РОЗДІЛ 3

О шостій сорок сім ранку телефон Себастіана коротко завібрував на тумбі.

Рід.

Себастіан прочитав повідомлення ще до того, як остаточно підвівся з ліжка.

“Перевірив те, що можна було перевірити за ніч. Жодних контактів Морріс із твоїми партнерами, японською стороною чи людьми, причетними до угоди. Вечерю в ресторані організовував офіс Генрі Морріса, бронювання робили не на її ім’я. Нічого не вказує, що вона знала, де ти будеш або з ким зустрічатимешся.”

Нижче було ще одне повідомлення.

“Якщо це була підстава, то твоя дружина організувала її настільки геніально, що я хочу взяти її на роботу. Але, боюся, все прозаїчніше: вона просто випадково почула, як тебе намагаються обікрасти, і полізла рятувати абсолютно незнайомого чоловіка. Співчуваю. Теорія змови була цікавіша.”

Себастіан перечитав останні два рядки. Потім набрав:

“Продовжуй перевірку. Без зайвого шуму.”

Відповідь прийшла майже одразу.

“Ти одружився з нею вчора, а сьогодні просиш мене бути делікатним. Я пишаюся твоїм особистісним зростанням.”

Себастіан відклав телефон. Отже, Елара не знала. Не шукала його. Не підлаштовувала зустріч і не рятувала угоду заради боргу, який потім можна було вигідно використати.

Вона сказала правду. І чомусь це заспокоїло його значно більше, ніж мало б.

До їдальні Елара зайшла вже тоді, коли Себастіан і Лео снідали.

Не зупинилася на порозі. Не чекала, поки їй покажуть місце.

Учора Себастіан перед усім домом назвав її своєю дружиною. Якщо вже вона погодилася на цю божевільну роль, принаймні грати розгублену гостю не збиралася. Вона окинула стіл поглядом і сіла не поруч із Себастіаном.

Поруч із Лео. Хлопець відірвався від тосту. Себастіан теж підняв очі від планшета.

— Доброго ранку, — сказала Елара, потягнувшись до кавника.

Лео подивився на порожній стілець праворуч від батька, потім на неї.

— Там зазвичай сідають ближче до тата.

— Я помітила.

— І все одно сіли тут?

Елара налила собі кави.

— Так. У тебе тост виглядає менш небезпечно, ніж його робочий планшет.

Лео смикнув кутиком губ.

— Ви справді не втекли.

— Після першої ночі робити висновки зарано. Можливо, я просто ще не знайшла вихід.

— Тут складно заблукати.

— Ти говориш це з упевненістю людини, яка знає всі запасні двері.

— Майже всі.

— Чудово. Тримайся ближче. У критичній ситуації ти мені знадобишся.

Лео відклав ніж.

— Ви плануєте критичну ситуацію?

Елара зробила ковток кави.

— Ні. Але після вчорашнього я більше не довіряю планам.

Цього разу хлопець посміхнувся вже відкрито. Себастіан спостерігав за ними через край чашки.

— Сьогодні я буду в офісі більшу частину дня, — сказав він.

— Через учорашній контракт?

— Через те, як саме його змінили і хто це пропустив. Я не робитиму висновків без фактів, але японський додаток не міг переписатися сам.

Елара підняла очі.

— А Міранда?

— Поки що я знаю тільки, що вона наполягала на підписанні й не побачила проблеми там, де мала її побачити. Або не захотіла побачити. Це дві різні речі.

Він говорив спокійно. Без образи. Без гучних заяв про зраду. Просто розкладав ситуацію на факти. І Елара раптом дуже добре зрозуміла, чому про Себастіана Кроуфорда ходили легенди як про переговорника. Людина, яка не витрачає сили на паніку, має значно більше часу, щоб помітити, хто саме перед нею нервує. Лео перестав мазати тост джемом. Себастіан помітив це одразу.

— Ти щось хочеш сказати?

Хлопець не поспішав.

— Не знаю, чи це важливо.

— Скажи. Я сам вирішу, наскільки.

У голосі Себастіана не було ані нетерпіння, ані поблажливості.

Він справді чекав. Лео поклав ніж.

— Міранда часто поводилася так, ніби сама вирішує, кого до тебе підпускати.

Себастіан трохи нахилив голову.

— Що саме ти маєш на увазі?

— Коли хтось телефонував, а ти був зайнятий, вона казала, що передасть. А потім іноді сама вирішувала, що тобі це не потрібно. Або відповідала людям замість тебе так, ніби вже знає, що ти скажеш.

Елара повільно піднесла чашку до губ, але пити не стала.

— Звідки ти знаєш, що вона не передавала мені все пізніше? — запитав Себастіан.

— Бо кілька разів люди телефонували ще раз. І дивувалися, що ти взагалі не знаєш, про що йдеться.

Себастіан замовк. Його обличчя майже не змінилося. А от повітря за столом — так.

— Чому ти не сказав мені раніше?

Лео глянув на нього дуже дорослим поглядом.

— Бо дорослі не люблять, коли діти помічають те, чого вони самі не хочуть бачити.

У їдальні стало тихо. Елара не втручалася. Це була розмова батька із сином. Себастіан дивився на Лео кілька секунд. Не відмахнувся. Не сказав, що той неправильно зрозумів.

— Ти маєш рацію в одному. Я мав звернути на це увагу раніше. Я перевірю.

Лео коротко кивнув і знову взявся за тост. Наче нічого особливого не сталося. Але Елара побачила. Його почули. І для нього це мало значення. Себастіан подивився на годинник.

— Машина відвезе тебе до школи через двадцять хвилин.

— Я знаю.

— І без пригод.

— Я не планував.

— Твої плани мають дивну здатність змінюватися.

Лео відкусив тост.

— Це називається адаптивність.

Елара хмикнула.

— Не заважай. Хлопець уже готує аргументи для майбутньої ради директорів.

— Дякую, — серйозно сказав Лео. — Нарешті хтось бачить потенціал.

Себастіан перевів погляд із сина на дружину.

— Я починаю розуміти, що залишати вас удвох небезпечно.

Елара невинно всміхнулася.

— Ми знайомі менше доби, а ти вже демонструєш недовіру до сім’ї.

Лео тихо засміявся. Себастіан похитав головою й підвівся.

— Рід привезе документи після обіду.

— Я підпишу.

— Спершу прочитаєш.