Глава 7

Салон авто просякнутий його запахом, він розбурхує, лоскоче ніздрі, навіює спогади того вечора, коли я вперше побачила його в барі. Раніше я не помічала, щоб запахи на мене так впливали. Може, він користується парфумами з феромонами?

Такий впевнений за кермом і збоку навіть здається розслабленим, але його мовчання заражає атмосферу напругою. Що ж у тебе в голові, босе? Чому ти зі мною такий, невже причина лише у пораненому чоловічому его?

Його сила тисне на мене, огортає, змушує нервувати.

— Як здоров'я? — таки я не витримала першою.

— Дякую, чудово. Я ніколи довго не хворію, для цього я надто впертий, — відповідає стримано і мене бісить цей тон. Хочеться стукнути його в плече і крикнути: «Та будь ти собою, зрештою!»

— Рада чути. Оце вже не знала, що секрет хорошого імунітету — це впертість важкого характеру, — намагаюся вколоти, зачепити, але він не ведеться, тримає удар та відстань.

— Від характеру взагалі багато чого залежить. Коли у вас буде більше досвіду, Авроро Костянтинівно, ви в цьому переконаєтесь. У ваші двадцять сім ви поки що сліпе кошеня, — кожне його слово, сказане спокійним сталевим тоном, вишукана шпилька, він теж хоче мене зачепити, вивести на емоції, але діє витончено, я б навіть сказала майстерно.

— Повірю вам на слово, все-таки вам з висоти ваших тридцяти п'яти років видніше, досвідчений орел розбирається і в житті, і в сліпих кошенятах. Я дивлюся ви стали таким стриманим, мабуть, особисте життя налагодилося? — Ось, я про це запитала. Мене вже давно підмивало ляпнути щось на зразок цього.

— Ох, Авроро Костянтинівно, жіноча цікавість не доведе вас до добра. Моє особисте життя не повинно вас хвилювати. Але якщо вже ви запитали, відповім. Так, моє особисте життя зараз у тих рамках, які мене влаштовують. Я декого зустрів і мені комфортно, — це вже не шпильки, це заточені списи. Різко відвертаюся до вікна, серце ображено підстрибнуло, дихання збилося, до горла підкотив гіркий ком. Начебто і немає причин засмучуватися, він мені ніхто, просто бос зануда, якого я здуру поцілувала, і якого я бачила голим та збудженим, між нами нічого немає, він не зобов'язаний мріяти про мене. Але чомусь стало так неприємно, ніби він мене зрадив. Якщо він хотів цим мене зачепити і роздратувати — у нього вийшло.   

— Тоді чому ти раптом посадив мене в свою машину і везеш додому?

— Тому що я ваш начальник, Авроро Костянтинівно. Бос, який піклується про своїх підлеглих. Вже пізно, та й погода не шепоче «давай пройдемося парком». Дівчині небезпечно вештатися самій в темну пору доби, — вимовляє підкреслено чемно, ніби знущаючись з мене.

— Отже, турбота? Господи, як мені пощастило з начальством! Зупини машину, я вийду! — але у відповідь на мої слова пролунало клацання блокування дверей. — У тебе погано зі слухом? Я сказала, гальмуй! Владе, я з тобою розмовляю! — Він навіть не дивиться на мене.

— Не дури, ти не вийдеш посеред моста, — грає жовнами, але тон, як і раніше, стриманий. — Не зли мене, Авроро, тобі не сподобається. Викаблучуватимешся — покладу в багажник і все одно відвезу тебе додому, — тисне на газ, додаючи швидкості. — Хріновий з тебе юрист. Ти ніколи не станеш гарним адвокатом, якщо не навчишся керувати емоціями, вони видають твої слабкі сторони. Вони як мішень для тих, хто захоче тебе перемогти. Ти не виграєш! — Зупиняється на світлофорі і різко повертається до мене. …А у мене вперше в житті трясуться губи.

— Я така зла на тебе. Я не знаю що саме ти робиш і як тобі це вдається, я навіть не розумію до пуття чому я на тебе злюся.

— Правда не знаєш? — Нахиляється ближче, досліджуючи мій вираз обличчя глузливим поглядом, який здається небезпечним і темним у вечірньому світлі фар. Його харизма намагнічує, міняє твій плюс на мінус, плутає думки та відбирає дар мови. О, такий чоловік безсумнівно може занапастити, в цю саму хвилину я це дуже гостро відчула. Він це також знає. Залишається тільки гадати чи скористається він забороненими прийомами чи ні. Кілька днів тому мені було з тобою набагато простіше, дражнити, доводити, відчувати. Але тепер ти змінив тактику і став абсолютно іншим, неприступною скелею, яку я з дурного розуму вирішила підкорити. Ось тільки піднятися на твою вершину буде неймовірно складно, тепер я це розумію, ти сильний суперник, розумний, досвідчений. Ну, нічого, терпіння мені в поміч. Здаватися все одно не можна.

 У подібні моменти зазвичай трапляються епічні поцілунки, але не з Владом, романтика біля серця, взятого під охорону, не приживається. На світлофорі спалахує зелений, ззаду починають сигналити, а він все ще чекає, що я йому скажу.

— Я не програю, бо навчатимусь у найкращих, адже учень завжди перевершує свого вчителя, — відповідаю трохи охриплим голосом.

Рушає з місця, хитаючи головою. Сердиться. Ну, це вже хоч щось. А я, між іншим, була б не проти, якби ти поцілував мене. Цікаво, чи ти вмієш цілуватися? Впевнена, ти в цьому теж крутий.

— Ви мене вражаєте, Авроро Костянтинівно! Попереджаю, тобі не вдасться зіпсувати мені життя.

— Попереджаю, у тебе це теж не вийде! — кидаю у відповідь. — Зупини, он уже видно мій будинок.

— Не вказуй мені, — шипить Влад. — Довезу до під'їзду.

Не дивно, що він досі неодружений з таким характером!

— Зворушена вашою турботою, Владиславе Юрійовичу! Ульотних вам вихідних! Постарайтеся без мене не сумувати! — вискакую, хряпаючи дверцятами, а він тут же, загарчавши двигуном, ніби шалений рвонув далі.

Залишилося пережити ці вихідні, і в понеділок я знову побачу сірі очі мого особистого випробування.

— Доброго ранку, мам, — не розплющуючи очей, притискаю телефон до вуха. У мене на неї стоїть окрема мелодія, тому про те, що мамуня хоче почути свою донечку можна дізнатися навіть, якщо ти ще до ладу не прокинулася.

— Сонечко, якийсь у тебе голос млявий, ти що досі валяєшся в ліжку?

— Вихідні для того й вигадали, щоб висипатися, — розплющую одне око, щоб подивитися на годинник. Хм, нормально ж лише одинадцята ранку.