2 глава

Брукінгс.
Червень. Наш час.
Кайл зайшов до вітальні, на ходу розстібаючи блискавку куртки. На дивані, підгорнувши одну ногу під себе, сидів Даміан. У руках — відкрита книжка. Щойно двері зачинилися, він повільно відірвався від сторінки.
— Де ти був? — рівним тоном запитав він.
Кайл стягнув важку шкіряну куртку й неохайно кинув її на спинку найближчого крісла.
— Після тренування довелося затриматися, — відповів, розправляючи плечі. — Тренер збирав усіх. Зважування перед змаганнями.
І глянув на диван. Даміан не ворухнувся, лише злегка підняв одну брову.
— Я ж телефонував Дереку, — Кайл трохи звів брови. — Він мав забрати тебе.
Даміан знову опустив очі в книжку й перегорнув сторінку.
— Він і забрав.
Кайл підійшов ближче й, проходячи повз, звично провів долонею по довгому волоссю хлопця, обережно прибираючи кілька пасом із плеча. Знімаючи руку, злегка повернув книжку в його пальцях, аби розгледіти обкладинку — «Малюнки кров'ю».
На кілька секунд затримався на назві. Потім подивився на Даміана. Мовчки рушив далі, углиб кухні-вітальні.
Відчинив холодильник, дістав пляшку грейпфрутового соку, відкрутив кришку й зробив кілька ковтків просто з горлечка.
Поставивши сік на стільницю, знову обернувся до вітальні.
Даміан уже відкинувся на спинку дивана. Книжка лежала на колінах, але розгортати її він не поспішав — дивився на Кайла.
— Ти пив таблетки? — запитав той.
Даміан мовчки кивнув.
Кайл примружився.
— Я серйозно, Дамі.
Хлопець повільно випростався, підняв книжку з колін і подивився йому просто в очі.
— Я теж серйозно. Я випив таблетки.
Кілька секунд Кайл не відводив очей. Потім кивнув.
— Поїхали повечеряємо в місті.
Даміан знову втупився в книжку.
— Не хочу.
Кайл ще трохи постояв на кухні. Пляшка так і залишилася на стільниці.
Потім підійшов до дивана й зупинився збоку. Простягнув руку.
— Ходімо переодягнемося.
Даміан подивився на його долоню. Не поспішав. За кілька секунд відклав книжку й вклав у неї свою руку.
Пальці були сухими й холодними.
Кайл стиснув їх і допоміг піднятися.
Удвох вони повільно пройшли вітальнею до сходів. Кайл ішов поряд, підлаштовуючи крок.
— Данай знайшов непоганий ресторанчик на узбережжі. Каже, там чудово готують морепродукти. Зараз якраз з'їздимо туди.
Біля коридору Даміан трохи повернув голову.
— Як тренування пройшло? — тихо запитав він.
Кайл відпустив його руку, підійшов до дверей спальні й відчинив їх.
— Як завжди. За тиждень до змагань, тому підготовка зараз трохи серйозніша, ніж зазвичай.
І відступив убік, пропускаючи Даміана вперед.
На порозі Кайл зупинився.
Ліжко залишалося незастеленим. Ковдра сповзла донизу. На робочому столі лежали олівці, папір і канцелярське приладдя, перемішані між собою. Кілька щільних аркушів для малювання валялися на підлозі. Інші застрягли під ніжками столу.
Даміан підійшов до шафи й сперся спиною об дверцята.
Помітивши, куди дивиться Кайл, тихо сказав:
— Я намагався малювати.
Замовк, ковзнув очима по розкиданих аркушах.
— Не виходить.
Кайл мовчки нахилився й почав їх збирати.
На двох уже проступали перші лінії — нерівні, уривчасті, але все ще впізнавані.
Кайл поклав їх поверх чистих, зібрав усе в одну папку й пересунув її на край столу. Потім, не дивлячись, розклав олівці по місцях — кожен туди, де йому й належало лежати.
Даміан стежив за кожним його рухом.
Закінчивши, Кайл підійшов до шафи, біля якої той стояв, і відчинив її.
— Обирай, що одягнути.
Даміан повільно переглянув одяг. Дістав м'яке сіре поло та світлі джинси й поклав їх на ліжко.
На ньому залишалися домашня футболка й просторі піжамні штани.
Коли він почав стягувати футболку через голову, Кайл відвернувся й підійшов до вікна.
Даміан швидко переодягнувся. Потім нахилився до нижньої полиці шафи й дістав свої кеди Converse — ту саму пару, яку Кайл щойно пересунув ближче до виходу, розбираючи речі.
Взувшись, сказав:
— Я готовий.
Кайл обернувся. Зиркнув на тумбочку біля ліжка й узяв звідти смартфон Даміана.
Підійшовши ближче, простягнув його.
Даміан забрав телефон і засунув у кишеню джинсів.
Кайл ступив убік.
— Ходімо.
І вийшов слідом, тихо зачинивши за ними двері.
Місто зустріло їх темною пеленою хмар, що повільно затягувала небо над дахами, ніби день вирішив закінчитися раніше, ніж мав. Дорогою до узбережжя вуличні ліхтарі один за одним оживали в сутінках, розтинаючи мокрий після недавнього дощу асфальт тонкими жовтими смугами — короткими, як видихи.
Прибережний ресторанчик ховався в самому серці старої пристані, далеко від гамірних туристичних маршрутів. Крізь панорамні вікна було видно вечірнє море — важке, темно-синє. Воно майже зливалося з небом, і лише білі гребені хвиль зрідка проступали в темряві короткими спалахами, наче хтось подавав сигнали, які ніхто не збирався розшифровувати. Хвилі тихо шаруділи, б'ючись об дерев'яні палі пірса.
Усередині панувало тепле, приглушене світло. Латунні світильники кидали жовтуваті плями на масивні меблі з потертого дерева, м'які шкіряні дивани й столи з темного дуба, залишаючи кути зали в напівтемряві. Крізь прочинені двері на терасу заходив солоний бриз, змішуючись із запахом свіжоприготованих морепродуктів.
Тиха музика з гітарними переборами й розмитими джазовими нотами губилася в загальному гомоні.
У найдальшому кутку за круглим дубовим столом сиділи троє — Кайл, Данай і Даміан. Півтінь від сусідньої колони відділяла їх від решти зали, наче стіна, залишаючи за столом тихий, відокремлений простір, куди не долітало світло верхніх ламп.
Перед ними стояло велике глиняне блюдо з асорті морепродуктів. Від нього тягнувся теплий аромат спецій і лимона.
Даміан майже не торкався їжі. Дивився крізь панорамне скло на океан, де темрява майже повністю поглинула обрій.
Кайл присунув до себе його майже порожню тарілку, підчепив виделкою з блюда шматок морського гребінця й поклав на неї.
Даміан опустив очі на гребінець. Кілька секунд роздивлявся його, потім підвів голову й подивився на Даная.
Куточок рота смикнувся вгору.
— Він носиться зі мною, як з малою дитиною, так? — тихо спитав.
Данай злегка підняв брови.
— Ні. Він не носиться з тобою, як з малою дитиною.
Даміан повільно озирнувся, обвів очима зал і сусідні столики.
— А людям навкруги могло б так здатися, — сказав, знову повертаючись до Даная.
Кайл мовчав, не відриваючись від тарілки.
— Ну, я ж не рандомна людина з вулиці, — з легкою усмішкою відповів Данай.
Кайл мовчки підвів на нього очі. Дивився трохи довше, ніж зазвичай. Данай теж не відвернувся. За мить Кайл знову задивився у вікно.
За склом темрява остаточно розмила межу між морем і небом — так, ніби хтось стер лінію горизонту навмисно, щоб ніхто не міг сказати, де закінчується одне й починається інше.
Брукінгс, спортклуб ММА
Три роки тому.
Задушливе повітря роздягальні було просякнуте запахом розігрівальних мазей, сирості та свіжого поту. З душової ще доносився шум води, десь під стелею гуділа вентиляція, а під ногами рипіла волога гумова плитка. Флуоресцентна лампа над рядом шафок мерехтіла — то тьмяніла, то знову спалахувала різким білим світлом, кидаючи короткі тіні на металеві дверцята, наче хтось у сусідній кімнаті вмикав і вимикав власну увагу.
Кайл стояв біля своєї шафки, ліниво витираючи білим рушником мокре волосся. Тренування було жорстким, але обличчя не виказувало втоми. Він дивився на металеві дверцята перед собою з тією самою звичною роздратованою байдужістю.
Потім кинув рушник на плече й відчинив шафку.
— Непогано сьогодні попрацював, — пролунав поруч низький, спокійний голос.
Кайл повільно підняв голову й ковзнув очима вбік.
Високий темношкірий юнак із виразними, чітко окресленими рисами обличчя. Темно-карі очі дивилися уважно й прямо. Дрібні темні кучері хаотично спадали на чоло. Шию та груди, що визирали з-під чорної майки, вкривало густе мереживо темних татуювань.
Кайл затримався на ньому лише на секунду — і знову повернувся до шафки.
Хлопець зробив ще крок ближче й невимушено простягнув руку.
— Данай, — просто представився він.
Кайл подивився йому просто в очі — рівно й холодно, не кліпаючи, наче зважував, чи варто взагалі відповідати. Без поспіху потиснув простягнуту долоню — коротко, майже формально.
— Кайл.
Данай сперся плечем на сусідню шафку.
— Зацікавили твої татуювання, — щиро усміхнувся він.
Кайл відвернувся до дзеркала. Обличчя залишалося непроникним.
— У тебе теж непогані, — байдуже кинув, навіть не повернувши голови.
— Та от мій тату-майстер більше місяця як виїхав зі штату, — з легкою іронією зітхнув Данай. — І, знаєш, уже починається ця бісова ломка за голкою та болем. Ти як, просто фанатієш чи, може, і сам робиш?
Кайл нарешті обернувся й подивився на Даная в упор.
— Роблю. Але виключно собі.
Данай трохи примружився. На обличчі з'явилася тонка зацікавлена усмішка.
— Заплачу непогані гроші.
Кайл ледь хитнув головою вбік.
— Гроші мене не цікавлять, — сухо відрізав він.
І закрив шафку. Металевий стукіт глухо прокотився роздягальнею, змішавшись із рівномірним гулом вентиляції під стелею.
На секунду Кайл затримав на дверцятах стиснутий кулак, а потім додав:
— Але якщо є реально крутий ескіз... мені буде цікаво подивитися, що з цього вийде, коли перенести його на шкіру.
— Ескіз є, — жваво підхопив Данай. — Прикинь, недавно познайомився з одним хлопцем.
Кайл м'яко видихнув крізь ніс.
— Абсолютно випадково! — одразу продовжив Данай. — Стояв у торговому центрі, вибирав... ароматичні свічки.
Кайл завмер на секунду.
Потім хитнув головою.
З грудей вирвався короткий, майже нечутний смішок. Губ торкнулася усмішка — рідкісна, холодна, але все ж усмішка.
Данай одразу удавано підняв брови.
— Бля, та я люблю ввечері атмосферу в кімнаті влаштувати, що такого? — з усмішкою виправдався він і тут же хитнув головою. — Так, ти мене перебив.
Він трохи відштовхнувся плечем від шафки.
— Коротше, той хлопець, поки чекав на своє замовлення, щось там малював у блокноті. Я підглянув — а там реально крутий малюнок. Розговорилися, слово за слово... Коротше, в кінці кінців він малює уже суто для мене, зробить готовий ескіз під тату.
Данай говорив без пауз, жестикулював.
А Кайл слухав. Плечі трохи опустилися, кулак на шафці розтиснувся.
Очі звузилися — він уважніше придивлявся до співрозмовника.
Десь у душовій грюкнули дверцята. Знову зашуміла вода, і луна від неї глухо розійшлася кахляними стінами.
Кайл не поспішав збиратися. Лише схилив голову набік, продовжуючи слухати.
— Поїхали перекусити? — Данай накинув куртку й кивнув у бік виходу. — Знаю непогане місце в центрі. Там роблять неймовірну смажену курку по-південному... ну й класичні їхні клаб-сендвічі з грильованим сиром.
Кайл так і застиг із вологою футболкою в руках. Очі ковзнули до дверей роздягальні, потім повернулися до Даная.
Коротко струсивши головою, він мовчки розстебнув спортивну сумку, згорнув мокрий рушник і методично втрамбував усередину запітнілу пляшку та тренувальний одяг. Застібка-блискавка глухо скреготнула.
Кайл підхопив ремінь через плече, на секунду задивився на розкритий замок сумки й нарешті підвів очі на Даная.
— Поїхали.
Надворі вже сутеніло, і перший дрібний дощ бризкав на лобове скло, коли вони сідали в машину. Небо над містом набрякло важкими сірими хмарами, які повзли низько над дахами, обіцяючи справжню зливу до кінця вечора.
Теплий приглушений шум затишного кафе долинав із напівпорожнього залу. За вікном дощ уже стукав рівномірно, залишаючи мокрі доріжки на склі, крізь які розмито мерехтіли вуличні вогні — розмазані плями світла, як на старій фотографії, знятій крізь дощ. Усередині, навпаки, панувало тепло — жовтогаряче світло старих ламп під абажурами, запах смаженої курки й кави.
Хлопці сиділи на широкому шкіряному диванчику.
Перед Данаєм парувала глибока тарілка зі смаженою курятиною — золотиста хрумка скоринка та шматочок картопляного пюре збоку. Він розслаблено вмостився в кутку дивана, обхопивши пальцями склянку з льодом, і з легкою усмішкою щось емоційно розповідав, час від часу жестикулюючи виделкою.
Навпроти Кайла стояла біла чашка з чорним американо, від якого йшла тонка цівка пари, і масивний соковитий бургер на дерев'яній дошці. Кайл не квапився їсти. Повільно прокручував чашку за ручку, не зводячи очей зі співрозмовника. Плечі опустилися, у виразі поменшало гостроти. Зробив ковток гіркої кави й ледь кивнув у такт розповіді.
— Серйозно? І ти просто приїхав сюди слідом за матір'ю? — Данай подався назад і з цікавістю примружився.
Кайл поволі опустив чашку на блюдечко.
— Ну... виходить, що так.
У центрі невеликого залу, під тиху музику з колонок, якась пара повільно кружляла між столиками. Поряд із ними офіціант, розриваючись між замовленнями, зачепився носком черевика за край килима. Кумедно змахнув руками, дивом утримавши піднос із порожніми келихами, і гарячково озирнувся довкола.
Данай першим фиркнув у кулак, стримуючи сміх.
Кайл подивився спершу на офіціанта, тоді на Даная. Суворе обличчя трохи розслабилося, кутик губ сіпнувся догори — коротка, але щира усмішка.
Вони переглянулися. Кілька секунд жоден не відводив очей.
Кайл сьорбнув ще кави, все ще усміхаючись у чашку, тоді поставив її на стіл і підвів голову.
— Сам місцевий? — запитав він, злегка нахиливши її набік.
Данай кілька секунд мовчав. Повільно пережовував шматок курки, без поспіху роздивляючись зал. Проковтнувши, узяв зі столу паперову серветку, протер губи й розслаблено всміхнувся.
— Ні. Батькові років чотири тому запропонували гарну вакансію в Осаці. Вони з мамою й молодшою сестрою перебралися туди, — Данай легким жестом відклав серветку й хитро зиркнув на Кайла. — Уявляєш мене серед японців?
Кайл стримано хмикнув і похитав головою.
Данай тим часом відкинувся на спинку сидіння й задивився у вікно, де дощ уже лив суцільною стіною, розмиваючи вогні вулиці в довгі жовті смуги.
— Вибір тоді стояв між Японією та Брукінгсом, — продовжив він за мить, стишуючи тон. — Тут навчався й жив мій старший брат, Камаль. Тож я вирішив їхати до нього.
Кайл мовчки слухав. Плечі під футболкою поступово опустилися ще нижче, пальці на чашці розтиснулися.
Деякий час він просто спостерігав за залом: як офіціанти розносять тарілки, а неквапливі відвідувачі тихо теревенять за сусідніми столиками. Потім трохи змінив позу, зручніше вмостившись у кріслі, і втупився кудись перед собою.
— У мене теж був вибір, — озвався нарешті. — Лишитися з батьком у Портленді чи переїхати сюди.
Помовчав.
— Вибір був очевидним.
Данай ледь подався вперед.
— Складні стосунки?
Кайл на мить замислився й заперечно хитнув головою.
— Складна людина. У батька дуже нелегкий характер. Іноді з ним буває дійсно важко.
Данай примружився. Тонка зморшка перетнула лоб, поки він пильно роздивлявся Кайла.
— У тебе характер теж не з легких, як я розумію?
Кайл лише злегка знизав плечима й знову ковтнув уже вихололого американо, дивлячись повз Даная, туди, де за мокрим склом розмито світилися вуличні ліхтарі.
Брукінгс. Наш час.
Додому хлопці повернулися вже ввечері.
Кайл увійшов до спальні Даміана через спільну ванну. У руці тримав склянку води. Єдина лампа на тумбочці горіла неяскраво, кидаючи тепле жовтогаряче коло світла на подушку й краєчок ліжка, решта тонула в напівтемряві — стіни, шафу, розкидані на столі олівці ледь можна було розрізнити в тіні, наче кімната навмисно ховала половину себе.
Даміан лежав у ліжку з тією самою книжкою в руках.
Кайл підійшов до тумбочки, висунув верхню шухляду й дістав дві невеликі баночки з ліками. Відкрутив кришку однієї, витрусив на долоню потрібні пігулки й простягнув Даміану.
Той відклав «Малюнки кров'ю» на покривало й забрав таблетки.
— Вечірні я б і сам випив. Просто трохи пізніше.
Кайл мовчки простягнув йому склянку.
Даміан закинув таблетки до рота й зробив кілька великих ковтків. Потім повернувся до Кайла, трохи відкрив рот і висунув язик.
Кайл ледь усміхнувся.
Даміан теж.
А за мить примружився.
— Ти не довіряєш мені?
— Я тобі довіряю, — спокійно відповів Кайл, сідаючи на край ліжка. — Але хочу бути впевненим, що ми проходимо курс лікування.
Поправив ковдру в ногах і вкрив Даміана тепліше.
Очі зачепилися за книжку із закладкою. Кайл узяв її, погортав кілька сторінок у тьмяному світлі лампи.
Даміан не зводив очей із книжки в його руках.
— Здається, це — не найкраще чтиво для тебе зараз, — м'яко зауважив Кайл.
Даміан хмикнув і відвернувся.
Кайл підвівся.
— На добраніч. Постарайся сьогодні поспати.
Розвернувся й зробив кілька кроків до дверей.
— Можеш лишитися сьогодні в моїй кімнаті?
Кайл зупинився. Секунду постояв, не розвертаючись. Силует чітко окреслювався на тлі лампи за спиною — темна фігура в світлому проймі, наче вирізана.
— Ні, не можу.
— Чому? — Даміан тихо хмикнув.
Кайл обернувся. На губах — стримана усмішка.
— Два хлопці не можуть спати в одному ліжку, Дамі. Навіть якщо вони зведені брати.
Даміан знову всміхнувся.
— Ну… Я б попросив маму, якби вона зараз не була в Каліфорнії з Еваном.
Кайлові губи скривилися в усмішці.
— Ти б нізащо у світі не попросив мою маму лишитися з тобою.
Даміан не заперечив. Усмішка так і не зійшла з його обличчя.
Кайл теж не стримався.
— На добраніч.
Він вийшов до своєї спальні через спільну ванну й легенько прикрив за собою двері.
Там на нього чекала темрява — лише вуличний ліхтар за вікном кидав тонку сіру смугу через штору на підлогу, розтинаючи її рівно навпіл. Кайл увімкнув лампу на тумбочці. Тепле приглушене світло розійшлося довкола, залишивши кути в тіні.
Упав на ліжко й підклав під голову дві подушки, влаштовуючись у напівсидячому положенні. Витягнувши з тумбочки телефон, звичним жестом розблокував екран і відкрив робочий чат свого ММА-клубу.
Напередодні турніру стрічка буквально розривалася від повідомлень. Хлопці скидали фото з контрольного зважування, тренери викладали оновлені сітки, а в загальному чаті вирували обговорення суперників та регламенту.
Кайл прогортав кілька файлів із ваговими картками, поки не натрапив на офіційну афішу з розкладом боїв. Власне ім'я вже стояло в затвердженому списку — файт-кард визначав суперника на майбутній поєдинок.
Тільки-но він закрив загальну групу, як угорі екрана випливло приватне повідомлення від тренера:
«Зважування показало лишнє. До турніру треба скинути два, а краще всі три кілограми. Входь у норму, не розслабляйся».
Кайл швидко набрав коротке «Зрозумів, зроблю», поставив лайк-реакцію під повідомленням і повернувся до сповіщень.
Перейшовши у вкладку викликів, зупинився на червоній цифрі: чотири пропущені дзвінки від батька.
Палець завис над екраном. Відкривати їх Кайл так і не став.
За мить різким, надто швидким рухом змахнув сповіщення вбік, наче стирав щось неприємне з рук.
Потім заблокував телефон, поклав його назад на тумбочку й прикрив очі.
Запанувала тиша, порушувана лише глухим шумом дощу, що знову почав стукати по підвіконню — рівно, байдуже, ніби йому було все одно, хто слухає.
У двері тихенько постукали.
Кайл розплющив очі, але навіть не ворухнувся, залишаючись лежати в тому ж положенні.
— Заходь.
Двері повільно відчинилися. У щілині спочатку з'явилося світле волосся, а потім до кімнати тихо зайшла Вів'єн.
На ній були проста домашня футболка та м'які штани, золотаві пасма розсипалися по плечах. Уважно глянувши на брата, вона підійшла й обережно сіла на самий краєчок ліжка.
— Батько телефонував, — стишено мовила, не відводячи від нього очей. — Казав, що не може до тебе додзвонитися. Ти його ігноруєш?
Кайл стиснув губи, втупився в стелю; щелепа на мить напружилася, а потім знову розслабилася.
— У суботу в нього традиційна зустріч випускників університету, — нарешті озвався він. Голос став тихішим. — Не поїду. Досить бути експонатом на його вечірці.
Вів'єн сумно всміхнулася, перебралася трохи вище, вмостилася поруч і поклала голову братові на живіт. Замислившись, почала повільно накручувати на палець біляве пасмо.
Кайл опустив руку й м'яко провів долонею по її голові, пригладжуючи волосся.
— То передзвони йому й просто відмовся, — порадила вона.
Рука ще кілька разів повільно ковзнула по сестриній маківці, а тоді лягла Кайлові на груди.
— Завтра вранці, — відказав він без поспіху.
Вів'єн зітхнула й трохи підвела голову, спираючись підборіддям на його грудну клітку.
— Тобі іноді варто просто пояснювати людям, що саме тебе не влаштовує, — промовила з легким докором, — а не одразу вмикати повну ізоляцію й робити вигляд, ніби тебе немає.
Кайл примружився. Кутик губ сіпнувся в іронічній напівусмішці.
Але він промовчав.
— Гаразд-гаразд, я не збираюся тебе повчати, — поспіхом відмахнулася сестра, повертаючи голову йому на живіт. — Вважай це просто роздумами вголос.
Деякий час було тихо. За вікном дощ стукав по склу, а тепле коло світла від лампи ледь тремтіло на стелі — так, ніби й воно втомилося за день. Дівчина мовчки лежала поруч, розглядаючи візерунок покривала, і час від часу накручувала пасмо на палець, не поспішаючи заговорити знову.
— Даміан уже спить? — після паузи, півпошепки запитала вона.
Кайл лише кивнув, не вимовляючи ні слова.
— Ми з Ітаном знову посварилися, — раптом тихо зізналася Вів'єн.
Кайл злегка підняв брову й трохи змінив позу, розправляючи плечі, аби сестрі було зручніше лежати.
— Що цього разу?
— Знову те саме. — Вона важко зітхнула, уткнувшись обличчям у його футболку. — Я не готова з'їжджатися й жити разом. А він, здається, геть цього не розуміє. Ітан вважає, що якщо ми вже чотири роки зустрічаємося, то спільний побут — це цілком природний наступний крок.
Кайл подивився на сестру.
— А хіба це не так?
— Ні, Кайле, не так. — Вів'єн різко підвела голову й глянула йому в очі. — У мене в пріоритеті навчання й власна справа, я хочу займатися тим, що мені справді цікаво. Спільний побут, заміжжя чи діти не входять у мої плани щонайменше років на п'ять. Це абсолютно нормально — бути разом, але при цьому зберігати власний простір і зону комфорту. Має бути щось своє, окрім цього банального «ти плюс я».
Вона сіла трохи рівніше, не випускаючи пасмо з пальців.
— І знаєш, що бісить найбільше? — гаряче вела далі сестра.
Щоки трохи порожевіли. Кайл дивився на неї, ховаючи усмішку в куточку губ.
— При кожній сварці він дорікає мені тим, що переїхав із Портленда сюди, у Брукінгс! Згадує це так, ніби зробив величезну пожертву. Але ж ти чудово знаєш — я не просила його про це. Це було суто його рішення. На початку я взагалі була проти того, щоб він їхав слідом за мною. А тепер цей докір виринає щоразу, щойно розмова заходить про те, що я не готова до спільного життя.
— Ві, чого ти взагалі сама хочеш? — спокійно запитав Кайл.
Вів'єн на якийсь час замовкла. Пальці перестали крутити пасмо.
Вона дивилася кудись перед собою, потім повільно повернула голову, зустрілася очима з братом і невесело всміхнулася.
— Мабуть, я хочу трішки побути сама, — видихнула. — Чесно кажучи, наші стосунки з Ітаном стають для мене надто задушливими. Я не можу сказати, що це якийсь жорсткий гіперконтроль, свідомі маніпуляції чи... як це зараз називають, аб'юз. Ні. Але в цьому точно з'явилося щось нездорове.
Випустила пасмо з пальців і ледь помітно знизала плечима.
— Цей зв'язок почав мене обтяжувати. Я просто відчуваю, що хочу чогось іншого.
Кайл мовчки похитав головою.
Сестра знову прихилилася до його грудей.
Стало тихо. Лише мірний подих, шелест вечірнього вітру й рівномірний стукіт дощу по склу.
Поступово дощ стихав, перетворюючись на рідкі окремі краплі. Вів'єн так і не підвела голови з братових грудей — дихання вирівнялося, стало повільним і глибоким. Кайл ще якийсь час дивився у стелю, а тоді простягнув руку й вимкнула лампу на тумбочці.