Розділ 25

— Юльчик, бос приїхав з перевіркою і, як завжди, без попередження, — зустрічає мене Вероніка, нервово заламуючи руки. Автоматично кидаю погляд на годинник — прибігла без запізнень, салон відкриється лише за пів години.

— Варто хвилюватися?

— Не знаю, яка каракатиця його вкусила, прилетів увесь на психах. Сказав, що хоче особисто поговорити з кожним консультантом. Зараз в нього Ліля. Якщо чесно, я його трохи побоююсь. Коли ти його побачиш, сама зрозумієш чому. Хоч би нікого з нас не звільнили. Виручка останнім часом не дуже й винними будемо ми, хто ж іще.

Немає в мене сил ще й за критичні дні начальства переживати, звільнить — значить звільнить. Шукатиму нову роботу. Я сьогодні знову не виспалась, через Бабоїда, звісно. Снилися гігантські метелики і Лев Серцеїдович, точніше, як ми з ним граємо у хованки. Посилено намагаючись відпустити ситуацію, не можу про нього не думати. А дивлячись на його колишню — тим паче. Вперше, стоячи поряд з Нікою, відчуваю пасивну злість і ревнощі. Вона його кохала, спала із ним…

Лілька вийшла вся в плямах, якась скуйовджена. Її місце одразу зайняла Роза, заходячи до кабінету боса, як до камери тортур.

— Матвій Іванович Лютий виправдовує своє прізвище на всі сто, — бурчить Ліля, притискаючи долоні до палаючих щок. — Злючий женоненависник. Однозначно давно на бабі не був, тому й зривається на тих, хто слабший.

— Ліль, більше поваги, — осмикує її Вероніка. — Матвій Іванович удівець, сам виховує сина, тягне на собі бізнес. Він би без причини на нас не наїжджав.

Лілька починає з нею пошепки сперечатися, я не вслухаюся. Мене цікавить дещо інше, дістаю телефон, відкриваю Телеграм і дивлюся чи був Лев у мережі. Був… десять хвилин тому. Нічого не можу з собою вдіяти, це вище за мої сили, допоможе хіба що відібрати у мене телефон і замкнути його в сейфі.

— Юль, — легенько торсає мене Ніка. — Полетіла і не з нами. Потім помрієш. Іди, твоя черга. Поводься скромно і ввічливо, наш бос насправді хороша людина.

Якось мене це мало заспокоює, у кожного своє розуміння «хорошої людини». І тільки-но я переступаю поріг кабінету, бачу мега суворого дядька — як на мене одразу нападає гикавка. Клас… Скромна, гикаюча чучундра.

— От холера...

— Випий водички, — киває на кулер. — Що, такий страшний?

— Є таке. Насправді, це захисна реакція моєї нервової системи. Ви мене звільните, Матвію Івановичу? Добрий ранок, до речі.

— А є за що, Юліє? — зиркають на мене зелені очі з-під густих брів. — Скажи-но мені, як ти оцінюєш свою роботу? — Він уже не молодий, Марта таких чоловіків називає сорокарічними юнаками. Стильний. Вочевидь успішний. Але жорсткий, непохитний, наче вирізьблений із каменю. Тому так лякає попри свою приємну зовнішність.

— Я стараюся. Ми всі намагаємося сумлінно віддаватися роботі. Можливо, мені не вистачає досвіду, але я швидко вчусь…

— Користуєшся телефоном у робочий час, грубиш покупцям?

— Я? Грублю? Один раз і то неодеквату, який чіплявся до мене з питаннями, якою краваткою я волію бути зв'язаною, — миттєво червонію.

— Сказала б що всіма, підняла б нам виручку, — хмикає, це він так, мабуть, сміється. — Справа ось у чому ... якщо за пару місяців ситуація не зміниться і мій прибуток залишиться на мінімальній відмітці, салон доведеться закрити і ви всі залишитеся без роботи. З завтрашнього дня я урізаю вам зарплату. Але вона може знову піднятися, якщо ви демонструватимете креатив в залученні покупців до нашого магазину.

— Ми? — захлинаюся обуренням. Його не каракатиця вкусила, він уже встиг зранку з дуба впасти. Оце нахабство! Таке зморозив. — А наш бос не хоче ... ну не знаю, рекламу запустити для початку?

Лютий тільки-но зібрався кинути у відповідь щось уїдливе, бо його зелені очі стали геть отруйного відтінку, але стукіт у двері завадив йому кинути в мене свій словесний спис.

— Ось кого я радий бачити. Заходь, друже. Звільнюся за секунду, — вимовляє комусь у мене за спиною.

— Побачив твою машину і не зміг проїхати повз. Хоча вчора я також заходив. Ось ця мила дівчина мене причепурила, допомогла підібрати костюм, — голос Родіона лунає зовсім поряд. Все, мій шок досяг свого апогею. — Начальство влаштувало прочухана? — Це вже до мене, тому несміливо обертаюся, знаючи, що зараз мене вдарить струмом. А ще я йому так і не передзвонила, тому мені капець як ніяково.

— Привіт. Ти... ви... мене вчасно врятували, — бурмочу, ось це "ти... ви" з головою видає моє сум'яття. Напружує, коли чоловік дивиться настільки багатозначно та пронизливо. Знову обліпили неспокійні мурашки і в цей момент Родіон, як на зло, ще й за руку мене бере.

— Я вкраду Юлію на п'ять хвилин, — він не питає у Лютого дозволу, просто ставить перед фактом, ведучи мене за собою.

Божечки, день тільки почався, а мене вже колотить. Я на такі гірки не підписувалася!

— Певно, я маю вибачитися. Вчора не змогла взяти трубку. Вечір видався... божевільно складним, — заговорюю першою, не вистачало мені ще й від нього претензії вислуховувати. І щось мені підказує, що блакитноокий заїхав зовсім не для того, щоб привітатись з другом або ким він там йому доводиться. Хоч би натякнув учора, що вони знайомі, коли я випитувала чи не він Матвій Лютий. От же ж…

— Щоб вечори не були складними — їх потрібно заповнювати правильними емоціями. Повечеряєш зі мною сьогодні? — у голосі м'яка наполегливість, а у погляді сталева твердість.

Йоперний театр! Ось бачиш, Левчику, що коїться, поки ти там думки свої перетираєш. Мене вже на побачення кличуть!