Глава 3

Фредді

Через кілька годин я змирився з активністю хрещеного. Між нами - я про його існування ніколи навіть не підозрював. Де наша скромна родина і де феї? Яким чином батечко примудрився породичатись з цим пузатим непорозумінням я і уявити не міг. Але підозрюю що в Рональда Тауска замолоду було насичене пригодами життя. На цьому фоні моє власне сповнене подорожей від сарая до свинарника видавалось нуднішим далі нікуди.

З причитань хрещеного я зрозумів, що фей-леприкон робив ставку на принца, яким опікувався два десятиліття. Серед фейського суспільства було модно і престижно сприяти вихованцю отримати трон. Оскільки мій хрещений був ледачий, то він собі подумав, що коронувати принца буде значно легше, ніж лицарського сина. І в принципі важко було посперечатись з цією, як казав наш приходський священник, сентенцією.

Принц Алонсо хоч і був в черзі на трон третім, бо перед ним ще були два старших королівських сина, але мав всі шанси обзавестись або мертвими родичами, які б посунулись в черзі. Або якоюсь принцесою, яка була в черзі на трон першою.

Ріс під опікою фея принц красивим - хрещений обмовився, що щорічно витрачав кілька фунтів пилку на підправляння зовнішності Алонсо.

Скандал між принцом і феєм виник не вперше. Бо бідолашному фею почав уриватись терпець, коли Алонсо, увірувавши в свою неймовірну зовнішність, став відхиляти пропозиції шлюбних альянсів. То йому княгиню стару підсунули. Так, тридцять п'ять - це вже не той вік, коли квітнуть сади, але в комплекті до княгині-вдови йшли багаті лісами землі і посада князя, і навіть палке кохання від немолодої нареченої.

- Я його розумію, - бовкнув я, уявивши себе на місці принца, якби мені нав'язували шлюб з якоюсь овдовілою мельничихою. За свою необережність відразу поплатився тим, що черевики, начакловані феєм, стали малуваті.

- НІчого ти не розумієш! - гаркнув фей.

А на цей Осінній бал Алонсо взагалі відмовлявся їхати. Бо наша принцеса хоч і була молодою, але всі казали, що Касандра занадто владна, занадто начитана, і від того абсолютно нестерпна. А всі менестрелі і художники, як один, перебільшують її вроду, оскільки єдина королівська спадкоємиця уродилась страшною, як відьма.

- Ти її бачив? - запитав я у фея.

- Звісно бачив! Нормальна дівка. Руденька, така, миленька, - відповів хрещений.

Я похитав головою. Це у леприконів чим рудіший, тим гарніший.

На щастя, я на шлюб попри амбіції новоявленого хрещеного не розраховував. Де я і де королівський трон?

Але фею-леприкону був дуже вдячний. Вбраний в пристойний одяг, я навіть погодився на “чисту імпровізацію, мій хлопчику”, з каретою.

Фей наказав притягнути найбільшого гарбуза. І обсипавши того пилком перетворив його на розкішну карету.

- Чари довго протримаються? - про всяк випадок уточнив я.

Фей довго мовчав. Щось рахував на пальцях і хлебтав свою сивуху, яка в пляшці не убувала. Потім відповів.

- Кажу як є, їх має вистачити десь до півночі, - сказав він. - Тобі, щоб захомутати принцесу, вистачить.

Я закотив очі і повідомляти, що мене її руда високість не цікавить, не став. Бо хто його знає, образиться фей і втече до свого Алонсо, залишивши мене в одних підштанках. А мені, якщо між нами, то було трішки шкода вже опецькуватого леприкона. Бо в душі він був ніби й не таким поганим.

І от з заходом сонця карета домчала мене до королівського палацу.

Тільки визирнувши з віконечка і помітивши довжелезну вервечку карет, дормезів і колясок, я зрозумів, в яку дурню вліз.

Якщо вдома мені моє вбрання здавалось неймовірно розкішним, то варто було переступити поріг палацу, як я зрозумів, що гублюсь на фоні місцевої розкоші. Тут всі ходили, немов гірляндами, уквітчані коштовностями, так що очі сльозились від блиску.

А ще фей так і не повернув мені нормальний розмір черевиків. Тож ішов я дуже обережно, бо підлога слизька, блискуча. Я проклинав місцеві порядки - який дурень робить вдома підлогу такою, що на ній нічого не варто послизнутись і вбитись? Я проклинав власну дурість. Знайшов куди їхати! Та вже б переніс всі гарбузи в сарай і вичистив клітки, і сидів би у своїй комірчині під драною ковдрою. Холодно, зате спокійно.

Але якась частина мене приходила в захват від того, що я зробив. Поволі очі звикли до блиску, вуха до музики та гулу. А між незнайомих облич я перестав почуватись ніяково. Думав собі так - опинився я на ярмарку. Нехай і не звичному, але ж всі ці люди мене не покусають.

От би фру Рогнеда і брати здивувались, якби мене побачили. Мені навіть здалось, що десь в натовпі гулькнув Франц. Не увесь, а тільки його ніс.

Я витягнув голову в той бік, і так собі йшов, зазираючи поверх голів знаті, щоб справді побачити, де мої брати.

Не знаю, що зробив хрещений, але зустрічні придворні ввічливо вітались зі мною, і ніхто не питав, хто я такий і звідки узявся.

Франца я викинув з голови, коли побачив фуршетні столи. За всіма приготуваннями я за цілий день і макового зернятка не з'їв. А організм у мене молодий, ростучий. Тож, помітивши всілякі наїдки, я забув про все на світі.

- Куди ти?! - зашипів над вухом фей. Він летів поруч, але постійно мигав, так що мені іноді здавалось, що фей кудись зникає. Напевно це у нього було таке маскування. Адже, окрім мене, ніхто його не помічав.

- Їсти! Як ви і радили! - відповів я, і якомога рішучіше запрацював ногами і ліктями, розсовуючи перешкоди у вигляді всіляких графів і лицарів.

- Зараз буде випробування! - гаркнув фей, схопив мене за вухо і потягнув кудись в інший від столів бік. Я спробував відбитись. Все, що відбувалось навколо мене, поки мало цікавило.

Навіть незвичайна тиша, як запанувала в залі. А потім я послизнувся, і з гуркотом впав на мармурову підлогу. Ледве стримав лайку, яку сьогодні чув від леприкона.

- Халепа! - старанно вимовив я, намагаючись підвестись. І під пальцями намацав якийсь округлий предмет. - Ну і хто тут загубив свою коштовність? Шановні будьте обережні, так і людину вбити можна! - я підняв над головою каблучку, яка так невдало потрапила мені під ноги.