Розділ 10

— А от і не треба, — кидаю сердито. — Я взагалі-то на роботі!

— Я взагалі-то знайшов твою сережку, — кривляє мене. — Після роботи, тобто рівно о шостій вечора чекаю на тебе в жовтій спортивній тачці на протилежному боці вулиці, — заявляє командирським голосом.

— Знайшов ось і добре. Хай якось Жан Аркадійович передасть сережку Марті. А мені з тобою зустрічатись немає потреби.

— Хм-м-м, Юльчатай, мене дражнити не варто, — вкрадливо промовляє цей хижак. — Інакше я прийду до салону, де ти працюєш. Мені якраз потрібний новий ремінь. Можу прямо зараз, я сьогодні вихідний.

— Ні! — скрикую на всю залу. Вероніка одразу насупилася, глянувши на мене. Вона, як старша, відповідає за поведінку всього колективу. — Добре. О шостій вечора біля твоєї машини, — ціджу крізь зуби, швидко скидаючи дзвінок. Цього разу він переміг, але це не означає, що я здалася.

— Юльчик, більше так не роби. Якщо бос побачить по камерах — тебе оштрафують, а якщо це повториться вдруге — тебе звільнять, — Вероніка не могла не зробити мені зауваження, це її робота, я розумію.

Совість мучить вдвічі більше. І як викрутитися із цієї ідіотської ситуації? Сьогодні ж поговорю з Левом рішуче та категорично, аби тільки він від мене відчепився і забув згадувати.

Залишок робочого дня проходить як на голках, тільки й роблю, що поглядаю на годинник і подумки репетирую свою промову, яку збираюся озвучити цьому паршивцю прямо в лице. «Ти мене не знаєш, я тебе не знаю, давай більше ніколи в цьому житті не перетинатися, незважаючи на те, як складуться стосунки Марти та Жана. Від себе я готова зробити все можливе, щоби більше ні в якому разі не з'являтися у вашому будинку», щось типу цього.

— Юль, нам же в один бік! — гукає мене Роза. Зазвичай я з сестрами-близнючками йду пішки до парку, потім там сідаю на маршрутку.

— Мені сьогодні треба в одне місце, — виправдовуюся, вже помітивши на тому боці жовту машину. Трясця, ще й колір такий ядучий, її з космосу видно. Дивно, як це його тачку ще Вероніка не помітила, жовтих спорткарів не так багато навіть у Києві.

— Хочеш складемо тобі компанію? — Ліля явно додому не поспішає.

Уявляю, яка зараз паніка майнула на моєму обличчі:

— Ні, дякую! До завтра, дівчата! — розвертаюсь і мало не бігом лечу до пішохідного переходу з відчуттям, що вони за мною гнатимуться. Обертаюся, ні, наче пішли собі далі. Але мені все одно страшно, що хтось може побачити, як я сідаю до Лева в машину. Тому рішуче набираю його номер:

— Зустрінемось у міні-маркеті, біля якого ти зупинився. У молочному відділі!

— Що це за шпигунські ігри? — пирхає в трубку.

Не відповідаю, ховаю телефон у кишеню, проходжу повз нього і з діловим виглядом шурую до магазину.

— Не знаю чому, але мене це дико збуджує, — лунає у мене за спиною за кілька хвилин.

— Те, як я розглядаю сметану?

— Інтрига, конспірація та шифрування. Приємно здивований, що ти в мене така вигадниця, — відповідає грайливим тоном.

— Де сережка, грець тебе дери? — Обертаюся, натикаюся на його погляд і метелики внизу живота тут же підбадьорилися.

— Як де, в машині. У мене в цій грі теж свої правила, — сміється. Дідько, як же йому личать звичайна футболка та джинси. Але в білому халаті він, мабуть, теж виглядає розкішно. Лев не просто симпатичний, за його харизму чіпляється погляд і мимоволі залипаєш, як муха в мед.

— Яка ще гра? Ми з тобою ні в які ігри не гратимемо. Гони сережку і більше я тебе не знаю, а ти мене. Я продовжу жити своїм спокійним життям, а ти йди, рятуй людей від інфарктів.

— Є один нюанс, Юльчатай. Мій батько збирається зробити твоїй мачусі пропозицію і ми начебто… станемо родиною. Я від цього не в захваті, чесно зізнаюся. Але вдавати, що ми одне одного не знаємо не вдасться. …Тебе так сильно налякало те, що ти відчула під час нашого останнього поцілунку? — дражнить зухвалим поглядом, усмішкою, інтонацією, окутує шармом і драконить моїх мурашок.

— Нічого подібного! Мені не сподобалося, як ти нахабно поводився, тому я пішла. А цілуватимеш так своїх подружок, мені не зайшло взагалі! — Довелося трохи прибрехати, без цього ніяк.

— Не пішла, а втекла. І всю ніч думала про цей поцілунок, бо я не з учорашнього виводка, дівчинко. Мене дурити не треба, — самовпевненість так і пре. Хочеться схопити з прилавка пляшку молока і трохи охолодити його незрівнянну величність. — Якщо ми нічого не збираємося купувати, то давай я відвезу тебе додому. А якщо відмовишся — завтра я прийду до тебе на роботу вибачатися за засос.

— Ти цього не зробиш, — задихаюся від обурення. — Там працює твоя колишня дівчина, ти не травмуватимеш її почуття.

— А ти перевір! — кидає виклик. — Якщо я переживатиму за всіх своїх колишніх — краще відразу викопати помиральну ямку. Ми з Нікою розбіглися і я живу далі, маю право заводити нові знайомства. Твої подруги не знають, що вчорашній вечір ти провела зі мною. Еге ж?

— Зараза! Тобі подобається мене злити та примушувати? Це вже скидається на шантаж! — у безсилому розпачі стискаю кулаки.

— Згоден, це пастка. Але ти не залишила мені вибору, Крапелька. Обіцяю поводитися як хороший хлопчик, — вимовляє, беручи мене за руку.