Розділ 22

— Це хлопець, який мене сьогодні підвіз. Набагато вихованіший, ніж ти, між іншим! Віддай телефон! — Якщо мене сильно вибісити я можу такого наговорити, таку бурю здійняти, про що потім однозначно сильно пошкодую. Жалю наче змія! Хоча не завжди кажу те, що насправді відчуваю. Після його чергової спроби зблизитись зі мною — розумію, що разом нам не бути. Прикро. Адже він мені справді подобався. — Можу вас познайомити, щоб Родіон навчив тебе спілкуватися з дівчатами! Бо ти тільки й вмієш, що хтиво лапати, доводячи, що ти досвідчений самець! Не знаю, який ти лікар і що ти за людина, але явно невдаха і боягуз!

Після моїх слів Лев люто жбурляє мій телефон об стіну, тому що той продовжує дзвонити.

— Мабуть, погоджуся. Я точно невдаха, якщо вже запав на таку як ти: меркантильну, бездушну пустушку! Помилився, з ким не буває.

— Зухвале хамло! Аполлон на стероїдах! З чого це ти раптом вирішив, що ти мені подобаєшся? Навіть якби ти був останнім чоловіком на землі – я на тебе нізащо б не глянула з думкою опинитися в одному ліжку! Годі вдиратися в моє життя! Більше не хочу тебе бачити! Ні-ко-ли! — тремтячи від люті, стискаю в руці свій розбитий телефон. Добре, що не серце.

— Приємно знати, що халепа з ляльковим обличчям тепер триматиметься від мене подалі, — сичить цей йолоп, розвертаючись до виходу.

Але біля самих дверей завмирає, стоячи до мене спиною.

— Вибач, я не повинен був розбивати твій телефон. Безглуздий порив гніву. Ось тому я завжди тримав почуття на замку ... через них втрачаєш голову, — вимовляє вже іншим, глухим голосом і знову підходить до мене, простягаючи руку. — Дозволь. Зараз поїду куплю такий самий, там одразу переставлять карту.

Капець, у вічі не дивимося, розсварилися в кінець, але й відпустити одне одного не можемо.

— Не віддам. З тобою поїду ... щоб проконтролювати, — пробурчавши, взуваюся і беру сумочку. Лев мовчки чекає, не відмовляється від моєї компанії.

Спускаємося мовчки, сідаємо в машину мовчки. Добре хоч дощ перестав сіяти, але чорні хмари опустилися над містом ще нижче. Він образив мене, я образила його і на душі тепер так паскудно. І чим довше ми мовчимо — тим ширша між нами прірва, з глибини якої долинає слабкий голосок «а раптом я помиляюся».

У магазині Лев поводиться максимально стримано, хмари за вікном порівняно з ним — біла цукрова вата. Похмурий, засмучений. Без проблем купує мені новий телефон, такої ж моделі вже немає, мій смартфон був досить стареньким, тому Лев бере модель набагато крутішу і набагато дорожчу. Мабуть, цим відшкодовуючи моральну шкоду. Але мені зовсім не це від нього потрібне.

На зворотній дорозі я борюся з бажанням порушити цю гнітючу тишу. Ця мовчанка не просто тисне на мізки, вона висмоктує весь кисень, вбирає барви і навіть віру в краще, що воно колись настане. Збиралася, але так і не заговорила.

А коли Лев пригальмував біля мого під'їзду так само мовчки, вибиратися з машини не поспішаю. Він теж мене не квапить. Сидить, потираючи груди біля серця.

— Ти маєш рацію. З таким, як я, не варто заводити стосунки, — раптом він заговорює першим. — Я можу скрасити кілька ночей, але сім'ї зі мною не вийде. Мені тому й не хотілося закохуватися і щоб дівчата закохувалися в мене — тому що я не зможу дати своїй дружині дитину, повноцінної родини, не зроблю щасливою свою кохану, якщо вона захоче стати матір'ю. Через свою генетичну спадковість я нізащо не ризикуватиму. Оргазмами та ніжністю бажання жінки мати від мене дитину не замінити. У цьому плані я завжди буду неповноцінним. Я не повинен був до тебе чіплятися і чогось вимагати. Піддався слабкості. Ти мені сподобалася і я на мить повірив, що все можливо. Гормони зіграли і забракло тверезості. Тож хочу щиро вибачитися, якщо я тебе образив або налякав. У мене давно нікого не було, от я й повівся як перезбуджений придурок. Такого більше не повториться. Бо ми з тобою більше не побачимось.

— Ти не правий, — зітхаю. — Не варто налаштовуватись, що ти не зможеш зробити щасливою ту, котру полюбиш. Адже одного разу все одно закохаєшся, кажуть це почуття не можна перехитрити. Навіть лікарю кардіологу це не під силу. А стверджувати, що ти неповноцінний взагалі неправильно, — дивлюся на нього і чекаю, коли він нарешті поверне до мене голову.

— Не хочу сперечатися, але думки не зміню, — відповідає з гіркотою.

— Тебе треба номінувати на Оскар за найскладніший характер, — підкоряючись якомусь внутрішньому відчайдушному бажанню, тягнуся, щоб поцілувати його в щоку. Попрощатись. Торкнутися востаннє.

Коли мої губи торкаються його щоки, Лев таки повертає голову. Бозна що мене штрикнуло під ребра цієї миті, я просто притулилася губами до його губ. Бо захотіла. Не поглиблюючи поцілунок, без язика. Просто губи в губи, м'яко, ледь відчутний дотик. Лев відповів… ще й ще. Легенько торкаючись моїх губ немов до міражу, який ось-ось зникне. Ніжно… ніби цілує кожного метелика в моєму животі, обдаровуючи невагомою ласкою, через що солодкий трепет хвилями прокочується моїм тілом, здиблюючи кожну волосинку, змушуючи забувати дихати та мліти, тріпочачи від спокуси.

— Стань моїм першим, — я навіть не помітила, як я це видихнула. Але справді промовила це вголос.

Лев ошелешено завмер, як і мої офігівші метелики.

— Це такий спосіб довести мене до дурки? Юль, ми наче прощалися…

— Ч-ч-ч... А хто сказав, що прощаються виключно поцілунками? Ми попрощаємось інакше. Я хочу, щоб це був ти, — шепочу йому в губи. — Сьогодні… зараз…