Природа кличе в мандри

Природа і серце (Плач землі)

Шепоче ліс про вічність у пітьмі,
А серце б’ється, втомлене війною —
Не з ворогом, а з власною тінню,
Що ллє у небо кров своїх надій.

Колись у квітах — мир, та вже не з нами,
Колись — дитя у полі сніг ловило,
Тепер же — попіл сиплеться між трави,
Де серце світ іще любити вміло.

Природа кличе — тихо, як молитва,
Та серце вже не чує — тільки грім.
О, скільки раз воно, озброєне і ситне,
Спалило гай, мов злісний піроман.

Пташина пісня зникла у завісі
Диму й бетону, злості та зневіри.
Але й серце плаче: «Я не так хотіло!
Я загубилось… ти мене прости».

Вона мовчить. Вона втрачає сили.
Стікають соки в землю, наче сльози.
Вона — не мстива, але вже не цілюща,
В ній гинуть ті, хто ще шукають прозу.

Та десь під попелом — жевріє шанс.
Якщо серце впаде на коліна,
Не для каяття — для молитви без слів,
Вона пробачить. Але хіба зможе?

Подобається

#3078 в Різне
#737 в Поезія

Відредаговано: 20.06.2025