Приречений світ

Частина 1. Вступ.

 

Частина 1. Шлях від війтеняти до магеняти.

  Помиляються усі. Без виключення. Як повні нездари (хоча дехто стверджує, що таких, направду, не існує), так і найобдарованіші із розумних істот. Шкода, що за окремі помилки приходиться платити аж надто високу ціну…

   Вступ.

    Ще з вечора нічого… Ні – не так – ще з вечора геть нічогісінько не віщувало аж такого лютого буревію уночі. Нічогісінько! Ну, хіба що сонце, закочуючись за обрій, вигравало якимись незвично малиновими відтінками. Навіть не малиновими – а багряними. До кривавих. Та ще… Можливо, то просто здалось. Проте саме тоді по спині потягнуло холодом – так різко, як ото у льох зі спеки заскочиш. Але, скоріш, просто здалось. Ну, і якщо вже геть по правді, то варто також зазначити, що по справжньому пильний спостерігач міг би помітити, як далеко на сході посеред засніжених вершин Холодних гір в імлистих сутінках на мить з’явилися і тут же зникли ледь вловимі примарні тіні - немов там скрадався хтось дуже хижий і дуже підступний.

    Усю ніч в тій стороні страшенно блимало і гуркотіло. Набагато більше, ніж якби то була звичайна гроза. А по тому докотилось і сюди – у самісіньке серце Опілля, до благословенних Раянтою(1) Лісинців. Спершу – над перелякано завмерлими вуличками села пронісся глухий стогін, що йшов, здавалось, із самих нутрощів Великого Лісу. Із його найпотаємніших закутків. Дихнуло чимось тяжким і перезріло нудотним. Віковічні дерева лиховісно заскрипіли зашкарублими від старості стовбурами. А тоді загуло́ вже по справжньому – ударило шквалом по верховіттю, стесавши необережні верхівки вітряним тесаком. Повалило стовпи з горщиками по під хатами, порушило хиткі тини. Де не де - повиривало шматки стріх. І, врешті, обрушилось щільною зливою. За стінами принишклих хатинок, здавалося, пустилася берега уся Уідвіхкгонська нечисть -  весь час щось стугоніло, двигтіло і гримало. А з небес хтось нетутешній безперестанку завивав замогильним голосом – та так тяжко і стражденно, що жодна смертна душа не могла не затремтіти у розпачі, зачувши те моторошне виття.

    Тільки під ранок грозові хмари, які все ще намагалися було чіплятися за верхів’я далеких піків, розколошкав із краю в край по всьому небу рвучкий пронизливий вітер. Як він, врешті, стихнув, то залишив по собі поламане і порозкидане навсібіч суччя та повалені вздовж лісової просіки берези. Здавалося, хтось неймовірно дужий видер дерева за коси із розімлілої землі і акуратно виклав у ряд, ніби сірники якісь – лише короткі кругляки вивернутого коріння стирчали навсібіч.

    Лихо торкнуло краєм і пару лелек, які вже другий рік поспіль марно намагалися прилаштувати гніздо на надламаному голому стовбурі велетенського явору, який колись височів чи не над всеньким Опіллям, прикриваючи своєю кроною відразу кілька садиб. Ломаччя з недобудованої пташиної оселі, збившись нерівними купами попід плетеним тином, густо встелило доріжку до Мо́триної садиби. Менші гілки позалітали ще й до городу і витикалися тепер там неоковирними зайдами посеред ретельно просапаних рядочків зелені.

    Сама ж господиня спозаранку вже поралася на подвір’ї, лаючись крізь зуби на весь білий світ. І справді - цей світ завдає подекуди стільки мороки, що з нею самотужки годі й справитись. А отой нездара знову нічим не допомагає. О! – Ні! – таки вже «поміг» - хвіртка, що до його «ремонту» ще якось трималася на одній петлі, тепер горілиць валялася біля стодоли. Господи! Шо ж воно таке безруке?!

    Спинившись на мить, жінка важко розігнула спину, здійняла голову та й вклякла на місці – у якійсь пів сотні кроків від неї, ніби з під землі, виріс  цілий табун дивовижних створінь. Кілька десятків сліпучо-білих казкових істот, висотуючись із мережива таємничих тіней та мінливих сонячних відблисків, шикувались безмовними постатями на краю лісу. «Господи! Та це ж Єдинороги!» - Мотря заціпеніла на кілька довгих хвилин, не в силах відірвати очей від такої дивовижі. Стільки всякого чула про цих легендарних тварин – і від старих людей, і від бардів усіляких – тих ще брехунів – але за все своє життя жодного разу їх не стрічала. А тепер вони осьдечки! – прямо під хатою…

    «Якісь ці ро́гані… трохи покоцані наче» – як завше не в лад бовкнув Йосько, вмить розвіявши усю чарівність неповторної миті. Мотрі відчайдушно захотілося врізати нахабі чимось важким і твердим, але від обурення їй так забило дух, що навіть сло́ва у відповідь не спромоглася вимовити! Хоча де в чому рудий базікало таки мав рацію – єдинороги виглядали змученими, а на їхніх крупах деінде зяяли ще свіжі рани. Двійко лошат настільки знесиліли, що вже ледве трималися на ногах. До того ж – у прийшлому табуні не було жодного жеребця, які зазвичай мали б супроводжувати і охороняти кобилиць із молодняком. Невже десь згинули?

    «Бідолашненькі! – Певне потомились від дальньої дороги…» – жінка забідкалась – аж за серце схопилась, переживаючи. І тут же гримнула на співмешканця: «Не стій стовбнем! – Бігом принеси їм води!». Сама ж хутко заскочила в комору, набрала повну торбу рум’яних рапиків(2) і тут же заходилася розкладати гостинці вздовж стежки, щось примовляючи та прицмокуючи.

    Йосько ж покірно підхопив цебра та, замість того, щоб швиденько сходити до найближчого джерела, подався аж до дальньої криниці, викопаної майже в центрі Лісинців. Йшов неквапно. Як стрічав сусідів, то з усіма гречно здоровкався і на запитання, що ж там на краю лісу таке коїться, повагом відповідав – «Так там - ого-го! Отаке…». Незважаючи на подібне красномовство, слово «єдинороги» десь таки та пролунало і, доки водонос повернувся з повними відрами, поглянути на дивину зібралося мало не з пів села:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше