Розділ 21

Юля

Сиділа в цьому чорному «Шевроле» наче на голках. І не тільки тому, що поряд з Родіоном дико складно розслабитися, а більшою мірою через те, що в голові на повторі постійно крутилися слова Марти, одна з її настанов: «Ніколи і нізащо не сідай в машину до незнайомця. Навіть якщо він крутий та симпатичний. Збоченці теж здаються на перший погляд милими. Поки не дізнаєшся, що цей чоловік собою являє — категоричне і горде «ні». Безпека понад усе». Але цього разу для мене понад усе виявилося… подражнити Льову.

Ось така я притрушена.

Потрібно віддати належне Родіону — він поводився дуже тактовно, стримано та напрочуд виховано. Гадаю, цей хлопець в курсі, яке він справляє враження на полохливих, на зразок мене, дівчат, тому не напирав, хвіст не розпускав і не кидався підозрілими натяками. Або він дуже досвідчений збоченець або справді пристойний чоловік. Мені все одно, що дивлячись на мене можна було зі стовідсотковою ймовірністю класифікувати мене як «стиснуту пружину», ввічливо подякувавши і попрощавшись, я вилетіла з його машини і в три стрибки дісталася дверей нашої квартири. У повній безпеці я почуваюся лише вдома, у своїй мушлі.

 Марти знову нема. Ох, відчуваю, скоро залишуся я зовсім сама-самісінька, упорхне моя мачуха закоханою зозулькою вити любовне гніздечко зі своїм Жаном.

Тільки-но встигла поставити чайник, як раптом у вхідні двері таке враження, що хтось врізався з розбігу і давай лупити в них кулаком. У мене аж душа у п'яти впала. Про всяк випадок беру з плити чавунну сковороду і крадусь до вічка.

Опача! Лев Жанович Бабоїд у всій своїй розлюченій красі! Мабуть, з претензіями заявився. Ану, не терпиться послухати. Рішуче відчиняю двері, з войовничим азартом скидаючи підборіддя:

— Попереджаю, я озброєна! — Його я не боюся і мене неабияк тішить його сердитий писок.

— Озброєна? Я теж, — хмикає Левчик, стрімко кидаючись на мене. Хапає мої зап'ястя, рвучко притискає до себе і впивається в мій рот вимогливим поцілунком. Сковорода падає на підлогу з таким гуркотом, що у баби Галі, нашої сусідки знизу, точно вставна щелепа з переляку килимом пострибала.

Лев знову цілує мене, як тоді в барі, жорстко, жадібно, діставши мені язиком до гланд і встигнувши обслинити мені пів обличчя.

— От падлюка! — Нарешті вдалося відштовхнути, але я продовжую лупити його своїми маленькими кулачками в груди, мабуть не завдаючи йому ніякого болю. Після чого демонстративно витираю рота, драконячи цим Бабоїда ще більше. — Мало не задихнулася! Поцілунки як покарання чи залякування? Я тобі не дозволяла мене цілувати! Що ти тут забув?

— Саме це й забув. Ти була мені винна поцілунок. А тобі хтось дозволяв сідати в чужу тачку? — пронизує мене своїм сердитим сірим поглядом. Ти подивись, ми, виявляється, їхали слідом і розлютилися не на жарт. Це що ревнощі? З якого дива? Одночасно і серджуся, і сміюся:

— Ой, вибачте, ваша Бабоїдівська величносте, забула взяти дозвіл з печаткою! Ти все ще у ролі мого хлопця? Або після того, як ти приготував мені сніданок ми автоматично стали парою?

— Я взагалі-то прийшов поговорити саме про це, — цідить крізь зуби.

— Але погано почав! — Шиплю у відповідь.

— Гаразд, психічко. Я виправлюсь. Тобі доведеться визнати, що я тобі подобаюсь! — І знову хапає мене в оберемок, спіймавши мої губи.

Ось тільки я вже встигла як слід розсердитися, тому зловчившись — кусаю його за язика. Знаю, що це дуже боляче. У Льови аж сльози на очі навернулися, мукає, трясучи головою, але рук не розтискає.

— Скажена садюга!

— Силою ти ніяких від мене зізнань не отримаєш, — а серце в самої чи то вистрибує, чи то ошелешено тьохкає, збираючись булькнути у вир пристрасті.

— Юльчатай, у мене через тебе дах їде, — гарчить Лев своїм скривджено-сексуальним басом. — Хочеться мене помучити, тобі приносить це задоволення? М-м-м? Чого ти прагнеш?

— А ти чого? Га? Переспати, поставити галочку і підстрибом умчати на світанку?

— Схоже, переспати мені буде вже замало. Збираюся сплутатись з тобою надовго. З помсти за твій гонор спатиму з тобою в одному ліжку до пенсії!

— З почуття помсти не прокотить! — Емоції розжарюються, вібрують. Здається, разом зі мною навіть стіни тремтять у передчутті якогось чуттєвого вибуху. Бачу, як в очах Льови розростається шторм, його він уже поглинув, і незабаром може накрити й мене. Наступної секунди Серцеїд, що геть злетів з котушок, різко розвертає мене до себе спиною, притискаючи обличчям до стіни. Дихає мені в потилицю важко і гучно, через тканину своїх джинсів відчуваю його збудження, тому що стегна чоловіка занадто тісно притиснуті до моїх сідниць. Япона хата, довимахувалася, довела лікаря до краю.

— Крапелька, думаєш, я з тобою грав? Швидше загравав, а от зараз буде по-дорослому. Дівчинко, якщо ти дражниш чоловіка, значить, ти готова до наслідків. Мені треба тебе збудити до чортиків, щоб ми нарешті зрозуміли одне одного чи ти мене таки вислухаєш? — палко шепоче мені у вухо, а вільною рукою бавиться з моєю блискавкою на джинсах: застібає, розстібає, натякає, провокує.

— Схоже, Лев Жанович, раніше ти грав зовсім з іншими дівчатками і не доганяєш головного, простих звичайних речей. Схопив нахрапом... зі мною так не можна, — пихкаю і вперто не хочу здаватися. Поруч на комоді дзвонить мій телефон. Я дуже сподіваюся, що це Марта, але Лев, різко відштовхнувшись від мене, раптом гарчить лякаючим тоном:

— Хто такий Родіон?