Розділ 3. В гостях у казки

Вислуховуючи останні настанови «батька», я уважно слідкувала за тим, як черговий маг щось чаклував над дивним артефактом, який монарх називав стаціонарним порталом.

Ну, а потім мене міцно обійняли, не забувши при цьому нагадати, що життя та благополуччя моєї бабусі цілковито залежать від моїх успіхів у Північній Арктії (вона ж Драгонія на людській мові). Після цього Альбіус Третій кивнув своєму підданому, і той голосно промовив лише два слова, змусивши повітря навколо мене заіскритися.

Не встигла я навіть моргнути, як опинилася посеред великої і помпезної будівлі.

Оце я розумію сервіс: не треба декілька днів трястися у машині, автобусі чи (не приведіть боги) у кареті. А так раз, і ти вже на місці, і тебе зустрічає… абсолютна тиша та цілковита самотність.

«Це жарт у них такий, чи мене тут навіть і не чекають?», - я озирнулася на всі боки, розглядаючи безкінечне білосніжне поле.

Кхм… Як то кажуть: не ясла до коней ходять, а коні до ясел. Не зустрічають мене, то доведеться добиратися самій.

Я вийшла на вулицю (і добре, що від шубки не відмовилась) і застигла у пошуках хоча б якоїсь позначки:

- Ну, і де тут у них зупинка громадського транспорту? – гроші у мене при собі були, а ми дівчата не горді… Можемо і своїм ходом.

Зробивши декілька впевнених кроків у бік темної плями у далечині, я почула спочатку свист, а потім так і зовсім ковзання санок по снігу.

- Гей, люба… тебе підкинули до міста? – поряд зі мною зупинився дивний екіпаж, яким управляв справжнісінький Дід Мороз. – Мене Маріусом кличуть, - посміхнувся незнайомець, а я невпевнено витріщилась на співрозмовника, намагаючись зрозуміти, де вже чула це ім’я.

- Було б непогано, - поспішно відповіла, боячись, що доброзичливий візник передумає мене брати з собою. – А скільки коштує у вас проїзд? – Все ж запитала, а то раптом мені не вистачить коштів, виданих не надто щедрим королем.

- Оце по-нашому! – посміхнувся мені чоловік, міцно замислившись. – Один срібний, - я, звісно не знавець у місцевих розцінках, але срібло і в нашому світі не зовсім вже і дешеве. Хоча, в мене у кошелі були й золоті монети, тому можна разок і шиконути.

- Домовились, тільки оплата після приїзду, - а то може цей місцевий «таксист» не надто надійний, треба ще перевірити.

Забравшись у коляску, я вмостилася біля усміхненого дідуся, і він одразу ж направив своїх оленів у бік розташованого вдалечині містечка.

От вам і казка: несправжня принцеса у чужій сукні їде знайомитися з не своїм нареченим. Здається, Доля дійсно вміє шуткувати над дитячими мріями простої дівчини на ім’я Марічка.

Льодяний палац. Дерек

- Батько! Ти зовсім мене не слухаєш, - я битий час намагався розповісти Його Величності про те, що це була не найкраща його ідея.

- Та я тільки те і роблю, що тебе слухаю, - заперечив мені імператор, грюкнувши по підлокітниках свого крісла. – І повторюю: вже нічого не можна змінити, принцеса скоро буде у замку, - ну, так… Запросив мою начебто «наречену», навіть не спитавши, чи хотів би я її бачити!

- То відправ її назад! Адже ти правитель! – Згоден, пропозиція так собі, але я не знав що ще можна зробити.

- І як ти це собі уявляєш? Дякую, що завітали до нас, але, на жаль, мій син не бажає з вами зустрічатися, приїздіть вже на весілля. Так? – Це не правильно, якщо я скажу, що така версія мені подобається більше… Але я і одружуватись не хотів.

- Я не знаю… Щось підказує мені, що Міріам – не та, хто мені потрібен. Ані перша, ані наступні зустрічі не стали доленосними. Може, артефакт помилився? – Очі батька побагровіли, і він зіскочив з трона, налетівши на мене:

- Та як ти смієш!? Думаєш, пророцтво – це тобі іграшки? Не подобається дівчина!? – таким  злим я ще жодного разу його не бачив, і навіть Фред втік, не бажаючи підслуховувати далі. – Сніг майже весь розтанув! Що буде зі світом, якщо Північна Артія взагалі втратить своє біле простирадло!? Може, ти й матінку свою більше не бажаєш бачити!? – монарх бив по слабкому місцю, нагадуючи мені про те, чому ми все це затіяли.

- Вибач, тату. Я зроблю все, аби врятувати не тільки Драгонію, а й маму, - адже, хіба в мене був вибір?

Зрештою, це лише одруження…

- Я знаю… і ти мене пробач. Останнім часом я сам не свій. А все через це аномальне танення льоду, - Аміран Сіверійський поплескав мене по плечу, втомлено видихнувши. – Треба приготуватися, скоро Міріам буде тут.

- Я все ніяк не зрозумію, навіщо дід передав їм координати дальнього порталу? – мало того, він ще й сам відправився зустрічати нашу гостю.

- Хотів перевірити нашу майбутню родичку. Чи ти не знаєш Маріуса? – я посміхнувся, згадуючи всі ті завдання, які він вигадував для нас з братом. Невже і принцесу чекають такі ж випробування?

Я потер підборіддя, поринаючи у спогади, аж раптом у тронний зал увірвався помічник мого батька, голосно вигукуючи:

- Їдуть! Вони їдуть!!! – Я ледве поборов бажання кинутися до вікна, і застиг в очікуванні, рахуючи кожну секунду до нашої з принцесою зустрічі.

Невже я таки хвилююся?

Марія

Дідусь не обдурив: ми в короткий термін добралися до льодового палацу, де мене… ніхто не зустрічав.

«Та що це за люди такі? Дійсно дракони!», - обурившись, я помітила, як місцевий Дід Мороз залишив місце візниці, прямуючи до величезних воріт замку:

- Ти йдеш? – спитав зацікавлено, і я невпевнено хитнула головою, не знаючи, як повинна поступити справжня принцеса у такому випадку.

Може, я мала закотити істерику? Поглянувши в обидва боки, я не помітила жодної живої душі навколо, тож вирішила, що це виглядатиме досить дивно. А Маріус тим часом вже майже подолав відстань до різних стулок, плануючи їх відкрити.

Не знаю, які в них тут закони, але хіба це не проникнення на приватну територію?

Тим часом я побачила, як мій випадковий спільник дістав із кармана якусь відмичку і відкрив нею двері.