Серед дюн безкраїх

Серед дюн безкраїх, спалених вітрами,
Де сонце пече — аж дзвенить над пісками,
Мандрував самотній, змучений мандрівник,
Сліди залишаючи — крихкий мов ковдрик.

Скінчились запас і надія згасала,
У флязі — остання сльоза до світанку.
Компаса стрілка крутилась даремно,
А небо мовчало — шалене, безтемне.

Вітер ревів, наче звір без надії,
Пісок поглинав і голос, і мрію.
І мандрівник впав поміж дюн в самоті,
Шепочучи: "Більше не зможу іти…"

Але в ту мить, коли очі злипались,
І вуха не чули вже й шепоту дальності,
Торкнулася тіні гілляста рука —
Як марево пальма з пустелі — легка.

З-під піску, мов струмок, зашелестіла
Тоненька рослина, зелена й несміла.
А вітер змінився — приніс запах м’яти,
І пісня згубилася в повітрі крилато.

Зорі упали на небо раптово,
І небо всміхнулось йому загадково.
Усе, що здавалось — кінець і безвихід,
Ставало початком. І простором вихід.

Сова пролетіла над ним — мов по колу,
А далі лисиця ковзнула, поволі.
Вона обернулась й чекала на знак —
"Іди за мною. Це твій новий шлях."

І мандрівник звівся — вже не самотній.
У серці — не страх, а вогонь первородний.
Природа — як мати, як спогад дитинства,
Вела його далі крізь сонце і пісню.

Так ішов він ще днів, може, десять чи п’ятнадцять,
Поки не вийшов до краю, де гори і сяйво.
Там річка сміялась, мов срібна дорога,
І в кожному листі — по краплі від Бога.

Він сів біля вогнища в полі вечірнім,
Уже не загублений — просто спокійний.
І знав: не карта вкаже, куди треба йти —
А серце, і небо, і шепіт трави.