Глава 2. Кася

Кася

Ну, як Кася? Взагалі-то Її Високість (чи точніше моя високість) Касандра Лоретта Терезія, спадкоємиця престолу і перша наречена в усій Бургундії. Але, не зважаючи на те, що я донька короля великої імперії, найрідніші кличуть мене Касею. Мама розповідала, що так звали у дитинстві її улюблену кішку, тож... ну, ви зрозуміли.

Кішок, до слова, мама й досі обожнює, тому в нашому палаці цих чотирилапих створінь можна зустріти в будь-якому коридорі. Ті маленькі гаденята (точніше наші улюблені друзі менші) примудрилися рознести шерсть на всі дивани і поскребти лаковані ніжки столів з червоного дуба. В усій цій дурнуватій ситуації тішить лише те, що в мами більше не народилося дітей, бо, гадаю, мого молодшого брата звали б Барсиком, а сестру — Пушинкою, наразі саме ці звірки зараз користуються найбільшою популярністю королеви.

Втім, якщо бути чесною, то краще б принц Барсик все ж існував, бо тоді саме він став би спадкоємцем і увага до моєї скромної персони стала б куди меншою. Але... не доля. Так що за браком сина, король вніс правку в закон, давши владу в руки своїй доньці (себто мені), але з умовою, що я маю бути заміжньою.

Я. Заміжньою.

Цих два слова ніколи ще не стояли в одному реченні.

— Касю, ти смерті моєї хочеш! — драматично вигукнув батько під час чергової сутички. Насамперед поспішаю пояснити, що сутички в нас з королем бувають з двох причин: перша — він влаштував мені сватання і вмовляв поводитися пристойно (пфф, ось іще), друга — сварив за чергову відмову.

— Звісно, ні. Живи до ста років, мені і без твоєї корони прекрасно, — відмовила я, бовтаючи ногами в повітрі. Наразі я спокійненько сиділа на блискучій стільниці тумби батька в Діамантовій залі і ласувала якимись солодощами, що принесла мені служниця. Татове занудство під смачненькі зефірки ще було терпимим.

— Тобі не може бути прекрасно без корони! Ти — моя дочка! Єдина, на жаль, спадкоємиця трону! Але ти — жінка. Щоб втримати владу, потрібен сильний чоловік поруч! Потрібен король! В тебе борг перед Батьківщиною! — розпинався бідолаха.

— Волею, даною мені за правом народження, я його собі пробачаю, — весело промовила я, підкинула зефірку в повітря і зловила її вустами. — Вмієш так? — спитала в бурячкового на обличчі батька.

— Чим тобі не сподобався принц Келвін? Союз з Арлеєю був би нам корисним, — проігнорувавши мій випад, продовжив нотації батько. Я аж сіпнулася, почувши про останнього жениха, якого успішно відправила туди, куди й попередніх.

— Він тупуватий... Не письменний.

— А нащо йому писати? В нього писар буде! А для виконання подружнього обов'язку розум особливо не потрібний! — наполягав Його Величність.

— Тату! — обурилася я.

— Ну, добре. А чим не такий принц Каспіан? Цей був грамотний! Вчений! Він тебе дві години не витерпів!

— Бідолаха засмутився. В карти ніяк не міг мене перемогти. Програвав, як дитя! До того ж наївний, що навіть не помітив, що я його дурила, — цей спогад був потішним, змусив мене розсміятися.

— Ти це навмисно робиш? — обурився король. Ну, що за питання? Ясно ж, що навмисно. А як можна дурити мимоволі? — А всі попередні чим не вгодили?

Я важко зітхнула.

— Франц обличчям не вийшов. Генрі дивакуватий. Кобальт бідний, — я ще дуже довго відновлювала в пам'яті незліченні імена всіх, хто просили моєї руки. Врешті монарху набридло. Втім, нічого нового він не почув, бо вели ми цю бесіду далеко не вперше.

— Чого ти хочеш, Касандро?

— Правити одноосібно! Без чоловіка! Не дозволю якомусь королівському виродку мною керувати. Тут я — держава, — гордо вигукнула я.

— Нізащо! — відрубав батько. От вам і підтримка. — Жінка на троні — біда в державі. Предки не дарма приказку придумали. Ось що, Касандро, мого терпіння більше немає! Ти назвеш ім'я свого нареченого на Осінньому балу! Інакше я сам зроблю це і поведу тебе під вінець навіть у кайданах, як буде треба!

— Шантаж? — вигукнула я і зістрибнула зі столу, кулею підлетівши до батька. —Ну, якщо так, не я і не ти вибиратимемо мені нареченого! Вибере ось це! — я піднесла до очей правителя свою каблучку, подаровану мені батьками на вісімнадцятий День народження.

— Як це? — здивувався тато.

— Коли зберуться всі чоловіки королівства, я кину перстень на підлогу і слідкуватиму. Кому під ноги закотиться, за того й піду!

— Хай так і буде, — хмикнувши, мовив батько і впевнено покинув залу. Певно, він був не в гуморі, бо дорогою перечепився через Пушинку і ледь не розбив своє королівське обличчя.

— Меланіє, тримай своїх чортів у своїх покоях! — відлунням по високих стінах прокотився його обурений крик до королеви. Але, певно що, мати не чула.

Підготовка до Осіннього балу тривала декілька тижнів. Але наближені до мене особи чекали на це свято з великим нетерпінням, бо новина про те, як саме принцеса обиратиме нареченого, миттю пронеслася палацом. Я з цього приводу сильно не хвилювалася. Ну, знають, то й добре. Яка ж вистава без глядачів?

— Ти ж цього не зробиш, правда? Треба бути дурною, щоб вчинити таке, — причитувала моя найкраща подруга Ізабель. З нею ми виросли разом. Разом прогулювали уроки, разом готували різні пакості. Разом і подорослішали.

— Ну, мій батько вважає мене дурною, якщо переконаний, що я не можу правити одноосібно. Так що маю відповідати його характеристиці, — безтурботно знизала я плечима.

— Ти знущаєшся? Ти просто нестерпна! — вигукнула леді.

— Та заспокойся. Мені справді байдуже, за кого я вийду. Хоч за принца, хоч за свинопаса!

— Ага, аякже! А там дійсно може бути й свинопас! Всі парубки королівства, що досягнули віку, постануть перед короною. Ти впевнена, що хочеш шукати серед них свого майбутнього чоловіка? Що робитимеш, якщо потрапиш на якогось простолюдина? — нервувала подруга.

— Заміж за нього піду, — легко відповіла я.

— Касю! — обурилася вона, а я засміялася.