Глава 41

АРСЕН

Після мого запитання у машині повисає пауза, яка лоскоче мою нервову систему. Не хочеться, аби Аліна відмовила мені. Але тут вже нічого вдіяти не можу.

— А як же Лея?

Раптом цікавиться вона. Я весь напружуюся — її зауваження цілком виправдане, але ж я не залишив доньку одну, зрештою вона спить.

— Аліно, Лея під наглядом. І вона точно не прокинеться. А ми ж не довго. Я трохи згодом повернуся до неї.

Дівчина зітхає і збентежено заявляє:

— Арсене Максимовичу, це все якось неправильно. Так не повинно бути. Це ж грубе порушення... Давайте краще іншим разом.

Я чомусь не здивований — мене відшили мов пацана, але ця відмовка аж ніяк не влаштовує мене. Тому м’яким тоном звертаюся до дівчини.

— Аліно, а те, що ви залишилися з моєю донькою, — теж грубе порушення. Я ж використав вашу допомогу в особистих цілях. Тож я не проти ще одного іншого разу прогулянки з вами, а сьогодні я не прийму вашої відмови, хіба лиш у тому випадку, якщо вам дуже неприємна моя присутність і ви не любите нічне місто та дощ...

Бачу, як дівчина закушує губу, але вперто мовчить. На красивому обличчі пробігають емоції. Та вже через хвилину її лагідний ніжний голос звучить, заворожуючи мене:

— Я люблю і нічне місто, і дощ... Але ж...

— Аліно, це означає «так»? — перебиваю її, ставлячи питання ребром.

— Так, — тихо погоджується вона.

Набираю повні легені повітря і відчуваю, як через мою душу наче ангели перелетіли, — так добре. Я почуваюся щасливим від її згоди. Мені не вистачає живого спілкування, уваги, бо з Ілоною я бачився понад місяць тому, тепер лише кошти їй скидаю. Та останні пів року не маю потягу до цієї жінки. Схоже, ці стосунки вичерпали себе, навіть як домовленість. Мені хочеться живого тепла, кохання, хочеться бути потрібним та бажаним. А ще хочеться відчувати живі емоції, а не розуміти, що тебе лагідно зустрічають і привітно посміхаються за твої ж кошти. Набридло платити за любов, якої немає.

Зітхаю і ловлю себе на думці, що Аліна зачепила мене іще на співбесіді. Я не можу пояснити, що відчуваю поруч із нею, але коли вона зі мною — почуваюся дуже добре. Серце калатає в пришвидшеному ритмі, на душі так тепло та світло. І мене тягне до неї, мов магнітом. Я ще досі не можу повірити, що Аліна таки повернулася на роботу до мене. Хоча знаю й інше — я б ходив до неї додому доти, доки вона б не повернулася. І не тільки заради Леї, а й заради себе.

Покидаю свої думки й звертаюся до дівчини:

— Аліно, зараз ніч, та все ж, може, кави чи чаю?

— Можна капучино, — знітившись, погоджується вона, а за мить з проханням додає: — Але я вас прошу, посмакуймо його машині... Я не хочу нікуди йти.

Посміхаюся. Її скромність подобається мені. Можливо, це незручність від ситуації, що склалася, але я цим не переймаюся, адже радий, що вона погодилася. Виконую її прохання — їду до найближчого Мака, де купую два капучино та гарячі круасани, і ми прямуємо до найближчого парку. Там, зупинившись на стоянці, смакуємо капучино, а дощ барабанить по склу, стікаючи потоками, і тихо та монотонно шелестить. Цю тиху дощову мелодію час від часу порушують машини, що проїжджають повз нас.

Я, мов заворожений, дивлюся на Аліну, яка, зробивши ковток напою, прикипає поглядом до вітрового скла, а за кілька секунд тихо промовляє:

— Я дуже люблю дощ... Особливо восени.

— А чому восени? — з подивом питаю.

Вона переводить погляд на мене і, посміхнувшись, відповідає:

— Тому, що восени дощ особливий. Я й осінь шалено люблю. Це найпрекрасніша пора з усіх пір року. Якщо уважно спостерігати, то вона починається ще у перших числах серпня, а закінчується інколи у листопаді, а інколи — у кінці грудня.

Я вкотре посміхаюся, смакуючи своє капучино. А вона права. Це справді так. Тільки за погонями, роботою, справами ми не встигаємо помічати те, що відбувається навколо нас. А ще вона точно романтик. Тонка натура, яка помічає дрібниці у звичайних деталях. І це ще більше подобається мені у ній.

— А, що ви ще любите, Аліно?

— Люблю гуляти під дощем із парасолькою. Люблю тумани, осінній ліс, парки, поля, запахи осені та саму осінню атмосферу, — замріяно розповідає вона.

Я знову посміхаюся та зізнаюся:

— Ви так красиво розповідаєте, що я мимоволі і сам закохався в осінь.

Зробивши ковток напою, тепер посміхається Аліна і, пильно глянувши на мене, кидає:

— Я розповіла вам про свою любов до дощу, а ви?.. Який дощ ви любите?

— Будь-який, тільки не грозу, — чесно зізнаюся.

— Невже боїтеся? — зацікавлено дивиться на мене дівчина у сутінках.

— Не боюся, але просто не люблю. Мені більше до вподоби легкий, навіть затяжний дощ. Це куди романтичніше за грозу. — щиро зізнаюся.

Доки ми смакували капучино, обговорювали свої вподобання щодо погоди. Так я дізнався, що окрім дощу та осені, Аліна ще обожнює снігопади, зрештою, як і я.

Допивши капучино, везу дівчину додому і змушений повертатися до клініки. Справді не хочу, аби моя донечка прокинулася і не застала мене поруч.