Розділ 19

Незважаючи на палаючі щоки, у будь-якому випадку потрібно залишатися професіоналом. Спочатку зав'язую йому червону краватку. Яскраво-блакитні очі стежать за кожним моїм рухом та помахом вій. Дихає спокійно, на відміну від мене. Мені здається, що з боку я маю вигляд незграбної невміхи, тому нервую.

— Вас випадково не Матвієм звуть? — намагаюся розрядити обстановку розмовою, заразом промацую ґрунт.

— Ні. Мене звуть Родіон, — безпристрасно звучить у відповідь. — А хто такий Матвій? Певно ж не той, хто залишив вам слід на шиї?

Дідько… роздивився таки. Сказати, що я зніяковіла, отже, нічого не сказати. Тепер ще й перед покупцями звітуй про цей засос. Клятий Льова.

— Перепрошую. Просто в мене майнула думка, що ви власник цього салону. Я тут працюю нещодавно і ще не зустрічалася з босом, а ви такий… — осікаюся, не в змозі підібрати потрібне слово. Натомість зав'язую йому тепер сріблясту краватку. Варто сказати, що цьому чоловікові, з такою зовнішністю, личить майже все.

— Владний? Є таке. Але я не ваш бос, в мене інший бізнес. …Сподіваюся, ваш хлопець зробив це не спеціально? — Ти глянь на нього, а йому все кортить дізнатися про засос.

— У мене немає хлопця. …Ну, то яка краватка вам до душі? — Знову зістрибую з особистої теми, зав'язавши останню краватку синього кольору.

— Загорніть усі три, — викарбувавши, дістає свій телефон. — Юліє, дасте мені свій номер? Раптом мені знадобиться ваша професійна порада, — я й так стою ледве жива, а він мене вкотре своїм струмом пронизує.

Згадую інструкції моєї дбайливої ​​мачухи, фахівця у питаннях спілкування з чоловіками. Марта каже, що краще дати номер, а потім, коли залицяльник подзвонить, можна ввічливо йому відмовити. Типу по телефону відшити легше, менше нервів. Тому швидко диктую номер, упаковую покупку, проводжу оплату та вручаю блакитноокому брендовий пакет.

— Гарного дня, Родіоне. Ми раді, що ви до нас завітали. На все добре!

— Навзаєм, Юліє. Дякую за турботу, — легкий, ввічливий кивок і від красеня залишився в магазині тільки шлейф його чоловічих парфумів, мускатний горіх з нотками кедра.

— Ого-ого, які у нас водяться породисті жеребчики, — підходить до мене Ліля. — А ще цікаво, з ким вони водяться. Хлопець ніби зійшов із обкладинки журналу про графа Дракулу. Флюїди такі, що навіть манекени розхвилювалися.

— Тебе вже попустило? На інших хлопців задивляєшся? — всміхаюся, плануючи все-таки збігати до підсобки і засунути пару шоколадних цукерок собі за щоку, щоб нерви заспокоїти, після такої складної сесії з клієнтом.

— Ти про нашу сварку з Розою? Так, мені вже полегшало. Нехай Роза забирає сусіда собі, поступлюсь, як старша сестра. Я її старше аж на цілих десять хвилин. Знайду собі крутішого хлопця. Може, взагалі заміж за японця вийду, щоб наші з Розою діти взагалі не були схожі. А вона нехай із цим скрипалем тусується, — і тим не менше Лілька знову надулася.

Дощ за вікном посилюється. Я скептично поглядаю на свої білі мокасини, уявляючи, як стрибатиму в них через калюжі, і час від часу заглядаю в свій телефон, щоб перевірити чи немає чого від Марти, бо вже скучила за нею, і заразом перевіряю, коли Льова заходив у мережу. От воно мені треба, га? Дурочка. Все ніяк не можу викинути з голови картинку, як Бабоїд готує мені сніданок, обгорнувши рушника навколо своїх стегон. Мачуха якось обмовилася, що чоловіки не дуже люблять кухню, у цьому плані вони ліниві, їм легше замовити їжу, але багато хто з них все-таки вміє готувати і роблять вони це тільки для тієї жінки, яка означає для них більше, ніж секс. То що ж це виходить? Лев на мене по-справжньому запав? Та ні… не може бути.

За п'ять хвилин до зачинення мій телефон оживає, розбуджений невідомим номером.

— Алло? — Відповідаю, притискаючи трубку до вуха плечем і одночасно наводячи порядок у відділі.

— Юліє, як ви вже, напевно, помітили негода розігралася не на жарт. Мій чорний «шевроле» припаркований біля вашого салону.

По голосу я ніби здогадуюсь, але краще уточнити. Хоча мій шок уже в шоці.

— Родіоне?

— М-м-м… ага. Підвезу вас, куди скажете.

— Це дуже мило, але ... у мене взагалі-то є парасолька, тож я не зовсім у відчайдушному становищі, — звісно, моя внутрішня обережна боягузка вже напружилася.

— Парасолька не вирішує проблему мокрих ніг. Але я розумію ваші побоювання. Не хвилюйтеся, я не один із тих галантних маніяків, яких показують у кіно, — чую, як чоловік, який вміє дивитися струмом, посміхнувся. — Щоб перестрахуватися можна сфоткати номер моєї машини і відправити колегам, — жартує, а я навіть не знаю, що сказати. Несподівано це все якось. От як його послати по телефону, коли він стоїть практично під магазином?

Виходжу під дощ у цілковитій розгубленості, чорний «шевроле» блимає мені фарами і вирішальним фактором стає… повільно проїжджаючий повз жовтий спорткар Бабоїда. Тепер я точно дозволю Родіону підвезти мене додому.