Розділ 3

— Сміється сама з собою. Юльчик, ти що п'яненька? — посміхаючись, зі своєї кімнати, зустрічаючи мене, виходить Марта.

— Просто важкий день і дуже дивний вечір, — махаю рукою, роззуваючись. — Ти ж знаєш, я не любителька міцного. Один солоденький слабоалкогольний коктейль — моя місячна норма.

— Їсти хочеш? Я такий бомбічний, легенький салат приготувала, «низькокалорійна смакота» називається, — моя мачуха стежить за фігурою і на свій вік має дуже добрий вигляд. Доглянута, красива, начитана, вихована, підкована в науці спокушання і зовсім не зла. Хоча я виросла на казках, де мачухи були злими гримзами і знущалися зі своїх бідних падчерок. Але з моєю мачухою мені пощастило.

Мені було вісім, коли померла моя мама, а коли мені виповнилося десять — тато одружився з Мартою. Я до неї довго звикала, ми доволі часто сварилися. Я сильно сердилася на тата за те, що він привів до нашої хати чужу жінку і дуже боялася забути маму, тому мачуху «мамою» ніколи не називала. Навіть досі кличу її на ім'я і деякі люди думають, що ми сестри. А коли мені виповнилося п'ятнадцять… тато загинув, потонув. І ми залишилися вдвох. Здружилися, зблизилися, стали рідними душами. Крім неї, у мене більше нікого немає. Ми продали будинок і з райцентру перебралися до столиці, де намагаємось сяк-так триматися на плаву вже цілих сім років. Але Марта має один недолік і це небажання працювати, хоча вона називає себе вільною художницею. Каже, що не створена гарувати на чужого дядька і що в неї алергія на робочі колективи, особливо на жіночі, і що змушувати себе працювати — означає не любити себе. Її любовні афери почалися з несподіваного знайомства, після якого моя мачуха розкрила в собі новий талант — розводити мужиків на гроші. Ну як розводити, останню сорочку, звісно, не відбирає. Просто зачаровує їх настільки, що в обмін на увагу та ласку цієї ефектної жінки кавалери купують їй все, що вона забажає. Марта ж запевняє мене, що лохи самі благають її їх розкошелити і цілком цього заслуговують. Я не засуджую, не хочу втратити ще одну близьку мені людину, але наслідувати її приклад точно не збираюся.

— Хм, купа листя, але салат і справді смачний, — розгрібаючи виделкою руколу та шпинат, чіпляю шматочок бринзи. — Легка вечеря — запорука краси? Ми знов на дієті?

— Юлясь, здається, я закохалася, — дивлячись на мене, притиснувши руки до грудей, Марта загадково посміхається. У зелених очах шалені бісики більше не стрибають, в них з'явилася мрійливість та ніжність. Оце поворот! Жоден кавалер після смерті мого тата не викликав у неї таких емоцій.

— Ого... Може, це тимчасово? Коридор затемнення чи теплий березень на тебе так впливає? — сторопіло кліпаю. — Ти казала, що кохання в наш час — це вимираючий вид стосунків, неймовірна рідкість, що привида Клеопатри можна частіше зустріти, ніж справжнє кохання, — стає навіть трошки прикро, адже наслухавшись її філософських роздумів про кохання, я переконала себе, що мені не потрібні стосунки. Я не планую виходити заміж чи народжувати дітей. Я мрію подорожувати, відкрити свою справу, завести собаку, навчитися керувати двомісним літаком, побачити китів зрештою. З огляду на мої комплекси — мені було зручно не думати про хлопців. Навіть коли Лев мене сьогодні цілував — усі бурхливі реакції мого тіла на ласку чоловіка я приписала до неприємних відчуттів. Хоча це було не зовсім так, щось манливе було в тому збентеженні, через що моє серце мало не зупинилося. І тут раптом Марта мені заявляє, що вона закохалася. Відчуваю себе майже зрадженою.

— Ні, сонце. Це воно. Кохання. Потрібно було зустрітися з півсотнею чоловіків, щоб п'ятдесят перший виявився ідеальним. Жан він… — Марта захлинається щастям, прибираючи за вуха пасма своєї шикарної чорної шевелюри. — Таких чоловіків не втрачають. За таких чоловіків виходять заміж. Хочу тебе з ним познайомити. Жан запросив нас обох завтра на вечерю до свого заміського будинку. Але є одна проблемка. Я не до вподоби його дорослому синові. Жан через це неабияк переймається. Дуже сподіваюся, що ти погодишся і…

— Хочеш, щоб я відволікала його сина? — обурено вигукую. — Повірити не можу, що ти мені таке пропонуєш!

— Манюню, ти мене не так зрозуміла. Я подумала, може, він тобі сподобається. Він дуже привабливий хлопець, хоч і з характером. У твоєму віці вже час ходити на побачення. У будь-якому випадку твоя присутність на цій вечері точно зніме напругу, — дивиться на мене таким благаючим поглядом, знаючи, що я не зможу їй відмовити.

— Добре, так і бути… піду з тобою на цю звану вечерю. Один раз! Але з сином твого кавалера фліртувати не буду. Побачення та хлопці до моїх планів не входять!

— Не кидайся такими словами. Зазвичай після подібних заяв все різко змінюється, — хитро підморгує мені Марта.