5 глава

Брукінгс.
Червень. Три роки тому.
Кайл зайшов глибше в кімнату й присів на самий краєчок ліжка. Даміан одразу підібгав під себе ноги, відсунув ноутбук убік і сперся спиною на узголів'я.
Сунувши руку у внутрішню кишеню куртки, Кайл дістав складений учетверо аркуш паперу. Розгорнув, трохи розгладив пальцями згини й простягнув Даміану.
— Твій ескіз? — коротко запитав він.
Даміан узяв листок. Кілька секунд мовчки дивився на малюнок, а тоді звів очі.
— Ти ж знаєш, що мій. Навіщо запитуєш?
Ще трохи розглядав графічні лінії на папері, наче згадуючи момент, коли їх створював, а потім простягнув аркуш назад.
— Ти познайомився з Данаєм?
Кайл забрав малюнок, акуратно склав його по старих згинах і сховав назад у кишеню, розгладивши тканину долонею. На мить затримався очима на Даміанові й коротко кивнув:
— Так. Познайомився.
Даміан подався вперед, підтягнувши коліна ближче до грудей і стиснувши пальцями край ковдри. В очах промайнула ледь помітна настороженість.
— Ти зробиш йому татуювання? — стишено запитав він.
Кайл не поспішав із відповіддю. Лише поволі й ствердно кивнув, так і не вимовивши жодного слова.
Потім підвівся з ліжка, зняв куртку й кинув її на крісло біля балкона. І сам одразу опустився в це крісло, трохи відхилившись назад.
Очі зачепилися за розгорнуту книжку на покривалі.
— Чим займався цілий день?
— Нічого не робив, — Даміан ледь знизав плечима, не підводячи голови. — Читав і просто валявся в ліжку.
Кайл нахилився вперед, уперся ліктями в коліна й підпер долонями підборіддя, уважно розглядаючи його.
Даміан так само напівлежав, водячи пальцем по обкладинці книжки.
— Ти взагалі їв щось сьогодні?
Даміан на секунду зиркнув на нього, але одразу знову втупився в обкладинку, стежачи, як подушечка пальця ковзає по гладкій поверхні.
— Ні. Нема апетиту.
Кайл кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись на нього. Потім м'яко видихнув, підвівся й попрямував до виходу з кімнати.
— Не знаю, що там є в холодильнику, але зараз щось розігрію й принесу тобі.
— Я спущуся з тобою на кухню, — тихо мовив Даміан.
Сповз із ліжка й рушив слідом. Проходячи повз дзеркальні двері вбудованої шафи, на кілька секунд затримався біля свого відображення й млявим рухом поправив скуйовджене в різні боки довге волосся. Потім зняв із вішалки біля дверей домашню спортивну кофту й накинув її на плечі.
Кайл тим часом уже стояв біля дверей, відчинивши їх, і терпляче чекав. Даміан першим вийшов у коридор, а Кайл рушив слідом, прикривши за собою двері.
Удвох вони спустилися сходами до просторої вітальні, що плавно переходила у світлу кухню-їдальню.
За великим обіднім столом сидів Еван. Зосереджено вдивлявся в екран ноутбука, час від часу поправляючи окуляри на переніссі й повільно гортаючи пальцем сенсорну панель. За його спиною стояла Патрисія. З чашкою гарячої кави в руці вона тримала долоню на плечі чоловіка й теж уважно роздивлялася якісь креслення чи кошториси на екрані.
— Якщо перенести закупівлю цих матеріалів на наступний квартал, ми вкладемося в кошторис без додаткових кредитів, — мовив Еван, ділячись розрахунками.
— Звучить розумно, — м'яко відповіла Патрисія, роблячи ковток кави. — Головне, щоб постачальники не змінили умов.
Кайл пройшов через вітальню прямо до кухонного острівця, а Даміан зупинився в широкому проході між вітальнею та їдальнею, спершись плечем об одвірок.
Його поява одразу привернула увагу господарів будинку. Еван відірвався від ноутбука, а Патрисія тепло усміхнулася.
— Доброго ранку, Даміане, — лагідно промовила вона, з турботою дивлячись на нього. — Як тобі спалося? Приготувати щось на сніданок?
Така опіка й підкреслена ніжність з боку мачухи не викликали в Даміана відкритої агресії чи роздратування, проте подібне надмірне піклування все одно залишалося для нього незручним і не зовсім звичним.
Еван помітив, як син ледь напружився від турботи Патрисії. М'яко накрив долонею її руку на своєму плечі й з легкою усмішкою мовив:
— Люба, не переймайся. Даміан уже дорослий хлопчик, він сам розбереться зі своїм сніданком.
Кайл, стоячи біля кухонного острівця, спокійно перервав паузу, глянувши на годинник:
— Їдьте по справах, як і планували. Ми вже самі пообідаємо.
Слово «пообідаємо» пролунало як м'яка, але чітка вказівка на час: надворі давно минув полудень. Ніхто з присутніх на це навіть не звів брів — пізній підйом Даміана вже давно був для цього дому звичною частиною ранку, як кава Патрисії чи окуляри Евана на переніссі.
Еван подивився на сина, оцінив його стан і стримано кивнув.
— Дякую, Кайле, — він згорнув ноутбук і підвівся з-за столу. — Сподіваюся, ми повернемося сьогодні не надто пізно. Якщо дорога з Медфорду буде нормальною, то десь до дев'ятої вечора вже будемо вдома. Якщо раптом затримаємося — замовте собі щось на вечерю.
Патрисія ще раз тепло всміхнулася хлопцям, залишаючи чашку в раковині, і рушила за чоловіком до виходу.
Даміан підійшов до столу й опустився на стілець, де тільки-но сидів Еван. Якийсь час порожніми очима дивився на залишену чашку з-під кави, а потім підвівся й переставив її до раковини. Увімкнув воду, ретельно вимив чашку Евана, потім чашку Патрисії й акуратно поставив їх на сушарку.
Кайл, спершись на дверцята відчиненого холодильника, поглядав то на нього, то на полиці.
— Є яйця, бекон, трішки зелені та пів бруска пармезану, — перелічив він.
— Може, омлет із беконом? — тихо відгукнувся Даміан. — І багато сиру.
Кайл усміхнувся кутиком губ і підхопив:
— І дуже багато сиру.
Даміан узяв зі стійки паперову серветку й почав ретельно витирати й без того чисту поверхню столу, трохи розтягуючи слова:
— Так… я дійсно люблю пармезан.
Зім'явши серветку, точним рухом викинув її в сміттєве відро й знову сів за стіл. Схиливши голову набік, уперся ліктями в стільницю, підпер обличчя долонями й важко, розсіяно стежив за кожним рухом Кайла.
Кайл діяв швидко й спритно: дістав важку пательню, кинув кілька смужок бекону, вбив яйця й щедро засипав усе натертим пармезаном. Накривши пательню кришкою й зменшивши вогонь, розвернувся й підійшов до столу.
Зупинившись перед Даміаном, простягнув руку й звичним рухом прибрав пасма довгого волосся з його обличчя, заправляючи їх за вуха. Даміан навіть не ворухнувся — так і сидів, підперши підборіддя, дивлячись кудись перед собою.
Двері вітальні прочинилися, і до будинку зайшов Дерек, пропускаючи вперед Вів'єн. У руках в обох були великі паперові пакети з логотипом відомого місцевого ресторану.
— Привіт, красунчики! — голосно й бадьоро мовила Вів'єн, одразу розбиваючи густу тишу кухні.
Кайл якраз повернувся до плити й підняв кришку, аби перевірити, як підрум'янюється бекон. Дерек, проходячи повз стіл, легким жестом скуйовдив довге волосся Даміана на потилиці. Той у відповідь штовхнув його ліктем у бік, не відриваючи очей від стільниці.
Вів'єн і Дерек поставили важкі пакети на кухонний острівець.
— Боже, ви знову смажите яєшню? — розвів руками Дерек, з іронією хитаючи головою. — У батьків купа грошей, а в цьому холодильнику вічно тільки яйця, бекон і ніхріна більше.
— Саме тому ми й зганяли в місто, — додала Вів'єн, витягаючи контейнери.
Удвох вони спритно розбирали доставку. Вів'єн дістала кілька легких свіжих салатів із морепродуктами й авокадо — її улюблене, — а решту лоточків із гарячими стравами на вечерю Дерек одразу переставив до холодильника.
Потім дістав ще теплий лоточок і демонстративно поставив його просто перед Даміаном:
— Тримай. Твої улюблені сирні нагетси із соусом.
Даміан повільно опустив очі на гарячу упаковку, кілька секунд роздивлявся її, а тоді подивився на Кайла біля плити.
— Я буду яєшню з беконом, — тихо, але безкомпромісно промовив він.
Дерек лише хмикнув і присунув лоточок ближче до себе — забрав нагетси собі, наче так і планував.
Кайл дістав велику білу плоску тарілку й акуратно переклав на неї гарячий омлет із беконом, оповитий розплавленим пармезаном, після чого поставив її перед Даміаном. Мовчки взяв лоточок, який щойно приніс Дерек, і висипав сирні нагетси поруч із яєшнею, об'єднавши все на одній тарілці.
Даміан простежив за його рукою, тоді підхопив виделку, наколов шматочок і почав їсти.
Вів'єн та Дерек теж дістали свої контейнери із салатами й умостилися за столом поруч, перетворюючи пізній ранок на повноцінний сімейний обід. За столом потягнувся легкий, невимушений гомін.
Кайл же їсти майже не став. Лише перехопив із тарілки пару шматочків нагетсів і відсунув від себе порожню серветку. Замість повноцінного обіду підійшов до кавомашини, запустив її й за хвилину зробив собі високе подвійне лате з густою пінкою, аби трохи збадьоритися й зігнати залишки втомленої дрімоти.
Повільно сьорбаючи лате, він сперся спиною об край кухонного гарнітуру й дивився, як Даміан ліниво порпається виделкою в тарілці.
Вів'єн, відсунувши порожній лоточок із-під салату, сперлася підборіддям на долоню й першою підняла тему, яка висіла в повітрі з самого переїзду:
— Еван знову вранці натякав про документи. Вони з мамою дуже хочуть, щоб ми вже визначилися до кінця тижня.
— Та що тут визначатися? — Дерек знизав плечима, допиваючи сік. — Якщо залишаємося в Орегоні, то варіант фактично один — Юджин. Університет Орегону. Там олімпійський басейн просто топовий, та й команда з плавання — одна з найкращих на узбережжі. Мене це повністю влаштовує, я вже дивився їхню програму.
— Мені взагалі не принципово, де навчатися, — байдуже кинула Вів'єн, прокручуючи в пальцях пасмо золотавого волосся. — Головне, щоб там був нормальний факультет дизайну й менше нудних лекцій. Та й зручно, коли всі в одному місці — не доведеться розриватися.
Вона глянула на хлопців.
Кайл мовчки відпив ще кави. Йому було глибоко байдуже, де саме здобувати освіту — з його феноменальною пам'яттю та успішністю він легко пройшов би за балами до будь-якого вишу. Даміан теж ніяк не відреагував, продовжуючи вимащувати шматочок нагетса в соусі. Обидва сприймали вступ скоріше як неминучу формальність, аніж як щось, про що варто хвилюватися на початку червня.
Розмову раптом перебив короткий звук сповіщення. Вів'єн узяла телефон, що лежав серед залишків обіду, провела пальцем по екрану й на мить замислилася. Потім підвелася, забрала свій порожній лоточок із-під салату, викинула його в смітник і підійшла до раковини обполоснути руки.
— Ітан зараз заїде, — промовила вона, витираючи долоні паперовим рушником. — Поїдемо подивимося той будинок на узбережжі, який ми знайшли через агентство оренди.
Дерек кивнув, а потім обернувся до Даміана, який уже доїдав:
— А ти чим плануєш займатися решту дня?
— Не знаю, — мляво відповів той, навіть не підводячи голови. — Почитаю, мабуть, та й усе.
Кайл відставив чашку з лате на стільницю:
— Я їду до Даная. Сьогодні перший сеанс — почну набивати йому те татуювання, про яке домовлялися. Поїхали зі мною.
Даміан мовчки кивнув. Опустив очі на майже порожню тарілку, а потім знову підвів їх на Кайла. Той у відповідь ледь помітно кивнув — без слів, але з тим особливим, невловимим схваленням, яке відчували тільки вони двоє.
Даміан неспішно підвівся з-за столу, забрав свою тарілку й підійшов до раковини. Акуратно обполоснув її під струменем води та відправив до посудомийної машини.
— Ну тоді до вечора, — промовила Вів'єн, хапаючи з острова сумочку, коли надворі пролунав короткий сигнал авто. — Ітан уже приїхав.
Кинула хлопцям коротке «па-па» і випурхнула з будинку. Дерек, закривши посудомийку, повернувся до Кайла й Даміана:
— Я тоді з'їжджу в зал, треба хоч трохи розім'ятися. Побачимося увечері.
За кілька хвилин у великому будинку запанувала тиша. Даміан попрямував до виходу з кухні, аби піднятися нагору й зібратися, поки Кайл уже складав у рюкзак свій тату-набір, готуючись до виїзду до Даная.
Брукінгс.
Липень. Наш час.
Даміан лежав на ліжку, спершись спиною на оберемок подушок. На животі теплився ноутбук, з динаміків якого стишено лунала тривожна синтвейв-музика з «Дивних див». Світло від екрана м'яко вихоплювало з темряви його обличчя.
У дверях спільної ванної пролунав короткий, майже формальний стук. За мить вони трохи прочинилися, і в щілину виглянув Кайл.
— Можна? — запитав він.
Даміан поставив серіал на паузу й зсунув ноутбук із живота на покривало.
— Звісно, заходь.
Кайл ступив до кімнати, безшумно прикривши за собою двері.
Повітря тут пахло воском свічки на підвіконні, що догоріла до самого денця, та чимось теплим, домашнім — тим запахом, який завжди тримався саме тут, а не деінде в домі. З динаміків ноутбука все ще тихо цокотів синтвейв.
Він повів плечима, розминаючи м'язи, задерев'янілі за довгу дорогу, і в правому плечі щось глухо хруснуло. Пройшов повз стос одягу, скинутого на спинку стільця, повз розгорнуту книжку, що лежала на підлозі корінцем догори, і лише тоді опустився в крісло біля письмового столу, яке стояло перед панорамними скляними дверима на балкон. Пружини під ним тихо рипнули.
Даміан трохи примружився, дивлячись на Кайла:
— Два тижні тебе не було, а ти вже стукаєш у двері?
Кайл м'яко видихнув і вмостився зручніше, потягнувши шию вбік.
— Не драматизуй, — спокійно відповів він, швидко окинувши кімнату очима. — Просто перевіряю кордони.
Даміан поволі перевернувся на бік, підперши голову рукою. Зачепився очима за костяшки на Кайловій руці — досі трохи набряклі, за жовтуватий слід синця на вилиці, що вже сходив, — і не поспішав відводити.
— То ти таки закрив турнір, — не питання, констатація. На мить замовк і подивився вбік. — Тепер мій брат — чемпіон.
Кайл на секунду завмер — рух, яким він розминав шию, обірвався на півдорозі. Мовчки схилив голову набік, не відводячи очей від Даміана, а потім ледь помітно кивнув. Обличчя лишалося байдужим, тільки очі не відпускали — так, ніби Кайл теж почув у тому слові щось зайве й намагався зрозуміти, навіщо Даміан його вжив.
Телефон на тумбочці спалахнув екраном і за секунду видав короткий сигнал сповіщення. Даміан рвучко піднявся з ліжка й вихопив його, майже не дивлячись, куди ставить босі ноги.
На екран лише зиркнув — секунда, не більше. Раніше він перевертав телефон, вдивлявся, затримувався на кожному рядку задовго до того, як устигав дочитати одне повідомлення. Тепер — один швидкий погляд, і телефон одразу ліг назад на тумбочку екраном донизу, наче й не було нічого вартого уваги.
Даміан підійшов до дзеркала на дверцятах шафи, оцінювально оглянув своє відображення, розправив плечі й відчинив дверцята, перебираючи вішалки швидкими, впевненими рухами.
Кайл стежив за ним із крісла біля балкона, злегка нахиливши голову.
— Ти кудись збираєшся?
Даміан не одразу відповів — витягнув чорну футболку, приклав до себе перед дзеркалом, відкинув, узяв іншу. Потім обернувся, і на обличчі майнула швидка, легка усмішка.
— Так.
Узяв зі стійки гребінець і кількома різкими рухами зачесав волосся назад, збираючи його у високий пучок на потилиці.
Кайл трохи звузив очі, дивлячись, як пасма піднімаються вгору, оголюючи скроні й потилицю. Виголені під саму шкіру скроні. Виголена потилиця. Тільки верхня частина волосся лишилася недоторканою — довга, густа, зібрана тепер у вузол.
Він мовчав. Просто дивився на це — занадто уважно як для звичайної зачіски.
Даміан дістав чорну куртку, накинув її на плече й повернувся до дзеркала — востаннє поправити пасмо, що вибилося з пучка.
— Куди? — Кайл сперся на спинку крісла, і голос прозвучав рівно, майже байдуже.
Даміан на мить застиг із курткою, накинутою лише на одне плече, пальцями торкаючись замка. Потім розвернувся до нього, і слова посипалися швидше, ніж зазвичай, — з тим жвавим запалом, який трохи не пасував до звичної для нього стриманості:
— До Марібель. Я познайомився з нею тиждень тому, у книжковому магазині, — він жестикулював вільною рукою, ніби слова самі просилися бути показаними, а не просто сказаними. — Дуже цікава дівчина. У нас багато спільного. Грає на ударних, ще й пише пісні, музику. Сьогодні запросила подивитися деякі свої роботи.
Кайл кивнув — один короткий рух підборіддям. Пальці на підлокітнику крісла стиснулися.
Він покосився на тумбочку біля ліжка, на шухляду з ліками, а тоді знову подивився Даміанові в обличчя. Жодної втоми. Очі ясні, жваві, ніби той щойно прокинувся після довгого сну.
— Скільки ти спав?
— Години чотири, — легко кинув Даміан, накидаючи куртку на друге плече. — Мені вистачило. Почуваюся чудово.
Кайл промовчав. Тільки дивився на нього трохи довше, ніж треба.
— Підвезти тебе?
Куртка вже сиділа на обох плечах, і Даміан застібав змійку, коли відповів:
— Ні, вона за мною заїде.
Підхопив із тумбочки ключі й телефон, мигцем глянув у дзеркало востаннє й рушив до дверей. Проходячи повз крісло, мимохідь провів долонею по Кайловій голові, по коротко стриженому волоссю, — легкий, звичний жест, на який той навіть не встиг зреагувати.
— До вечора, — кинув Даміан уже від дверей, не озираючись.
Двері зачинилися. Кайл ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись у порожній прохід. Потім підвівся, підійшов до вікна й простежив, як Даміан перетинає під'їзну доріжку, дістає телефон і, не сповільнюючи кроку, набирає повідомлення на ходу.
На секунду Кайл завмер біля скла. Потім відвернувся від вікна, дістав із кишені власний телефон, покрутив його в руці, не розблоковуючи екрана, і засунув назад різким рухом.
І вийшов на балкон. Повітря вдарило солоним морським холодом, змішаним із гострим запахом хвої — океан і ліс тут завжди сперечалися, який запах головніший. Небо над затокою вже сідало у сірувату вечірню імлу, і кілька вуличних ліхтарів унизу засвітилися передчасно, ще не дочекавшись темряви.
Знизу, під'їзною доріжкою, де вже стояв Даміан, підкотила машина — маленький хетчбек блякло-лимонного кольору, з подряпиною вздовж дверей водія та наліпками на задньому бампері, вицвілими від сонця настільки, що прочитати їх можна було тільки впритул. Двигун ще не встиг заглухнути, як дверцята з водійського боку розчахнулися, і назовні вибігла худенька дівчина з довгим волоссям, кінчики якого були пофарбовані в яскраво-блакитний. Широкі джинси, нашаровані одна на одну футболки, худі зверху — усе виглядало так, ніби вона одягалася поспіхом, але випадково влучила ідеально. З бокової кишені рюкзака, закинутого на одне плече, стирчала пара барабанних паличок, обмотаних чорною ізолентою на кінцях.
Вона підбігла до Даміана, усміхаючись на весь рот, і повисла в нього на шиї. Він обійняв її у відповідь — коротко, стримано, одна рука на спині, — і щось сказав, чого з балкона було не розібрати.
Кайл стояв нагорі й не рухався. Дівчина щось швидко розповідала, розмахуючи руками — один раз ледь не зачепивши Даміана по обличчю власним рюкзаком, — а він слухав, кивав, один раз навіть засміявся — голосно, так, що сміх долетів аж на третій поверх.
Потім вона сіла за кермо, Даміан обійшов машину й опустився на пасажирське сидіння, і крізь відчинене вікно було видно, як на приладовій панелі захиталася підвішена іграшкова прикраса. Хетчбек рвучко здав назад і покотив геть від будинку.
Ще кілька секунд Кайл стояв на балконі, проводжаючи очима машину, що вже звертала за поворот.
Кайл із Данаєм сиділи в спортзалі-гаражі в будинку Камаля. Гаражні ворота були підняті наполовину, впускаючи смугу вечірнього світла й запах розігрітого гумового покриття підлоги. Десь у кутку рипів вентилятор, ганяючи по кімнаті важке літнє повітря впереміш із запахом заліза від штанг. Камаль порпався в холодильнику, витягаючи звідти пляшки лимонного шанді.
— Тримай, — кинув він по одній Кайлу й Данаю, а собі відкрутив кришку.
Кайл сидів на дивані, спираючись спиною на бильце, і крутив у пальцях свою пляшку, ще не відкриту. Данай, розвалившись у кріслі навпроти, скоса зиркнув на нього, вловивши щось у тоні мовчання.
— Ти якийсь напружений.
Кайл нарешті відкрутив кришку, зробив довгий ковток і лише тоді відповів, дивлячись кудись у бік відчинених воріт:
— Просто втомився.
Данай не наполягав — тільки дивився на нього трохи задовго для звичайної відповіді.
Камаль підхопив із підлоги баскетбольний м'яч і, кілька разів глухо стукнувши ним об бетон, вийшов крізь скляні двері на заднє подвір'я — до кільця, аби трохи провітрити голову й покидати кидки.
Кайл із Данаєм деякий час мовчки спостерігали, як м'яч глухо відбивається від щита.
— Якщо серйозно, — Данай стишив голос, звісивши лікті на коліна й пильно втупившись у Кайла, — що з тобою коїться останнім часом?
Кайл коротко глянув на друга й знову відвернувся до майданчика, легко знизавши плечима.
— Та все нормально, — відповів він, але фраза пролунала надто сухо навіть для нього.
— Кайл, ми знайомі не перший рік, — наполягав Данай. — Ти наче присутній, але думками постійно десь за тисячу миль звідси.
Кайл мовчав майже хвилину. Злитися чи відмазуватися було б безглуздо — Данай занадто добре його знав. Але висловити все словами здавалося неможливим: Кайл і сам плутався у власних реакціях.
— Ні, реально... все в порядку. — Він повільно відкинув голову на спинку, дивлячись у стелю, і тихо видавив із себе: — Просто в моїй голові зараз відбувається якась херня. Я ще сам до кінця не розумію, що саме... але качає воно, чесно кажучи, знатно.
Данай уважно вдивлявся в його обличчя, намагаючись зчитати хоч якісь деталі, але, бачачи щире замішання в очах друга, лише розуміюче кивнув і не став тиснути далі.
— Ходімо, складемо Камалю компанію, — згасивши тему, запропонував він і підвівся з місця.
Кайл повільно ковтнув холодного пива просто з пляшки, залишаючи роздуми позаду, поставив її на столик, підвівся й вийшов слідом за другом крізь скляні двері на подвір'я.
За кілька хвилин від напруги не залишилося й сліду. Усі троє захопилися грою в «трикутник», шумно й по-пацанячому бісячись на майданчику. Вони штовхалися, блокували кидки, перехоплювали м'яч у повітрі й змагалися в точності триочкових кидків, наповнюючи теплий орегонський вечір дзвінким сміхом, глухим стукотом м'яча об бетон і азартними вигуками.