Глава 6

Фредді

Вже звично відмучившись на м'якій перині, я прокинувся в дуже кепському настрої. А все тому, що мій нехитрий скарб спакували в скрині, і після короткого сніданку, який сьогодні мене зовсім не порадував, бо принесли якусь бурду під назвою “білий суп” і пару пиріжків, які я і проковтнув, мене вигнали на вулицю.

Я вже думав про те, як ми будемо з нареченою жити в моєму маєтку. Та майже всю безсонну ніч і думав. Для бідної принцеси то мав би бути справжній шок.

Почнемо з того, що будинок лицаря мало чим відрізняється від будинку звичайного селянина. Два поверхи - на першому великий зал, він же і їдальня, він же і вітальня. Правда їсти ми зазвичай сідаємо на кухні, там біля вогнища набагато тепліше. Другий поверх - кімната братів, батьківська спальня і ще одна для гостей. Моя кімнатка поруч з комірчиною під сходами. А в комірчині у нас висять копчені окороки - буває спиш і той аромат просочується через шпарини, і тобі аж сняться ті соковиті шматки м'яса. Проте їсти, звичайно, мені того не можна, бо копченості треба використовувати економно.

Ставши героєм Зальшвальдської битви, мій татко отримав спадкове лицарство і наділ. В складі наділа зокрема йшло село - Мілтілаук. Всього двадцять дворів, себто трохи менш як сто п'ятдесят душ. І більшість з того населення діти. Звісно, за п'ятнадцять років, що батько правив землями діти встигли вирости, село розбудуватись, і з маленького хутора справді перетворилось на гарненьке поселення.

У нас і церква була, і заїжджий двір з трактиром, і навіть ярмарки проводились.

Біда в тім, що після смерті батька фру Рогнеда не надто переймалась управлінням землями. І наступні сім років всі її укази більше стосувались підвищення податків. Як наслідок частина молодих сімей поїхала в місто. Бо самі погодьтесь, працювати цілий рік за те, щоб віддати майже все зароблене сеньйору, мало хто схоче.

Тож, як ви вже знаєте, будинок, який збудував мій батько на краю села на невисокому пагорбі, повільно, але невідворотно приходив в занепад. А фру Рогнеда тільки бідкалась що немає грошей на ремонти, і все думала, як би ще підняти податі.

Я б, звісно, на її місці менше принаджував кравців та чоботарів, які навідувались до нас ледь не щотижня, щоб похвалитись новими тканинами чи фасонами на чобітки. В результаті у мачухи з'являлась нова сукня, а в Франца - камзол. Потім ще треба було напроситись в гості до котрогось з сусідів, щоб те вбрання продемонструвати. Якщо вже в гості їхала Рогнеда, то раз в місяць треба було запрошувати сусідів до нас.

Я зазвичай в той вечір не висувався зі своєї комірчини. Бо на моє вбрання у мачухи грошей вже не вистачало. Зате вистачало на пишну вечерю - щоб не осоромитись. Місяць ми перебивались з хліба на воду, за виключенням, звісно, Освальда і Франца, які завжди мали до хліба масло і айнпот. Але для гостей різали гусей, кроликів і пекли медові торти.

Тож я собі думав, що тепер різати кроликів доведеться щодня, бо навряд чи Її Високість Касандра погодиться їсти з нами айнпот без м'яса. З іншого боку, можливо король, відправляючи доньку в гості, виділить їй гроші на харчування?

І яким же було моє здивування, коли у дворі виявилось цілих дві карети. А моя ще наречена вийшла в двір в супроводі двох молодих дівчат, яких я вже запам'ятав по вчорашньому сніданку.

Одна була невеличка, затягнута в корсет так, що здавалось талія ось-ось переломиться, світлі локони дівчини були закручені в зачіску, прикрашену якимись пір'їнами. Очі пускали веселі бісики.

Інша була вища і трішки серйозніша. Темно-русяве волосся було зібране в куди стриманішу зачіску, і між волоссям виблискувало не пір'я, а коштовності.

І раптом до них вийшов скандаліст! Той самий навіжений принц, який намагався відібрати у мене фея. Вдягнутий Алонсо був в якусь несусвітну одежину, від якої починало сліпити очі, а дівчачі сукні здавались просто халамидами. Яскраво лазурні кольори камзола перетікали в бузкового кольору панталони. Чоботи нащичені до блиску,  прикрашені срібною вишивкою халяви, а ґудзики, здається, були золотими. І навіть волосся кольору воронового крила прикрашав срібний вінець.

Але на мою думку, саме так і мав виглядати принц. Поруч з Касандрою він виглядав цілком органічно. Статний, багатий, молодий і красивий.

Мій паскудний настрій спаскудився ще більше, хоча здавалось далі вже і нікуди.

А принц розусміхався білозубою посмішкою і кинувся до моєї нареченої, щоб запропонувати їй руку.

- Алонсо, не будьте невігласом! - строго заявила Касандра і, проігнорувавши простягнуту принцом долоню, пройшла до мене.

Мені захотілось показати павичу Алонсо язика.

- Як вам спалось, Фредді? - ввічливо запитала дівчина.

- Прекрасно, - відповів я. - А вам?

- Писала листи в Раду фей, щоб відшукали мою хрещену, - відповіла дівчина. - З цим цирком треба закінчувати.

- Ще одна фея? - вигукнув Гуталінчик, з'являючись біля мого плеча. - Та ні за що! Та щоб якась задиракувата фейка мені розповідала що робити і як магічити? - він вкотре почервонів від обурення. - Та я цього не допущу! Та я…

- Ой, здається, Барсик йде, - пильно вдивляючись мені за плече, сказала Кася. І фей миттю зник, так, що навіть Алонсо не встиг нічого йому сказати.

Я озирнувся в пошуках королівського кота. Але там звісно нікого не було.

- Поїхали? - запитала принцеса.

Ну ми і поїхали. Пощастило ще, що Алонсо і дві фрейліни сіли в одну карету, а ми з Її Високістю і її нянька в іншу.

- Це моя годувальниця фру Герда, - представила компаньйонку Касандра. - Попрошу ставитись з повагою до її літ і статусу.

- Авжеж, - погодився я.

Фру Герда дістала з кошика спиці, клубок ниток, недов'язаний носок і… благополучно задрімала над цим добром, як тільки карета рушила.

А я відвернувся до вікна, бо розмовляти поруч з жінкою, яка спить, мені було незручно. Авжеж, Касандра думала інакше.