Розділ 2

Хвилини дві вивчаю його широку спину, роздивляюся, як грають м'язи під темною футболкою. Лев про щось жваво розмовляє зі своїм другом, сміються. До речі, в нього збіса сексуальний сміх. Начебто в доброму гуморі, сподіваюся, що своїми домаганнями я не сильно зіпсую йому настрій. Головне, щоб він до мене чіплятися не почав.

Ну, цмокну в губи, прикинуся п'яною дурочкою, що з мене взяти.

Ох, Юлько ... вмієш же ти встрявати в халепи. Лячно, капець.

Я навіть цілуватися толком не вмію, один раз поцілувала хлопця у старших класах і то в щічку, друге непорозуміння сталося кілька років тому, поцілувалася з одним турком, коли ми з Мартою, моєю мачухою, були на відпочинку. Враження лишились не з приємних. Ось і весь мій досвід.

Та я навіть ще ні з ким по-справжньому не зустрічалася і взагалі намагаюся триматися від чоловіків подалі, бо любовні пригоди моєї мачухи та її емоційні коментарі після кожного невдалого любовного роману не викликають в мене бажання заводити стосунки чи принаймні із цим поспішати.

Роблю глибокий вдих, немовби зібралася пірнути під воду і легенько стукаю мою жертву по плечу. Лев обертається. І я, недовго думаючи, дзьобаю його в рот, незграбно цілуючи в губи, майже розвертаю корпус, щоби драпати ...

— Стояти! — стискає моє зап'ястя сталевою хваткою. Секунду назад був таким симпатичним, а тепер морда злюча, триндець. Ще й демонстративно витирає губи тильною стороною долоні. — Що за фігня, дівуля? Усвідомлюєш, що коїш чи у звивини філери закачала? Лізеш до людини зі своєю слиною та мікробами. Не всім чоловікам подобається, коли їхній особистий простір порушують якісь пустушки. Захотілося пригод, а матимеш неприємності! — Шипить, підводячись з табурету. От халеписько!

Високий, накачаний, русяве волосся дорого підстрижене, брутальна неголеність «по-модному», сірі очі висікають іскри, щоб підпалити багаття, на якому він збирається спалити таку відьму, як я.

— Я схожий на того, хто радісно лижеться з усілякими шльондрами?

— Не схожий. Вибач, не відразу зрозуміла, що тебе хлопчики більше збуджують, — ляпаю у відповідь. Мій кульгавий інстинкт самозбереження чомусь згенерував саме цю фразу, яка, ймовірно, розлютила цього хижака ще більше.

Його друг голосно реготнув, а в самого Лева здулися вени у всіх видимих ​​місцях.

— Що??? — гаркає і ривком саджає мене на свій табурет. — Я оцінив, як ти вмієш напрошуватися, — і не давши мені навіть пікнути, впивається в мій рот зухвалим, жорстким і нищівним поцілунком, запихаючи свій язик-щупальце мені по самісінькі гланди. Здається, ще секунда — і задихнусь. Думок немає, в голові спалахує лише жах та паніка, в легенях пече через брак кисню, безладно луплю його кулаками в груди, але цю дев'яносто кілограмову скелю хіба зрушиш.

— Продовжимо в іншому місці? — гарчить мені в губи, встигаючи ще й нахабно мене облапати. — З радістю скористаюсь твоїми послугами.

— Ану відпусти її! Хутко! Інакше табуретом перетягну так, що добавки вже не попросиш, — ззаду лунає грізний голос Вероніки. Ти диви, схаменулися, кинулися на допомогу.

Чортів Льова і не думає мене відпускати, лише трохи відсторонюється, щоб повернутися і подивитися, хто там наважився погрожувати в його бік. А друг його той ще козел, замість того, щоб допомогти дівчині — сидить і угорає з цієї сцени.

— Вероніка, — у тому, як Лев вимовляє її ім'я, немає ні краплі тепла або хоча б симпатії, тільки роздратування та здивування. — Подружок своїх до мене посилаєш? Як це жалюгідно. Цим мене не повернути.

— Не лести собі, пупсику! Ти просто випадково попався, але я вкотре переконалася, який же ти насправді покидьок! Відпусти, дівчину! — Розлючена Ніка намагається штовхнути свого колишнього, а тут ще й я смикатися почала.

Хамло повертається до мене і я в нападі розпачу б'ю його головою в ніс. Мабуть, гарненько боднула, бо Льова, загарчавши від болю, розтиснув руки і мені цього вистачило, щоб зісковзнути з табурету і рвонути до виходу.

Слідом за мною, цокаючи підборами по асфальту, розсікаючи пізній вечір, з вереском мчать ці три дури і, судячи з усього, ми таки потоваришуємо. …Коли я на них перестану ображатися.

На наше щастя одразу ловимо таксі, що проїжджає повз, і вже всередині Ліля видає:

— Блін, дівки, адже ми за коктейлі не заплатили!

— Але було весело, — вторить їй сестра.

— Нічого страшного, нехай Бабоїд платить, — пирхає Вероніка.

— У нього ще й прізвисько є? — пихкаю я, намагаючись віддихатися.

— Та ні, це його справжнє прізвище! Лев Бабоїд — моє колишнє велике кохання, — мабуть занадто багато адреналіну в крові, який ще й змішався з алкоголем, тому що Вероніку починає душити сміх, дівчата теж іржуть, таксист намагається зберігати незворушність. А я ще не визначилася, смішно мені чи мені хочеться послати їх усіх до біса.

— Юлясю, пробач, — різко переставши сміятися, Ніка згрібає мене в оберемок. — Я не думала, що він так поводитиметься. Сильно сердишся? Я все спокутую. Мир, дружба, капучино?

І тільки повернувшись додому, зачинивши за собою двері, я починаю сміятися, наче притрушена. Випадок, звичайно, ідіотський, але повчальний. Зате він якось гармонійно зблизив мене з дівчатами і я вперше відчула себе в їхній компанії — своєю. Сподіваюся, з Бабоїдом ми більше не перетнемося і час зітре цей конфуз з моєї пам'яті.