РОЗДІЛ 12

Міранда зайшла в кабінет першою. Себастіан зачинив двері за нею і не запропонував сісти. Це вона помітила відразу.

— Себастіане, ти почув лише частину розмови й зараз бачиш усе зовсім не так. Я ніколи не намагалася нашкодити Лео. Навпаки, я роками допомагала тобі з ним. Школа, вчителі, дзвінки, конфлікти — ти сам дозволив мені займатися цим, бо не міг кидати роботу через кожну дрібницю. Я просто відсікала те, що можна було вирішити без тебе. Так, можливо, сьогодні я сказала різкіше, ніж треба, але Лео вже не маленький. Він повинен розуміти, скільки на тобі відповідальності, а не чекати, що ти залишиш усе через кожну образу. Я робила те, що робила завжди: намагалася полегшити тобі життя.

Себастіан вислухав до кінця. Не перебивав. Саме це, здається, додало їй упевненості. Дарма.

— Тепер послухай мене дуже уважно, Мірандо. Лео — не те, від чого треба полегшувати моє життя. Він мій син. Найважливіша людина в ньому. Немає контракту, наради, угоди чи компанії, заради якої він повинен мовчати, коли йому погано. І сьогодні я власними вухами почув, що ти роками вкладала йому в голову протилежне. Що його проблеми відволікають мене. Що він повинен бути зручнішим. Що навіть право носити моє прізвище йому якимось чином треба заслужити.

Міранда зблідла. Себастіан не зупинився.

— Те, що в тебе немає власних дітей, не дає тобі права не розуміти, наскільки боляче тринадцятирічному хлопцю думати, що для його батька робота важливіша за нього. Я зробив помилку, коли дозволив тобі вирішувати частину питань, пов’язаних із Лео, і не помітив моменту, коли допомога перетворилася на право вирішувати за мене. Це моя відповідальність. І я її виправляю.

Він говорив спокійно. Без підвищеного голосу, але тепер Міранда вже не намагалася його перебити.

— Відсьогодні ти не контактуєш із його школою, не вирішуєш його конфлікти й не визначаєш, що мені варто знати про життя мого сина. Якщо Лео потрібен я — він звертається до мене. Якщо мене немає — цим може зайнятися моя дружина.

Оце влучило. Міранда різко підняла голову.

— Твоя дружина? Я була поруч із тобою роками, а тепер ти хочеш довірити свого сина жінці, яку сам ледве знаєш?

Себастіан кілька секунд дивився на неї.

— Можливо, я знаю Елару не стільки років, скільки тебе. Але за дуже короткий час вона показала одну річ, якої ти так і не зрозуміла за всі ці роки.

— Яку?

— Що мій син для мене не проблема. Він мій пріоритет.

Міранда стиснула папку так сильно, що побіліли пальці.

— Ти ще пошкодуєш, що так швидко їй довірився.

Погляд Себастіана став холоднішим.

— Не переходь межі, Мірандо.

Вона кілька секунд стояла нерухомо. Потім різко розвернулася й вийшла. Двері цього разу не грюкнули. Але за кілька секунд унизу дуже виразно зачинилися вхідні. Себастіан залишився сам. З бізнесом Міранди він розбереться окремо. Там було надто багато запитань, які потребували вже не батька, а керівника Crawford Group. Сьогодні вистачило одного. Вона більше не мала права втручатися в життя його сина.

Елара не чекала, поки Міранда вийде. Пішла нагору майже одразу. Не хотіла бачити її обличчя після розмови з Себастіаном. Їй вистачило власної. Біля кімнати Лео вона зупинилася. За дверима було тихо. Постукала.

— Заходь, — відгукнувся хлопець.

Елара відчинила двері. Лео лежав поперек ліжка на животі, підібгавши ноги, а перед ним уже лежав відкритий «Посібник юного тирана».

— Швидко ти перейшов від теорії до практики.

Він підняв голову.

— Я вирішив провести попереднє дослідження.

— Звучить значно пристойніше, ніж «я планую захоплення влади».

— Саме тому й сказав так.

Елара підійшла ближче.

— І які результати?

Лео постукав пальцем по сторінці.

— У мене питання.

— Я вже нервую.

— Тут написано: «Ніколи прямо не просіть того, що можете змусити іншу людину запропонувати вам добровільно».

Елара поважно кивнула.

— Основи.

— Припустимо, мені потрібна нова приставка.

Вона сіла на край ліжка.

— Так.

— Я не повинен її просити?

— У жодному разі. Це грубо й непрофесійно.

Лео вже усміхався.

— Тоді що робити?

Елара задумалася з таким виглядом, ніби питання було щонайменше державного рівня.

— Десь із понеділка починаєш читати класику.

— Добре.

— Добровільно.

— Це вже підозріло.

— У цьому й сенс. Потім два вечори поспіль відмовляєшся від приставки й кажеш, що хочеш більше часу приділяти саморозвитку.

Лео піднявся на ліктях.

— Тато викличе лікаря.

— Правильно. Але ти тримаєшся.

— Далі?

— На третій день за вечерею задумливо говориш: «Знаєш, тату, я починаю розуміти, що матеріальні речі не приносять справжнього щастя».

Лео вже сміявся.

— Він точно викличе лікаря.

— На четвертий Себастіан сам купить тобі нову приставку, аби ти нарешті знову став нормальною дитиною.