Нове місто

Переїзд виявився складнішим, ніж вони уявляли. Нова квартира — маленька, з високими вікнами й вічно скрипучою підлогою — спершу здавалася чужою обом. Софія розставляла коробки з речами тижнями, знаходячи то тут, то там дрібнички зі старого життя: квиток у кіно з їхнього третього побачення, засушену квітку, чашку, з якої вона пила той перший лате.

Артем із головою поринув у нову роботу. Перші тижні були виснажливими — нові процеси, нова команда, нова мова спілкування всередині компанії, до якої треба було звикнути. Він повертався додому пізно, і Софія іноді ловила себе на думці, що бачить його менше, ніж коли вони жили в різних квартирах у старому місті.

— Мені здається, ми більше говорили одне з одним, коли зустрічалися лише двічі на тиждень, — сказала вона якось, не з докором, а з тихим сумом.

Артем поклав виделку, подивився на неї уважно.

— Ти права. Вибач. Я так намагався не підвести команду, що забув — я переїхав сюди заради нас, а не тільки заради роботи.

Того вечора вони склали простий, майже смішний ритуал: щовечора, попри втому, півгодини без телефонів — тільки чай і розмова. Іноді про важливе, іноді про дрібниці. Але саме ці півгодини стали тим клеєм, який тримав їх разом у місті, де вони ще нікого не знали.

Софія тим часом почала досліджувати нове місто так, як уміла найкраще — очима художниці. Вона фотографувала старі фасади, замальовувала візерунки бруківки, знаходила маленькі галереї в напівпідвальних приміщеннях. Поступово чуже місто почало обростати для неї сенсом.

Одного дня вона натрапила на невелику книгарню-кав'ярню, дуже схожу на ту, з якої все почалося. Власниця, літня жінка на ім'я Ірина Василівна, продавала не лише книги, а й запрошувала місцевих художників виставляти роботи на стінах.

— Хочете спробувати? — запитала вона, побачивши, як Софія довго розглядає порожню стіну біля вікна.

Софія завагалась лише на секунду.

— Хочу.