Розділ 12. День другий. Хто тобі сказав, що пригоди скінчилися?

Повернувшись назад у палац, я втомлено замкнула за собою двері, сподіваючись знесилено впасти на ліжко поряд зі своїм Мінхо. Але побачила нудьгу на його пичці і приречено видихнула.

Здається, я зовсім забула про те, що тварини – це не тільки радість володіння та м'яка «іграшка» під боком, а ще й величезна відповідальність. І ось саме зараз ця сумна мордочка нагадала мені про це.

- Ходімо гуляти? - На мене з недовірою глянули два аквамарини очей, і я помітила легке похитування смугастого хвоста. - Дай мені буквально пару хвилин, щоб зібратися, - і що тільки не зробиш для цього красунчика, який так швидко підріс, так і залишившись дитинчам?

Я зібрала залишки своїх сил у купку і побрела до ванної кімнати. От зараз всього кілька секунд постою під теплими струменями води, і буду, наче нова. Адже ж буду?

Дива, на жаль, не трапилося, але я все ж таки глянула на себе в дзеркало, посміхнувшись, розуміючи це буде наша перша спільна прогулянка з моїм малюком.

- Готовий? - Вивалилася в кімнату, розглядаючи тигра, що тупцював біля дверей. – І чого я тільки дивуюсь? – ми висунулися в коридор і попрямували вже знайомими мені бічніми сходами на перший поверх, де я точно бачила двері, які вели на невеличке подвір'я ліворуч від палацу.

Гадаю, для наших ігор це місце має підійти краще, ніж будь-яке інше.

А щойно ми опинилися на вулиці, як Мінхо вирвався на волю, кинувшись у найбільший кучугур, що мало не накрив його з головою. Ось тільки мого шобуйя це зовсім не лякало, адже сніг і був його стихією, а такі дрібниці, як пухнаста хмарка під його тушкою, скоріше радували, ніж приносили дискомфорт.

Я ж невпевнено тупцювала поруч, дозволяючи грайливому вихованцю час від часу захоплювати мене у свої веселощі, але при цьому намагалася поменше ворушити кінцівками, все ще відчуваючи втому і легке тремтіння в пальцях рук.

- Ні-ні-ні, - я помітила хитре примруження очей тигра і почала потихеньку задкувати, намагаючись відшукати собі укриття від всюдисущого хвостатого монстра, який будь-що вирішив і мене викупати в снігу.

- «Та не бійся, це ж весело!», - Промуркотіло у мене в голові, але я небезпечно заозиралася, заперечливо похитавши головою.

- Давай не сьогодні? - Умовляла свого полосатика, але той вже пригнувся, смішно піднявши вгору свою немалі сіднички.

Тільки от стрибка не було, більше того, Мінхо раптом різко вирівнявся і в лічені секунди опинився поряд, загарчавши в бік дверей, до яких я зараз стояла спиною.

- Що там? - Я почала обертатися, почувши незнайомий чоловічий голос:

- Міріам, я гадаю? - Поклала долоню на голову свого вихованця, намагаючись заспокоїти його, адже той всього за мить перетворився з бешкетної кішки на справжнього хижака, готового розірвати свою жертву на дрібні шматочки.

– З ким маю честь? - Так і не відповіла на запитання, але моєму співрозмовнику того й не потрібно було, адже він достеменно знав, з ким говорить.

- Себастьян, брат імператора та дядько вашого нареченого, - посміхнувся мені дракон, але я не поспішала розслаблятися. Щось із ним було не так, і це відчував не лише Мінхо, а й я сама. Мені здавалося, що навколо чоловіка клубиться дивний серпанок, який викликав у мені неприємні відчуття. - Вас не було на ранковому заході, і нас не встигли представити, - коротко кивнула у відповідь, приймаючи таке пояснення.

- У нас із Дереком були термінові справи, тому ми не змогли приєднатися до інших, - не знаю, чому я взагалі пояснюю щось цьому типу, але сказаного не повернеш.

- Ах, молодість... Зрозуміло, у вас немає часу на такі дурниці, як перший за останні кілька років сніг, - даремно намагається, мене таким не візьмеш. Якби це було настільки важливо, то старший принц точно б мені про це сказав. А так… - А тигр – це ваш охоронець, чи…? – Себастьян напружено завмер, очікуючи на мою відповідь.

Та що таке? Чому мені так і хочеться піти від нього якнайдалі? Краєм ока я помітила якийсь рух на другому поверсі, а лише через кілька секунд з непримітних дверей до нас буквально вибіг захеканий Маріус.

– Ви вже познайомились? А я хотів відправити прислугу за Міріам, щоб та покликала її на обід. Ти ж голодна? - Підморгування місцевого Діда Мороза я звичайно ж помітила, але щось тиснуло на мене, змушуючи вимовити те, про що я пізніше пошкодувала:

- Мінхо - мій шобуйя. Бенгал обрав мене, - ні, ну знайшла чим хвалитися, наче це моє досягнення.

Здається, хтось рипнув зубами.

- Ось навіть як, - від посмішки цього «родича» мене перекосило, але я все ж таки стрималася, тільки сильніше вчепившись у холку вихованця.

- «От же гад!», - обурився той, і я вже подумала, що зробила малюку боляче. – «Та він же використовує примус на тобі! Але звідки!?», - Почула я роздуми тигра у себе в голові, кинувши на нього шокований погляд.

- Себастьяне, ось ти де, - з будівлі випурхнула незнайома мені жінка і відразу ж вп'ялася в мене своїм поглядом. - Ой, а це, мабуть Міріам? - Ні, ну і хто ці всі люди?

Буквально ще вранці я знати не знала про дядька Дерека, а тепер тут і… тітка вимальовується? Не може ж якась стороння дама чіплятися за брата імператора?

- Дозвольте представити вам Міріам, принцесу Місячного королівства. А це Її Сяйство леді Лідія, дружина герцога Себастьяна Сіверійського, наша дорога невістка і тітонька Дерека та Альфреда, - представив імениту пані Маріус, чітко вказавши титули всіх присутніх тут. - За обідом ти ще побачиш спадкоємців наших дорогих гостей, - от навіть як...

Не син із невісткою та онуки, а дорогі гості. Схоже, не все так гладко у цій родині. Хоча про що це я?

- Так-так, принцеса зможе познайомитися з нашими хлопчиками, - посміхалася графиня, а я все продовжувала тиснутись до притихлого Мінхо.

Чи не забагато титулованих на квадратний метр для бідної мене? І якби сама Міріам почувалася, наче риба у воді серед знаті, то для мене це може виявитися тим ще випробуванням. І смикнув мене чорт висунутися на вулицю, щоб потрапити на очі цим «родичам».