Глава 12

— Дзвони батькам, заспокой їх, — відвертається і заводить машину, а я з тяжким зітханням набираю маму.

— Мам ... — але далі нічого вимовити не виходить, мама починає голосити, засипати мене питаннями, кликати тата, схлипувати і виплескувати на мене всі емоції, що накопичилися за час моєї відсутності.

— Авроро, де ти була? З тобою все гаразд? Присягнись мені, що з тобою все добре! Костю, наша дочка жива! Боже, ти не уявляєш, що ми пережили! Твій батько за ніч майже посивів. Ти в курсі, що трапилося з твоїми подругами? Це якесь жахіття та свавілля, у мене в голові не міститься, що ці нелюди скоїли! Авроро, ти маєш негайно їхати додому!

— Я й так збираюсь додому, — намагаюся вставити хоч слово. І це Влад робить мені зауваження щодо моїх емоцій, він ще мою маму не знає, ось де нестримна лавина.

— Не до себе додому, а до нас! Я хочу тебе побачити і переконатись, що ти в нормі! Кажи, де ти і тато за тобою приїде!

— Ні, я заїду до себе переодягнуся, прийду до тями, тому що я вже знаю, що трапилося з Лесею та Каріною, а потім приїду до вас і я дуже сподіваюся, що ти візьмеш себе в руки, мамо, — відключаюся, бо ми можемо сперечатися безкінечно і набираю брата.

— Аврику, це був справжній дурдом. Ти ж знаєш нашу маму, вона встигла обдзвонити всі лікарні та морги, — бурчить Микита. — Я так розумію, ти вчасно відкололася від компанії своїх подруг?

— Так, я загубила їх з поля зору, танцювала і спілкувалася з одним… хлопцем, — зиркаю у бік Влада, помітивши, як сіроокий єхидно посміхається. — Трохи випила зайвого та заночувала у нього. Зі мною все добре, чесно.

— Аврику, він тобі життя врятував за великим рахунком. Нормальний чувак? Познайом мене з ним я йому проставлюсь.

— Ага… нормальний… дбайливий, — відповідаю, запинаючись. Як я їх познайомлю, якщо вони вже знайомі, як ніяк колишні одногрупники. Вже уявляю обличчя брата, коли він дізнається, що я ночувала у Влада, мого боса та його друга. Сподіватимуся, то це вдасться приховати. — Гаразд, побачимося, я вже майже вдома, вибач, що змусила похвилюватися, — відключаюсь і шумно зітхаю.

— Хіба погано, коли за тебе переживають? Ти щаслива людина, Авроро, обидва твої батьки живі, люблячий старший брат і кльова хрещена. До речі, вона єдина здогадалася надіслати мені повідомлення, десь роздобувши мій номер. Запитувала чи не бачив я їхню милу славну дівчинку.

— І ти, звичайно, нічого їй не відповів, вирішивши зберегти нашу таємницю, — тепер вже хмикаю я. Він зупиняється біля мого під'їзду і я нервуюсь, розуміючи, що не хочу вилазити, не хочу його відпускати, бо з ним мені набагато краще. Це таке дивне почуття, можна подумати, що це закоханість, але раніше я нічого подібного не відчувала. Напевно, це якась особлива закоханість, ексклюзивна, як і сіроокий нелюд.   

— Саме так, бо я вмію зберігати таємниці. Тим паче, ще зовсім не ясно, що між нами відбувається, — боже, знову цей погляд, що проникає під шкіру, від якого у мене миттєво пересихає в роті.

— О, приємно, що навіть ти заплутався. Тепер я почуваюся не так самотньо. А ще я, мабуть, мушу тобі сказати спасибі за все, — відводжу погляд, стискаю сумочку, другою рукою намацую ручки дверцят.

— Авроро, це якраз слушний момент, — відповідає мені його глузливий голос. Обурено повертаюся в його бік і цієї ж секунди його долоня лягає мені на потилицю і його рот впивається в мої губи. …Хтось поставте цей момент на повтор, ще й ще, багато разів, будь ласка. Містер Ніяких поцілунків мене цілує. І це не просто чмоки на прощання, це бісів напад пристрасті, з несамовитим сплетенням язиків, дихання та бажання. Коли хочеться шепнути: «давай піднімемося до мене», щоб відчути його руки скрізь. Відчуття, коли п'єш і не можеш напитися – це якраз про цей поцілунок. Після цього складно не уявляти продовження, тепер я хочу його повністю, а він, очевидно, хоче мене, Влад безперечно дав мені це зрозуміти. Звичайно, тепер це все ускладнить і сильно заплутає наше протистояння, але я не шкодую ні крапельки.

— Ого, а ви Владиславе Юрійовичу, виявляється, кайфезно цілуєтесь.

— Радий, що вам сподобалося, Авроро Костянтинівно. Я багато речей у своєму житті роблю кайфезно, — а як же, без самовпевненої посмішки ця фраза не пройшла б. — Побачимося завтра.

Не йду, а пливу, піднімаючись на свій поверх, оповита його запахом і приємним післясмаком цього поцілунку, кожна волосинка на тілі все ще стирчить дибки і моя внутрішня жінка вимагає спробувати не тільки поцілунки. У загальмованому стані переодягаюся, намагаюся зібрати думки до купи та підфарбувати вії і дверний дзвінок лунає так несподівано, що туш вистрибує у мене з рук, закотившись під столик. Мені дуже хочеться, щоб це був Влад. Ну, раптом він вигадав причину. Наприклад, вирішив забрати свою куртку. Відчиняю двері і… застигаю з відвислою щелепою.

— Артем?

Влад

Іноді вона вражає мене своєю дотепністю та розумом, інколи мені хочеться дати їй по дупі, як неслухняному підлітку, а часом Аврора і зовсім перетворюється на якесь наївне створіння, яке нібито не розуміє, як поцілунки з язиком діють на чоловіка. Накинулася, розбудила в мені голодного тигра, який ще з ночі не заспокоївся. Провокує мене паразитка або в неї це на підсвідомому рівні відбувається, але мої думки однозначно роздвоюються, частина мене думає про роботу, а частина тягнеться до зеленоокої дуринди, яку я хочу зі страшною силою. Навіть уявляю, щоб я з нею зробив, з чого почав і чим закінчив. Тримати себе в руках поряд з нею все складніше, коли озброєні гормони пруть проти мене. Цілую її так, як мені хочеться, не питаючи ні дозволу, ні її згоди. Знаю, Аврора не проти, вона цього хоче, тому що приймає це моє проникнення до неї в рот з благоговійною готовністю. Збуджуюсь моментально, мене розпирає бажання продовжити вже без одягу, дико хочу опинитися в ній і теж на моїх умовах, мені здається, їй сподобається підкорятися мені в ліжку, ось тільки продовжити ми не можемо, принаймні не сьогодні.