим золотавим світлом, — і провели на кухні цілий день, аж до самого вечора.
У будинку густо й солодко пахло випічкою: у духовці піднімалися кекси з вишневою начинкою, а на деку доходило класичне арахісове печиво. Мати сміялася, забруднивши ніс борошном. Даміан, тоді ще зовсім інший, відкритий і спокійний хлопчик, захоплено вирізав формочками фігурки з тіста, а Дерек стежив за часом і допомагав розкладати начинку. Вони просто чекали на Евана, слухали різдвяні пісні й були абсолютно, беззастережно щасливі.
Мати розгладила фартух, глянула на Дерека з ніжною усмішкою й мовила:
— Боже, синку, я й подумати не могла, що тобі так сподобається плавання. Коли ми відносили документи до шкільної секції, тато й гадки не мав, що це стане твоїм захопленням.
Дерек тільки задоволено хмикнув. Скориставшись тим, що мати відвернулася до духовки, він швидко вмочив палець у густе вишневе варення, приготоване для начинки, і із задоволенням злизав солодку краплю.
Дев'ятирічний Даміан зосереджено сидів за столом. Нахиливши голову, він через маленьке ситечко посипав уже остигле печиво цукровою пудрою. На самому кінчику його носа біліла кумедна цяточка. Мати помітила це, підійшла ближче й обережно, кінчиком червоного нігтя, зняла пудру з його шкіри. Потім ніжно поцілувала сина в лоб. На шкірі залишився ледь помітний червоний слід від помади, і Даміан не став його витирати.
Він підвів на Дерека ще зовсім дитячі очі й тихо запитав:
— Дереку, тобі справді так подобається плавати?
Дерек надав своєму обличчю максимально серйозного вигляду, як і належало старшому братові, і поважно мовив:
— Так. Це неймовірне відчуття, коли ти у воді, рухаєшся вперед і відчуваєш повну свободу. Якщо захочеш, коли трохи підростеш, я можу попросити батьків записати й тебе.
Але Даміан лише похитав головою:
— Ні. Я попросив у мами з татом на Різдво інший подарунок. Гітару.
Він озирнувся на матір. Та ледь помітно, хитро примружилася у відповідь.
— Я хочу навчитися грати, — продовжив Даміан, знову повертаючись до Дерека. — А ще попросив не звичайний альбом для малювання, а великий, спеціальний скетчбук із цупким папером. Хочу малювати щось справді гарне.
Згадка відступила так само тихо, як і з'явилася, залишивши по собі лише прохолодний океанський вітер із прочиненого балкона й різкий, майже болючий контраст між тим золотавим світлом на кухні дванадцять років тому й теперішньою темрявою, що обступала його з усіх боків.
Дерек знову втупився в темну стелю.
Відтоді Даміан справді навчився грати: його пальці тепер легко й упевнено перебирали струни, а звуки гітари нерідко лунали будинком до самої пізньої ночі. Він навчився й малювати. Його скетчбуки були заповнені дивовижними, глибокими й водночас тривожними малюнками, у яких відчувався беззаперечний талант.
Він отримав усе, про що мріяв тоді, сидячи за кухонним столом у білій від цукрової пудри футболці.
Ось тільки мати так ніколи й не почула його першої зіграної мелодії. Не побачила жодного начерку. Жодного малюнка. Вона так і не дізналася, яким талановитим виріс її молодший син і якою високою виявилася ціна за той спокій, якого вона для нього бажала.
Дерек повільно заплющив очі, занурюючись у тишу будинку.
Коли Кайл вийшов від Вів'єн, будинок уже спав. Вона заснула на півслові, і він ще якийсь час сидів на краю її ліжка, перш ніж вимкнути світло.
На кухні горіла тільки вузька смужка підсвічування над острівцем. Кайл відчинив холодильник. На верхній полиці, на самому видноті, стояли дві тарілки під фольгою.
Він затримався на них очима.
Дерек.
Одну тарілку Кайл поставив у мікрохвильовку, другу повернув на полицю. Поки гуділо, він стояв, спершись долонями на стільницю, і дивився в чорне вікно, де відбивалася порожня кухня.
Мікрохвильовка пискнула. Кайл зняв фольгу, узяв виделку й із тарілкою в руках піднявся нагору.
Даміан сидів уже не в кріслі, а на підлозі, спиною до ліжка, підтягнувши коліна. На колінах лежав блокнот, у пальцях олівець. Гітара стояла на підставці біля крісла, а світло лампи падало так, що половина кімнати ховалася в тіні.
Кайл поставив тарілку на підлогу поруч із ним і поклав зверху виделку.
— Їж.
Даміан подивився на тарілку, потім на нього.
— Це Дерек відклав?
— Дерек.
Даміан кілька секунд мовчав. Потім відклав олівець і взяв виделку.
— А собі ти взяв?
— Ми з Ві вже повечеряли. Та й мені ще два кілограми до змагань.
Даміан хмикнув і повільно почав їсти. Кайл опустився поруч на підлогу, сперся спиною на ліжко й витягнув ноги. Якийсь час було чути лише, як виделка торкається тарілки.
Після кількох шматків Даміан без жодного слова наколов ще один і простягнув виделку Кайлові через плече — так само, як уранці Кайл простягав йому ложку з салатом.
Кайл подивився на виделку. Потім на нього.
— Один шматок тебе не вб'є, — сказав Даміан.
Кайл узяв шматок із виделки. Прожував.
— Солі мало.
Даміан пирхнув. Уперше за вечір усміхнувся по-справжньому, а не кутиком губ.
Потім погляд його сповз на блокнот. Кайл простежив за ним. Приспів був перекреслений двічі, а на полях стояли нові рядки, теж закреслені.
— Завтра, мабуть, перепишу, — тихо сказав Даміан. — Кілька годин тому здавалося, що це найкраще, що я взагалі написав. А зараз прокручую в голові — і соромно.
Кайл мовчки забрав блокнот із його колін, закрив і, потягнувшись, поклав на стіл, поза межами досяжності.
— Не переписуй.
— Чому?
— Бо мені подобається.
Даміан дивився на нього довше, ніж потребувала відповідь. І промовчав.
Кайл показав підборіддям на тарілку.
— Доїж.
Даміан закотив очі, але знову взявся за виделку. Коли на тарілці лишилося менше половини, Кайл ковзнув поглядом до тумбочки, до шухляди з ліками.
— Випив, — сказав Даміан, навіть не піднімаючи голови. — Язик показати?
Кайл ледве стримав усмішку.
— Покажи.
Даміан висунув язик. Кайл хитнув головою, підвівся й забрав тарілку.
Уже біля дверей до ванної Даміан озвався:
— Як Ві?
— Заснула.
— Скажи їй завтра, що Ітан однаково був нудний.
— Сам скажеш.
Кайл вийшов. Двері у ванну цього разу він залишив прочиненими.