Природа кличе в мандри
Коли вечір спускається тихо на трави
Коли вечір спускається тихо на трави,
І дотик його — мов подих отавий,
Коли в небі вже гаснуть сліди голубів,
А світло ховається в шовк лопухів —
Я раптом зринаю думками далеко,
Там, де стежка петляє в простори безпеку,
Де не чути сирен, а лише цвіркуни,
І літо повільно схиляє лани.
Хочеться кинути місто й годинник,
Усі ці справи, розмови й буденник —
Взяти плед, кошик з черешнями, чай
І рушити туди, де спочинок — не край.
Нехай за спиною залишиться шум,
Сигнали, турботи і міський гул.
Попереду — річка, і берег в росі,
І сонце, що тоне в малиновім світлі.
І там, на галявині, де м’ята росте,
Поставлю я плед, де лиш вітер живе,
Розкладемо з другом свій маленький бенкет:
Хліб, фрукти, варення і сонячний кетч.
Нехай хтось сміється над нашим простим,
А ми будем щасливі — в краю золотім,
Де хмари — мов вівці, і пахне жасмин,
І вечір стихає у згадках старих.
А потім — хіба ж не було би чудово
Ночувати під небом, де зорі — як слово,
Що падає з вуст невідомих богів,
І шепче у травах тисячі снів?
Збудую собі човен з мовчання й надії,
І в мандри попливу — без карти, без мрії.
Де кличе дорога — туди я піду,
І навіть у пікніку знайду глибину.
Бо щастя — це вечір, і хліб, і трава,
І поруч людина, що просто жива.
Цей світ — мандрівничий, короткий і теплий.
Достатньо ковдри, щоб стати безпечним.
Відредаговано: 20.06.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
