РОЗДІЛ 6

Перед дверима кімнати Лео Себастіан зупинився. Весь вечір він чекав, що Елара бодай раз згадає Вестбридж. Не обов’язково похвалиться. Хоча б скаже: «До речі, сьогодні була в школі». Але вона не сказала нічого.

Говорила про контракт. Про освіту. Про свого батька. Про те, що їй потрібен його захист. Навіть про відсутність власних речей не заговорила першою. А про Лео — жодного слова.

І Себастіан раптом дуже чітко зрозумів чому. Вона зробила це не для нього. Він постукав.

— Можна?

Із кімнати долинув голос Лео:

— Це твій дім.

Себастіан відчинив двері.

— А це твоя кімната.

Лео сидів на ліжку з планшетом, але одразу відклав його. Себастіан сів поруч, а не в крісло навпроти.

— Покажи руку.

Хлопець простягнув праву. Кісточки все ще були трохи набряклі. Себастіан обережно взяв його за зап’ястя.

— Болить?

— Не дуже.

Він підняв очі. Лео зітхнув.

— Добре. Трохи.

— Лід прикладав?

— Марта змусила.

— Тоді ти був у надійних руках.

— Вона сказала, що якщо до ранку розпухне більше, повезе мене до лікаря.

— І повезе.

— Я знаю.

Себастіан відпустив руку, але не встав. Лео дивився на нього насторожено.

— Ти будеш мене сварити?

— Ні.

— Зовсім?

— Ти прекрасно знаєш, що я думаю про бійки.

— Знаю.

— І знаєш, що я не хочу, щоб ти вирішував проблеми кулаками.

— Знаю.

— Тоді повторювати це десять разів немає сенсу.

Лео опустив погляд. Себастіан трохи помовчав.

— Але є інша розмова, яку ми мали провести раніше.

Хлопець знову подивився на нього.

— Про школу?

— Про нас.

Лео насторожився ще більше. Себастіан сперся ліктями на коліна.

— Оуен розповів мені, що сьогодні сталося. І дещо з того, що він сказав, мені не сподобалося.

— Те, що я його вдарив?

— Те, що це відбувається не вперше, а я про це не знав.

Лео мовчав.

— Міранда зазвичай приїжджала, — сказав він нарешті.

— Знаю.

— Вона казала, що ти зайнятий і нема сенсу тебе смикати через кожну шкільну проблему.

Себастіан стиснув щелепи. Не на сина. На себе. Бо цього він не знав. І тому що якийсь час така схема навіть здавалася йому зручною. Міранда вирішувала дрібні питання. Він працював. Лео ріс. Дуже легко не помітити момент, коли допомога починає ставати стіною.

— Послухай мене уважно, — сказав Себастіан. — Тобі тринадцять. Я не збираюся вдавати, що тобі п’ять і ти маєш дзвонити мені щоразу, коли хтось забрав твою ручку чи погано на тебе подивився. Ти достатньо дорослий, щоб відрізняти дрібниці від того, що справді важливо.

Лео мовчки слухав.

— Але якщо тебе систематично принижують, якщо тобі роблять боляче, якщо ти опиняєшся в ситуації, з якою сам не справляєшся, — ти телефонуєш мені.

— Навіть якщо ти на нараді?

— Навіть якщо я на нараді. Навіть якщо переді мною лежить контракт на сотні мільйонів і ручка вже в руці — я її відкладу. Якщо я в іншому місті, відповім в іншому місті. Якщо в іншій країні — візьму слухавку там.

Себастіан повернувся до нього всім корпусом.

— Лео, немає жодної угоди, компанії, зустрічі чи людини, яка для мене важливіша за тебе. Жодної. І якщо через мене, через Міранду або через те, як усе було влаштовано останні роки, ти хоч раз вирішив, що моя робота стоїть перед тобою, — це моя помилка.

Лео дивився на нього мовчки. В очах уже не було підліткового виклику. Тільки уважність.

— Ти справді не знав? — запитав він тихіше.

— Ні.

— Що вона казала мені не дзвонити?

— Не знав.

Себастіан не став виправдовуватися.

— Але мав знати.

Лео провів пальцем по краю планшета.

— Я думав, тобі простіше, коли вона все вирішує.

— Можливо, іноді мені справді було простіше.

Себастіан гірко всміхнувся.

— Дорослі теж інколи обирають зручний варіант і помічають його ціну занадто пізно.

Лео мовчав.

— Але простіше для мене не означає краще для тебе. І цього я не мав пропустити.

Кілька секунд у кімнаті було тихо. Потім Лео сказав:

— Він говорив про маму не вперше.

Себастіан завмер.

— Часто?

Лео знизав плечем. Занадто байдуже.

— Іноді.

Себастіан відчув, як усередині піднімається холодна злість.

— Чому не сказав?

— А що ти зробиш? Змусиш усіх перестати говорити?

— Ні.

Він не став обіцяти неможливого.

— Але я можу зробити так, щоб ти не залишався з цим сам.

Лео опустив очі.