Приречений світ

Розділ 1.

 

Батько наш Арте́га, Бі́лосвіття – мати, ми за Міранті́ю підем воювати.

     Йоськові все ніяк не вдавалось заснути. Вже вкотре. Замість того, щоб до ранку рахувати а́бхузів у зіпрілій від тяжких дум постілі, він нишком вислизнув за одвірок і пошкандибав у хиткій темряві до вигону на краю села. Перечіпляючись об груддя на обочині дороги та стиха чортихаючись – так, аби не дай Боже нікого із сусідів не розбудити – врешті, дістався околиці. Далі пішов навмання, високо підіймаючи ноги, аби не надто зашпорпуватись у густій траві. Але вийшов куди треба відразу. Тоді, крекчучи від напруги та надсадно дихаючи, одним махом видерся по хиткій драбині аж на самісіньку маківку сторожової вежі. Там, осідлавши поперечину, нарешті видихнув хоча й втомлено, але разом з тим й задоволено, і став терпляче очікувати ще не скорого сходу сонця. Насправді ця вишка, що сірим привидом височіла на краю селища, вже давно не використовувалась у якості спостережного пункту. Бо років як зо двадцять, а може й більше, ніхто не порушував спокій лісинчан. Принаймні, так усім здавалось. Тому й необхідності особливої в дозорах не стало. Але от за зорями спостерігати звідси було зручно. Йоськові, звісно – і тільки йому – бо хто ж іще такою дурне́ю стане займатись. Іноді, в ясну ніч, вони сходились над головою усі семеро – від найменшої - боязкої Ме́йни, що блідо-голубою тінню зрідка виринала із-за примарного горизонту,  до величної Рая́нти, яка майже ніколи й не спускалась зі свого п’єдесталу у зеніті нічного неба.

     За спиною безсонька пахкотіла прілими травами купа сіна, добряче підмочена вчорашньою грозою. У ній безперестанку щось шурхотіло і попискувало. Когось іншого, це може й злякало б. Але Йоськові, що занурився у вир тривожних спогадів, на якихось там мишенят було начхати. Навіть якщо б замість мишей там гади кублились. Бо… Ото ж бо й воно! Добра дюжина літ вже минула відтоді як Артемій, молодший брат знахарки Авдіївни, приволік на собі майже бездиханне тіло бідолашного знайди у глушину Лісинців. Ну, не на собі приволік, звісно, а на підводі привіз, але то таке… Так ось – звідкіля приволік – так нікому й не сказав. Чи не встиг, чи не схотів.

     Це вже пізніше Йосько випадково дізнався, що нібито його, зовсім безтямного, Артемій викрав із якогось потаємного ельфійського схрону. Але може то наш горопаха просто щось не так зрозумів. Все може у цьому світі бути. Як би там не було, але сам чоловік ті події пригадати так і не зміг. Як і те, що їм передувало. Найперше, що він пам’ятав – ліс! Приголомшливий, похмурий, із товстелезними стовбурами велетенських дубів, що порозкидали свої кощаві чорні руки-віти понад головами, ніби спеціально, щоб затулити небо від очей того, хто по необачності втрапив у їхню пастку. Тряска́, занедбана дорога посеред того лісу. Головний біль, що не відпускав від самого пробудження і аж до тієї миті, коли старенька хистка підвода із запряженою в неї міцненькою гнідою конячкою, похитнувшись кілька разів, нарешті, зупинилась на узліссі. І тоді, у сонячнім серпанку, перед його очима постала мальовнича долина зі зміїстою річечкою, на одному боці якої повиростали хатинки – біленькі, чепурненькі, під солом’яними дашками. Ніби іграшкові. Всі вони купалися у фруктових садочках. І були такими… Усміхненими, чи що? Як і люди, що в них жили. Оті самі лісинчани…

     Довго ж його тоді знахарка на ноги ставила, ніяк поставити не могла. Хоча кого іншого вилікувати одним поглядом, здавалось, могла. А над ним чаклувала ще й після братового від’їзду. І травами усілякими чарівними відпоювала, і заговори над ним промовляла і навіть… Ні про те не будемо – нащо вчергове чоловіка, хоч і чудно́го, осоромлювати. Коротше – чого тільки не випробувала на ньому, але пам'ять до бідолахи так і не повернулась. Ото саме тоді і обмовилась якось про ельфів. Може й спересердя. Та відразу ж і обірвала себе на півслові. І так зиркнула, що Йосько вже й не розпитував її більше ні про що. І сам про те нічичирк. Хоч і базікалом був ще тим, але про ельфів - нікому ні слова. Так з тим і жив ось уже тринадцятий рік. Рівно стільки, скільки Лінусі, Артемієвій дочці, рочків оце виповнилось. Ну, це та, що племінниця Авдіївни. Так що, в якійсь мірі, їх навіть можна вважати ровесниками…

     А Лінуся ця, скажу я вам, ой і дивна дівчинка. З вигляду – простачка-простачкою. З видатного – лише ластовиння на пів лиця. Ні худа, ні товста. Не те щоб занадто вродлива. Але чомусь її всі любили і поважали. Не так як тітку її, звісно. Ту спробуй не поважити! Собі гірше ж зробиш. Але якось по доброму. З ніжністю і… Не знаю – від неї ніби світло якесь промінилось. Не яскраве, а тихе й ласкаве. Добре таке… Чого не скажеш про інших лісинківських підлітків. Особливо отих трьох - із Ріном, ковалівським сином, на чолі. Ото вже босота – всім босотам босота! Хитра, розумна. Ще й не безталанна багато в чому. Проте як же вони бідного Йоську допекли своїми дуркуватими витівками. Коли небудь він їм усім покаже де раки зимують! - Як пригадає, нарешті, хто він такий і що він таке…

     У цю мить струхлявіла перекладина переломилася точнісінько посередині. Але Йоськові вчергове поталанило – він гепнувся на бік, а не додолу – бо то була б вірнісінька смерть. Чухаючи забиту сідницю, чоловічок подумки возніс осанну янголу-охоронцю, що вкотре вберіг свого недолугого підопічного, і, крехтячи, пошкандибав до драбини, аби спуститися на грішну землю та, повернувшись додому, таки поспати хоч трішечки. Мотря, звичайно, довго відлежуватись не дозволить, але все ж таки – хоч щось... У цю мить його око спіймало якийсь порух на околиці села. Придивившись пильніше, впізнав малого Віла – меншого із двох війтових синів. От же ж впертий хлопчина – вже не вперше Йосько його примічав в таку рань. Судячи з короткого луку за спиною і тули, повної стріл, знову десь тренуватись зібрався подалі від людських очей. Бідолаха. Що-що, а стрільба із лука – то явно не найсильніша його риса. Це ж певне ті «виправи» саме сьогодні мають відбутися? Бідне хлопченя… Хоча – це з якого боку дивитися. Лучник із нього, звісно, нікудишній, проте він має дещо інше - про що, можливо, й сам не здогадується. Дар у нього таки справжній-справжнісінький. Авдіївна, звісно, той дар давно помітила, та потроху малого навчає й направляє. Як і Лінусю, до речі. Взагалі, дивні тут дітки підростаюсь. У цій глушині лісинківській…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше