Глава 38

Глава 38

Перед очима спалахнуло світло. А потім з’явилися спогади, мої спогади. Я передивлялася миті свого життя, ніби в кінотеатрі, де головними героями були мої рідні, близькі, знайомі і звісно я сама.  Не розумію, до чого це. Я щось повинна збагнути? Але що? Що саме? Відповідь кружляє десь поряд, але ніяк не можу її схопити... Раптом час зупинився, картинка застигла. Наша перша зустріч за Артемієм. Я відчула те, що відчувала тоді, всі його дотики здавалися такими реальними, наче він торкається прямісінько зараз. А потім щось змінилося. Тяжіння зменшилось. Ніби хтось вимкнув пристрій, відповідальний за нього. Дійсно! Ми ж пов’язані з Артемієм, він може бути моєю опорою, якорем, який не дозволить душі відлетіти. Думати про нього! Думати про нього!

- Норо..., - його голос пролунав зовсім поряд. Не знаю, як, але я справді почула його голос. І картинка вмить розвіялася. Я знову бачила власне тіло і перші промені сонця на своєму волоссі.

- Щось ти тут затрималася. Напевно, треба тобі допомогти, - Інна схопила ніж Пареуса, який лежав на тому місці, де раніше стояв Максим Анатолійович, поки весь не зник. Вона підійшла до мене і схилилася над тілом:

- Яка ти недалекоглядна. Але хоча б того навіженого прибрали з мого шляху. Цей твій начальник...зовсім несповна розуму. Але знаєш, що? Ти йому подобалась. Чесно. Він навіть на всяк випадок ще один план вигадав, аби повернути тебе до життя. Як же той хворий набрид, стільки терпіти його. І ось тобі на! Так пощастило! Максим гадав я допоможу йому, але мені ті мізерні сили, що він пропонував, зовсім непотрібні. В мене тепер є цілих дві відьми..., - вона розвернулася і поглянула на Марту, що притиснула долонею закривавлене плече, а потім знову зосередила увагу на мені, - ну, майже цілих відьми. З них багато чого цікавого можна дістати. Їхні здібності заберу собі, може приживуться. Цим, власне, ми й замаємося постійно. А всі навкруги занадто дурні, щоб збагнути істину. То що, Норо, переказуй вітання там від мене, якщо звісно буде кому. – Вона вже завела ножа над моїм тілом, але я встигла її зупинити:

- Почекай! Маю сказати тобі дещо дуже важливе.

- Що? Що ти там можеш мені сказати?

Я задоволено посміхнулася та чітко промовила кожне слово:

- Це ти, моя дорогенька, недалекоглядна. Раджу краще готуватися до таких подій. Марто, давай! – я прокричала настільки голосно, як здатен прокричати привид, хоча відьма й так все зрозуміла, вона вже декілька хвилин дивилася в мої примарні очі. А далі Марта проказала закляття, яким можуть скористатися лише природжені відьми, воно на невеликий проміжок часу приховувало людину, що, наче зливалася з повітрям. Три секунди і з нього вийшла...Вероніка. Дівчина вже неодноразово рятувала мене. Якщо вже бути у довічному боргу перед нею, то бути.

Ми чудово розуміли, ані Максим Анатолійович, ані Інна не чекатимуть, що я звернусь за допомогою до звичайної людини, а тим паче до Вероніки. Поки фантом був живий, вона не наближалась, щоб він не попередив свого господаря. А потім, коли майже вся увага зосередилась на мені, Марта непомітно надіслала їй повідомлення (хвала мобільному зв’язку!) і тихенько промовила закляття. Ось який план з’явився в мене в голові вчора ввечері. Я не марила великими надіями, що дівчина погодиться на участь у досить ризикованому задумі, але дуже сподівалася на її допомогу. Вероніка не була, як говорила Марта, «сліпою». На мою думку, будь-хто з місцевих не може бути «сліпим». Враховуючи їхні традиції, мешканці чудово співіснували з містицизмом. Та ще й я додала дівчині роздумів над загадками сім’ї Володимирських. Хоч до цього ми неодноразово і лякали її, Вероніка все ж виявилася сміливою. Вона спокійно вислухала всю історію від початку і до самого кінця. Не впадала в істерику, не ставила зайвих запитань і одразу виявила бажання допомогти. Якийсь час трохи цуралася Марти, бо слава відьми-відлюдниці накладала певні відбитки, але дівчата, не дивлячись на все, швидко знайшли спільну мову.

Вероніка жбурнула в Інну пляшечку з вибуховим зіллям, яке змусило її застигнути, мов статуя. Вона так нерухомо і впала назад. Тільки очі моталися туди-сюди. Потім Вероніка швидко підскочила до мого тіла і почала робити непрямий масаж серця. Декілька хвилин взагалі нічого не відбувалося, хоч як дівчина завзято не намагалась. Я вже було подумала, що запізно. Аж ось нарешті знову відчула знайоме тяжіння, тільки вже до самої себе. А потім стався і перший подих. Треба сказати болючий подих. Я ледь не закричала від судоми, що захопила груди разом з горлянкою. Я кашляла і зовсім нічого не бачила, хоч вже й зійшло сонце.

- Лежи-лежи. Не вставай! – Вероніка продовжувала залишатися поряд, аж поки мені не стало краще. На щастя, зір повернувся досить швидко. Я побачила Марфу, яка також тільки-но отямилася і неспішно наближалася до нас. А ось з Мартою справи були набагато гіршими, відьма стікала кров’ю, хоч і посміхнулась мені, коли я остаточно отямилася.

- Швидку! Їй треба негайно викликати швидку! – ох і голос же в мене, наче я три доби з караоке не вилазила.

- Я вже викликав! – біля сестри з’явився Артемій. Це та мить, коли я знову забула, як розмовляти. Людина...переді мною жива людина, а не привид. Чоловік приклав щось до рани Марти і кров на очах припинила тікати з її тіла. Потім поглянув на Марфу, жіночка у відповідь кивнула йому, ніби промовляючи, що з нею все добре. І ось Артемій вже поруч. Підхопив на руки і міцно притиснув до себе:

- Як же я боявся, що не встигну, ти навіть не уявляєш! Я ще ніколи з такою швидкістю не їздив за кермом! – чоловік зарився в мою шию і не на секунду не випускав з обіймів.