Розділ 28

Вклалася за тридцять п'ять хвилин. Вискакую з під'їзду, а Родіон вже відчиняє мені передні дверцята. Є щось приємне в тому, коли чоловік на тебе терпляче чекає. Згадую, як треба гарно сідати в машину, елегантно вмощуюся і... сукня робить мені сумнівну «послугу». Підскакує і я несподівано демонструю ажурну гумку моїх панчох. Отакої, Юлечко, а чого ти ніяковієш, ти ж хотіла почуватися сексуальною?

Судячи з вигнутої брови Родіона і усмішки, що причаїлася в куточках його губ — він це помітив і інформацію зафіксував. Трясця!

Червонію, кусаючи нижню губу, намагаюся заклацнути ремінь безпеки, не потрапляючи в паз. Ідіотка. Родіон чекає… поки в якусь секунду його терпіння таки лопається і довгі пальці, відібравши у мене нещасний ремінь, завершують цю нехитру маніпуляцію.

— Юль, ти маєш чудовий вигляд. Не треба нервувати, — намагається мене заспокоїти. Стримана посмішка, стриманий комплімент. Але це краще, ніж вульгарні натяки та брудні слівця. Напевно, мені пощастило, що Родіон такий чемний та вихований. Збираючись, знайшла в сумочці пігулки від гикавки, які мені якось дав Левенятко. Випила і сльози на очі навернулися. Тому так, я нервую, але вже слава богу не гикаю. Намагаюся розслабитися, намагаюся не думати про клятого Бабоїда.

— Була колись у цьому ресторані? — цікавиться Родіон, паркуючись. А я не те, що в цьому ресторані, я навіть у цьому районі Києва ніколи не була.

— Не знаю, що ти думаєш, дивлячись на мене, але я не пурхаю по ресторанах та нічних клубах, роз’їжджаючи з кавалерами на крутих тачках, я не любителька всього цього. Насправді я обережна боягузка. Просто сьогодні дозволила собі бути… легковажною. Востаннє ми з моєю мачухою були у ресторані, коли відзначали моє двадцятиріччя. Трохи більше двох років тому, — хто б мені ще сказав, навіщо я йому все це вивалила.

— Юліє, це було просте питання, а не натяк на те, що ти легковажна тусовщиця. Я теж тут жодного разу не був, але цей ресторан мені рекомендував хороший друг, — помітивши, що я зібралася вискакувати з машини вже не елегантно, а як доведеться, ловить мене за руку, притримуючи. — По-перше, не поспішай, не позбавляй мене можливості продемонструвати мої пристойні манери. По-друге, що тебе так турбує? Ти прийняла моє запрошення, ніби погодилася піти зі мною на шибеницю. Я, може, тебе й не знаю, але дуже добре читаю жести.

Як не дивно, погляд не відводжу, дивлюся йому прямо в очі, які здатні висвердлювати кістковий мозок, так пронизливо він вміє заглядати всередину. Відповісти зовсім чесно не вийде, але я скажу, що мене турбує в цілому:

— Боюся розчаруватися, помилитися, а потім докоряти собі за дурість.

— Юліє, помилятися це нормально. Цим і цінне життя, щоб ми робили висновки і йшли далі, — Родіон вдає, що його задовольнила моя відповідь, виходить з машини, відчиняє мені дверцята і галантно подає руку. — Ти часто закохуєшся? — ого, а він таки вміє шокувати.

— А що тобі про це говорять мої жести?

 Усміхнувшись, хитає головою. Я не відповідаю на його запитання, він не відповідає на моє. Але я трохи заспокоїлася, мандраж майже минув. Мені приємно, як Родіон притримує мене на сходах, як відсуває для мене стілець, не дозволивши це зробити офіціанту. Привчена Мартою їсти ввечері щось легке, замовляю собі салат та запечену форель із соусом голландез. Родіон замовляє біфштекс та якісь овочі. Поки ми чекаємо наше замовлення, нам приносять біле вино. І тут дзвонить мій телефон. І звісно ж це Лев!

Не можу схопити телефон і вибігти із зали, у присутності Родіона тим паче не можу говорити і не хочу просто скинути дзвінок. Саме зараз мені як ніколи важливо знати, що Бабоїд зібрався мені сказати. Може, він надумав зі мною остаточно попрощатися телефоном, бо так простіше? І все це дике сум'яття, мабуть, написане у мене на обличчі. А тут ще Родіон, який читає людей чи лише жінок, як розгорнуті книжки.

— Відповідай, я не проти. Думаю, поговорити у вестибюлі буде зручніше, — вимовляє Родіон, відповідаючи моїм думкам. Не те щоб мені був потрібний його дозвіл, але те, що це його не дратує —теж дещо для мене значить. Блін, та він одразу заробив десять балів!

Я не просто йду до вестибюлю — я туди практично біжу.

— Алло! — Нарешті притискаю трубку до вуха.

— Вже подумав, що не дочекаюся відповіді. Привіт, Крапелька. Чим займаєшся? — стомлений голос Левчика викликає у мене дивну реакцію, у мене починає щипати в носі. Здається, ще трохи і я почну ревіти. Мені не хочеться йому брехати.

— Привіт, Серцеїде. Рада, що ти зателефонував. Я в ресторані, мене запросили на вечерю, — видихаю, затамувавши подих.

— М-м-м… наша Юлька часу даремно не втрачає, — не можу зрозуміти злиться чи дражнить.

— Це не побачення…

— Серйозно? Хтось новий чи тебе запросив той ввічливий хрін, який вміє поводитися з жінками? Як там його звуть… Родіон? — Ось тепер, коли Лев загарчав, стає ясно. Злиться, ревнує. Значить, йому не байдуже і він подзвонив не для того, щоб сказати мені «прощавай».

— У тебе немає права виставляти мені претензії, Левчику. Ми з тобою не пара. І щоб ти знав, я прийняла це запрошення тільки тому, щоб відчути наскільки глибоко ти застряг у моєму серці та думках! — Боже, я практично зізналася йому ... що закохалася.

— Он воно як! — пирхає. — Тоді не забудь його ще й поцілувати для порівняння, щоб визначитися вже остаточно! …У якому ви ресторані? Швидко кажи!

— Примчиш скандалити? Мені цього не треба, — жахає сама думка, що Лев може тут влаштувати.

— Я? Скандалити? У жодному разі! Притютюрюся в куточку, як прилизаний чемний хлопчик, спостерігатиму. Тобі сподобається. А коли ти доклюєш свій салатик і ввічливо попрощаєшся зі своїм кавалером, ми з тобою поїдемо додому, де у нас відбудеться дуже цікава розмова. Юліє, не буди в мені звіра, він і так останнім часом не висипається!!!