ГЛАВА 1

     Напевне, цей день один з найгірший в житті Марини. Щойно дівчина взнала, що  наречений кинув її. Сказав, що вона холодна і не емоційна, наче Снігова королева! Що поряд з нею, він не відчуває себе на повну! А ще додав, що йому мало драйву і палкості в їх стосунках, все приїлось, давно набридло…

Марина

     Прийшовши додому, дівчина розплакалася. Виснажена впала на ліжко, стягнувши з плечей пальто з таким зусиллям, наче скидала залізні обладунки.

     Що робити? Як жити тепер? Як зібрати розбите на друзки серце?

    Звичайно, в останній час вона вже не відчувала, що її люблять, як тоді декілька років тому на початку їх стосунків. Кавалер все більше й більше віддалявся, перестав зайвий раз торкатися її чи цілувати. Та й у ліжку став більш егоїстичним, думав виключно про себе. Перші дзвіночки були навіть не дзвіночками, а більше нагадували церковні дзвони, але приготуватися до такого, до розриву, справді завдання не з легких. Особливо для жінки. Ніжної та тендітної.

     Нещодавно навіть запитала, що сталося між ними, але він спочатку відшуткувався, а потім став агресивним. Сказав тоді, що Марина перебільшує та придирається, намагається зробити його винним в усіх гріхах. А як він на ній одружиться, взагалі сяде йому на шию і перестане працювати над їх стосунками, догоджати йому.

А нащо комусь догоджати? Любов, вона ж взаємна має бути. Коли робиш щось тому, що відчуваєш потребу в цьому. Коли довіряєш безмежно, можеш розказати про все-все! І торкатися хочеться увесь час. І цілувати. І засинати в обіймах. А якщо не так, якщо все зводиться до обвинувачень, то яка ж це любов. Це звичка. Не бажання змінювати своє життя. Чи тверезо подивитися на стосунки, які між ними. От, напевне, він і озвучив все те, що Марина розуміла, але не наважувалася в цьому собі зізнатися.

    То може до дідька це все! Цей світ навколо, в якому є місце споминам, які ще й досі розривають з середини, змушують страждати, знову прокручувати в голівці, де вона вчинила не так. Все навколо нагадує колишнього.

    А якщо справа все ж таки не у ній? Вона перевернулася на спину й заплющила блакитні очі.

   Можна тижнями, місяцями й навіть роками  жалкувати себе, вмовляти  жити далі, а можна просто закрити цю сторінку свого життя. Так –   не легко. Так –  боляче. Якщо він назвав її Сніговою королевою, то вона нарешті стане нею.

   Сьогодні перший день відпустки, яку вони планували провести разом, але як тепер дівчина зрозуміла, колишній лишився на роботі, зробив так, щоб не бачити її найближчі два тижні. Не дивитися їй у вічі, не спостерігати за стражданнями. Адже працюють вони разом у відділенні банку. Там, доречи, і познайомилися.

    Марина скочила,  витерла вологі від сліз очі, потім схопила ключі, гаманець, телефон, накинула пальто та вибігла з квартири, а вже через декілька годин повернулася з квитком. Попереду не страждання і сльози, а два тижні тепла і моря. І це було навіть не бажання втечі, а пошук себе і того, що саме вона хоче, куди прямуватиме далі, адже вона сама хазяйка своєї долі.

   Сорок годин потому вона ступила на поріг п’ятизіркового готелю в Ель Гуні.  Телефон, який підлаштувався  до мережі Єгипту показував на екрані третю годину ранку. Ресепшн був порожнім, жодної людини навколо.

     Марина залишила свою валізу і пішла шукати море. Воно кликало її, щоб зализати глибокі рани на серці. Ніч була досить вітряною і прохолодною, як буває ще в квітні.  Інтуїтивно вона таки знайшла пляж і озирнувшись, наче хтось о третій ночі може посварити її за цей дитячий вчинок, перелізла через огорожу на понтоні, пішла по дерев’яному настилу, який заспокійливо колихався під мелодію хвиль. Дійшовши краю, роззулася, підкотила джинси.

    Ще хвилинку і вона доторкнеться до найбільшої любові в її житті –  моря. Змиє все погане, очистить своє серце і думки. Воно було бурхливе, мабуть турбувалося так через неї. Море все знає, все відчуває, втамовує біль і заповнює душевну порожнечу.  Хвилі гулко розбивалися об понтон. Марина зробила крок по драбині вниз до води, ще один крочок і ще один, а цей вже буде останнім… Її ніжки торкалися води. Хвилі зустріли холодом, але вона не відчувала суттєвої прохолоди. Душа завмирала з кожною хвилею, яка забирала з собою її печаль та розчарування.

    Сумна історія її життя добігала кінця. Слід перевертати нову сторінку. Продовжувати життя, в якому не буде місця нещирості, як і тим, хто використовує задля задоволення лише власних потреб.

    Вона вдихнула повітря на повні груди й заплющила очі, насолоджуючись кожною клітинкою тіла моментом. Моментом свободи. Свободи п’янкої на смак. Коли не знаєш, що чекає тебе по переду, і вже не бажаєш озиратися назад. І цей факт лише більше збуджує уяву і змушує трепетати у передчутті.

    Та велетенська хвиля, яка миттєво накотила збила з ніг, захопила її, потягнула за собою, наче нікуди не збиралася відпускати. Вирішила лишити її собі, в своїх міцних «обіймах». Дівчина злякано намагалася винирнути, але хвиля за хвилею накривали її. Мокрий одяг уповільнював рухи, сходи понтону ставали все далі і далі.  Наступна хвиля добряче кинула її і вона хребтом відчула різкий біль від чогось неймовірно гострого. Марина перестала пручатися стихії, в легенях не лишилося кисню. Ось так, море вирішило за неї. Разом з киснем позбавляючи її мозок останніх споминів про минуле.