РОЗДІЛ 11

За тиждень Елара встигла з’ясувати, що в домі Кроуфордів є щонайменше три місця, де Лео добровільно затримується довше ніж на десять хвилин.

Кухня, якщо Марта пече щось солодке. Тераса, якщо не змушують говорити про школу. І бібліотека — за умови, що ніхто не намагається підсунути йому «корисну літературу».

Саме в бібліотеці вона й застала його того ранку. Лео розвалився в глибокому кріслі, поклавши ноги на маленьку банкетку, і тримав перед собою товсту книгу з таким виразом обличчя, ніби автор особисто образив усіх його предків.

Елара зупинилася біля дверей.

— Це книга чи покарання?

Лео повільно підняв очі.

— Домашнє читання.

— Отже, покарання.

— Я прочитав двадцять сім сторінок.

— І?

Він задумався.

— Здається, там уже хтось вийшов із кімнати.

Елара пирхнула.

— Динамічно.

— Потім дві сторінки описували погоду.

— Можливо, погода важлива для сюжету.

— Дощ ішов.

— Тоді беру свої слова назад. Це поворот.

Лео закрив книгу й подивився на обкладинку.

— Учителька сказала, що ця книжка розвиває характер.

Елара сіла на підлокітник сусіднього крісла.

— У дорослих дуже дивна звичка називати розвитком характеру все, що дитині не подобається.

— Тато каже, що іноді треба робити те, що не подобається.

— Твій батько взагалі багато чого каже з обличчям людини, яка впевнена, що це автоматично стає законом.

Лео всміхнувся.

— Ти йому це говорила?

— Неодноразово.

— І ти ще тут.

— Саме це мене й надихає.

Лео засміявся й поклав книгу на столик.

— А тобі що подобалося читати в моєму віці?

Елара задумалася.

— Усе, що мені забороняли.

— Серйозно?

— Абсолютно. Якщо батько казав: «тобі це ще рано», я сприймала це як особисту рекомендацію.

— І що читала?

— Одного разу потайки взяла з його кабінету книгу про переговорні стратегії.

Лео витріщився на неї.

— У тринадцять років?

— Мені було дванадцять.

— Це найсумніша історія про дитяче бунтарство, яку я чув.

Елара ображено поклала руку на груди.

— Я ще крала шоколад із бару.

— Уже краще.

— І один раз підмінила список гостей на благодійний прийом.

— Навіщо?

— Не хотіла сидіти поруч із сином одного банкіра.

— І що зробила?

— Пересадила його до дев’яносторічної бабусі, яка обожнювала розповідати про свої операції.

Лео кілька секунд дивився на неї.

— Ти жахлива.

— Я була дуже винахідливою дитиною.

— Це інша назва?

— Значно пристойніша.

Він уже сміявся відкрито. Елара подивилася на нього й відчула знайоме тепле задоволення. За останній тиждень Лео почав усе частіше приходити туди, де була вона. Не просив розважати. Не шукав спеціально розмови. Просто опинявся поруч. З книжкою. З планшетом. З домашнім завданням. Іноді мовчав двадцять хвилин, а потім раптом ставив питання, яке явно обдумував увесь цей час. Елара не намагалася дати цьому назву. Їй просто це подобалося.

Лео кивнув на полиці.

— Ну добре. Якщо шкільна книга настільки погана, запропонуй щось краще.

— О, це відповідальність.

— Ти вчора знайшла проблему в договорі на кілька мільйонів. Думаю, з книжкою впораєшся.

Елара примружилася.

— Звідки ти знаєш про вчорашню нараду?

Лео раптом дуже зацікавився власним рукавом.

— Тато сказав.

— Твій батько розповів тобі про нараду?

— Не зовсім.

— Лео.

— Рід приїжджав увечері.

Елара повільно кивнула.

— Зрозуміло. Система внутрішньої комунікації знову працює бездоганно.

— А ще Оуен сказав, що якийсь Келлер пропонував тобі роботу.

Елара застигла.

— Оуен теж?

— Я нічого не питав. Люди самі говорять.

— Навколо тебе?

— Часто.

Вона похитала головою.

— Ви всі небезпечні.

Лео всміхнувся.

— Тато був злий?

— На кого?

— На Келлера.

Елара взяла з полиці першу-ліпшу книгу й уважно розглянула корінець.

— Чому він мав бути злий?

— Не знаю.

Лео говорив занадто невинно.

— Просто цікаво.

Елара повернула до нього голову. Хлопець усміхався.

— Ти зараз намагаєшся випитати в мене, чи твій батько ревнував?

— Ні.

— Брешеш гірше за нього.