Глава 1

Світлофор показує зелену барву. Я повільно рушаю та при цьому пильно дивлюся на дорогу. Вона від спеки здається мокрою. Одночасно відчуваю несамовите хвилювання. Останнє дрейфує нервовими закінченнями та нині поколює кінчики пальців, якими тримаю пошарпане сіре кермо. Поки все добре, але чи надовго? Мене не чекає за рогом вулиці халепа? Не знаю…

- А ти так боялася, - говорить голос сестри, яка сидить поряд. - Залишилося дев'ятсот метрів та ми вдома.

Ліза завжди на позитиві. Її ніколи нічого не лякає та не бентежить. Безстрашна дівчина.

- Їх ще треба подолати, - відповідаю їй, насуплюючись.

- Улянко, ти за кермом уже п'ять років, а так переймаєшся, - помічаю боковим зором, як вона виймає телефон. - Нічого страшного не станеться. При тому сукню з ательє варто було забрати саме сьогодні.

- За сукнею могли б пішки податися, а ось їздити без страховки таке собі заняття.

- Не починай канючити, - хмикає сестра. - І навіщо я заглянула у той бардачок із документами? Ти б нічого не знала та нині б не трусилася, як заєць під кущем.

Я мовчу. Частково погоджуюся з Лізою. Саме вона десять хвилин тому, поки ми стояли на заправці, із нудьги полізла розглядати моє водійське посвідчення та інші документи. Сестра помітила, що у мене закінчилася страховка.

Саме тому я зараз така прикута до дороги та намагаюся бути максимально уважною. Не бажаю потрапити в негарну ситуацію, бо у моєму житті й без того вистачає неприємностей.

- Я ось досі не знаю, яку мені зачіску робити на весілля. Мама каже підіймати волосся, бо фата на розпущеному виглядає не сильно гарно. Але я маю протилежну думку. Думаю, якщо вирівняти цю коричневу копну, то буде гарно. Ти як думаєш?

- Я не знаю, - на мить розвертаю голову до сестри, яка робить селфі. - Це твоє весілля, а наша мама своє свято відгуляла.

- Пропонуєш не слухати? - питає Ліза.

- Я нічого не пропоную, - дивлюся на навігатор, який показує, що їхати залишилося зовсім мало. Двісті метрів, поворот ліворуч та вдома. Нас зустріне рідний двір, де буде не так страшно, як нині. Хоча це відчуття тільки я лапаю. Ліза зараз немов перебуває у паралельній реальності, де бігають рожеві єдинороги, ростуть дерева зі зефіру та течуть ріки з білого шоколаду, де плавають мармеладні рибки.

- Уляно, ти скучна, - хмикає сестра. - Краще розвернися до мене - селфі зробимо. Я сторіс залию.

- Лізо, я за кермом!

- Дорога вільна, а я хочу фотку! Уляно, не будь ханжою! Ти лізеш, мов равлик!

- Відчепися! – грізно мовлю.

- Улянооооо…

Сестра вибішує. Обертаюся до неї та натягую посмішку. Ліза робить фото. Клац, клац, клац…На це йде десь п'ять секунд, а може менше. Як тут поштовх… Чорт!

Різко розвертаю голову. У мене все холоне, руки починають труситися, а коричнево-руде волосся на голові, мабуть, сивіє. Побита задня частина автівки попереду несамовито верещить, що у когось з’являються додаткові проблеми. Я затуляю обличчя руками. Проклинаю своє життя. Так декілька днів тому втратила роботу, а тут до всього аварія, бо комусь фотку закортіло!

- Улько, тільки не реви, - намагається мене заспокоїти сестра, яка має переляканий вигляд. - Головне, що всі живі. А шматок металу, то не головне…

Я розплющую очі та дивлюся скрізь пальці з рожевим манікюром.  Марка автівки, що стоїть попереду, говорить, що я добряче влипла, мов муха у ту жовту бридку стрічку, яку вішають за карниз.

Навіть не уявляю, яку треба суму, щоб оплатити ремонт. Либонь, доведеться нирки продавати та інші органи.

Від цієї думки втискаюся у крісло. Ще не реву. Тілом гуляє шок. Водії позаду починають сигналити. Їм не видно, що тут відбувається. Тому вмикаю аварійку. Хай обминають. Дороги вистачає.

Цієї миті відчиняються чорні двері побитого мною Dodge Challenger. Виходить високий, чорнявий із виразними вилицями чоловік років тридцяти у синьому костюмі. Він злий. Це читаю з його виразу обличчя. Зараз почнеться «цікава» вистава.

- А ти у красеня вклепалася, - дає дурний коментар Ліза. За це кидаю на неї  лихий погляд, який говорить, що їй краще мовчати. При тому хочу зараз сестру чимось вдарити, а натомість виходжу з авто.

Початок липня запам'ятається мені не тільки задушливою спекою, яка після серії дощів, падає на місто та починає його плавити, а цією прикрою подією. Буду тримати її у голові до кінця життя та розповідати онукам перед сном. Хоча спочатку треба дожити до того часу.

- Навіть не сумнівався, що за кермом дівка, - мовить незнайомець, дивлячись на пошкодження, а далі підіймає свій погляд на мене. У нього карі суворі очі від яких перехоплює дух. Тріпочу віями та ледве стою. Зараз мені ще страшніше, аніж було до цього. Таку емоцію викликає цей чоловік. Від нього віє владністю.

- Сподіваюся страховка є? - продовжує він, перекидаючи погляд на пошкодження. Там побиті фари та зім'ятий зад.

Я опускаю голову від безвиході. Хвилясте волосся прикриває моє бліде обличчя, яке ще більше біліє.

- Невже нема? - розуміє він мою реакцію.

- Учора закінчилася, - дивлюся на нього та стримуюся, щоб не заревіти, як маленька дівчинка.