Глава 30

Глава 30

Я йшла повільною ходою до фортепіано і озиралась навкруги. Атмосфера в кімнаті Артемія панувала таємнича і викликала неабиякий потяг. Темні відтінки в цікавому поєднанні, незвичні переходи між зонами, трохи готичної естетики в інтер’єрі і увага навіть до найменших деталей. Чого вартувала одна лише книжкова шафа, що миттю підкорила своєю винятковістю: вона займала всю стіну, а за формою досконало повторювала мініатюру міста з книжковим наповненням всередині, ніби з мапи його прямісінько сюди й перемістили. Яка краса! В мене завжди була якась особлива любов до подібних речей.

Коли, нарешті, я нею намилувалася, перевела погляд на музичний інструмент, що стояв біля відчиненого вікна і купався в світлі зірок. В голові одразу промайнули спогади про нашу зустріч в готелі і першу розмову. Так ось звідкіля Артемій тоді намалював картинку в моїй свідомості, то був прототип частинки його власного простору. Простору, в який вже зараз він мене впустив.

- А в тебе тут гарно. – Я не хотіла, та погляд самостійно злапав ліжко, що знаходилося трохи далі. Шкірою поповзла прохолода. А його ліжко більше, ніж моє. Набагато більше...

«Звичайно, Норо! Треба ж десь з Інною розважатися. А тут стільки місця!». Від цієї думки стало зле. І коли вже я навчуся нормально на неї реагувати? Навіть слова Марти, що то тимчасова розвага не допомагали часом сконцентруватися, хоча діла до цього мені бути не повинно. Помотала головою і прогнала непрохані роздуми. Підійшла до фортепіано і присіла поряд з Артемієм.

- Що? – виявляється, поки я розглядала його апартаменти, він з уважністю розглядав мене.

- Чого ти раптом так обурилась? – в очах привида знову танцювали хитрі вогники.

- Я? Тобі здалося.

Він на секунду визирнув з-за мене, а потім нагородив грайливо-хижою увагою:

- Тебе ліжко моє так розлютило?

- Не верзи дурниць! То що будемо виконувати? – як добре, в кімнаті майже темно, червоні щоки, в разі чого, ніхто не помітить. Привид багатозначно посміхнувся і поклав руки на клавіші.

Ми розпочали з класичних мелодій, поступово наближаючись до сучасних творів. Мені подобався настрій Артемія. Він поводився вже не так прохолодно, але й не зухвало. Ніби ми просто давні знайомі, яких об’єднує любов до музики.

Іноді привид мовчки і подовгу вдивлявся в моє обличчя, від чого по тілу починала подорожувати гаряча хвиля. Як же кортіло в такі миті прочитати його думки. Він наче хотів, щось сказати, але стримувався.

На небі в наш бік пересунувся місяць і навкруги посвітлішало. Артемій знову зупинився на очах, а потім нічого не пояснюючи, обережно прибрав мої руки і підсунувся ближче до центру. Як справжній господар, він став владно рухати пальцями і полилася прекрасна мелодія, що заполонила собою все в цій кімнаті. Вона завжди хвилювала моє серце. «Місячна соната»… Скільки емоцій пов’язано з цією неймовірною композицією. Спочатку я її обожнювала, потім завдяки Артемію ненавиділа, а тепер - наново закохуюсь в тонкі, але надзвичайно сильні звуки.  

Він не просто грав, а зливався з фортепіано, зачіпаючи кожну струну моєї душі. Я навіть не зрозуміла, коли щоки стали вологими від сліз. Здається, я вдихнула повітря лише після останньої ноти. Артемій знову застиг, спостерігаючи за сльозинкою, що вже дісталася до шиї. Несподівано, його рука потягнулася до мене, але він зупинився на півшляху. Вкотре зробився серйозним, на його шкірі деінде з’являлися розмиті чорні смуги. Сота частка секунди помітних вагань і привид вже відводив руку назад, але я встигла схопити його за долоню. Схопити і притиснути до себе. Не знаю, навіщо я це зробила. Не хотіла посміхатися, але все-таки посміхнулася. І не тому, що мені смішно було, а тому що страшенно нервувала, особливо коли його зіниці нестримно збільшились.

Дихання Артемія глибшало. Очі горіли як два різнокольорових дорогоцінних камені. Він почав гладити мою шкіру пальцями, повільно маневруючи від плечей і до ключиці. Здається, я втрачала здатність  нормально мислити, бо окрім його ніжних дотиків мене більше нічого не хвилювало. Але те, що я неочікувано помітила повернуло усвідомлення дійсності. Тільки-но його рука торкнулася мене, чорні плями швидко відступили, вони зникли, чого раніше взагалі ніколи не траплялося! Артемій зрозумів німе питання, що викарбувалося на мені, видихнув і пояснив:

- Я навчився це контролювати. Намагаюся більше не пускати в своє серце поганий бік темряви.

От так новина!

- Справді? А давно?

Привид в черговий раз перетворився на міцну непробивну цеглину і все-таки розірвав наш контакт:

- Відтоді, коли тебе ледь не згубив.

Мене наче струмом вдарило. Я і не уявляла взагалі, що можу почути щось подібне від Артемія, бо весь час здавалося, ніби йому по цимбалах.

- І як? Важко стримувати своє прокляття?

- Важко..., - він ненадовго відвернувся. - Але вже не так, як раніше. – І знову притиснув своїм твердим поглядом, що говорив більше за нього самого.

Чесно? Всі слова повилітали з голови. Могла думати зараз лише про те, що саме я, Я, а не хтось на кшталт Інни змусила його приборкати свої отруйні можливості. Повітря катастрофічно не вистачало, близькість між нами впливала на мене, як сильнодіючий антибіотик. Ще й його очі, вони смакували моїм некерованим тремтінням, шоколад розігрівав, а блакить огортала. Всередині зростало щось схоже на вулкан, який ось-ось вибухне. Артемій все чудово розумів, але й сам виглядав напруженим, я бачила, як він стиснув руки в кулаки, щоб й надалі не рухатися. Та варто було лише йому розтулити свої вуста, щоб вдихнути, мій здоровий глузд кудись подівся, я увірвалася в особистий простір Артемія, неначе буревій, схопила його за шию і втопила всі сумніви в шаленому глибокому поцілунку. Він миттєво стрибнув в палаючу пристрасть разом зі мною. Однією рукою зарився у волосся, пропускаючи його між пальцями, а іншою владно стискав стегно під спідницею. Потім почав збільшувати оберти, а кипляча магма в мені спалювала невпевненість. Я притискалася сильніше, щоб прохолода звабливого чоловічого тіла швидко огорнула і мене. Я долонями вивчала рельєфний стан і, здається, навіть, позбулася декількох ґудзиків на сорочці привида. Я гладила його обличчя, хоча ніжність зараз також виходила якоюсь пристрасною. Ніколи. Ніколи раніше не дозволяла собі такої розкутості. У відносинах з чоловіками залишалась раціональною, зібраною, вимогливою, як, власне кажучи, і на роботі. Завжди не вистачало емоційності, щоб нутро палало, як от зараз. І, виходить, що запалив його саме Артемій...? Можливо, мені весь час й потрібна була не жива людина, а привид з особливою історією.