Глава 29

Глава 29

Іноді я поверталася до реального світу. Чула або власний стогін, або ж навіть й крик. Навколо мене кружляли Марта з Владиславом, але найкраще я запам’ятала Артемія. Він стояв поруч, білий, як сметана. Його ніби заціпило. Той самий вираз жаху на обличчі, що і у його сестри. Та в чому ж справа?  Що зі мною зробилося таке? А потім Марта знову поводила невідомою рослиною навкруги і мене огорнуло полегшення.

- Вона вже вдруге опиняється через нас на межі життя і смерті. – Сталевий, холодний голос привида лунав наче здалеку.

- Артемію, зараз не час про це!

- Ну, так. Виправ, якщо помиляюсь - через мене, а не через нас.

- Артемію!

- То Нора не джерело?

- Не знаю…гадаю, що ні. Інакше б в неї не було подібної реакції. Це вже занадто якось.

- Вона одужає?

- Брате, цього я також не можу гарантувати. Єдине, в чому точно впевнена, ти їй потрібен зараз як ніколи. Їй необхідні і твоє людське тіло, і твоя примарна сутність.

- Звісно. Але після одужання, зробимо те, що повинні. Досить з неї.

Далі я почула кроки. Артемій вийшов з кімнати. Він пішов. Так, наче йому все одно. Крихітна сльозинка скотилася по моїй щоці і ковзнула туди, де все ще горіла шкіра. Навіщо я продовжую про нього думати? Ну навіщо? Марта поступово прикладала щось холодне та вологе і воно забирало з собою жар. Тому сон завітав до мене надто швидко, оповив лагідними крилами і заколисав у тиші піднебесся.

Потім перед очима знову виникли знайомі кімнати, коридори і мої спогади в них, що були розкладені скрізь, ніби речі на полицях шафи. Я блукала туди-сюди, неспішно роздивлялася все навколо та просто чекала миті, коли нарешті отямлюсь. І тільки-но ця мить настала, питання в голові полилися водоспадом. Але я не встигла їх озвучити, мене відволік Артемій, який сидів поряд і з особливою уважністю, ніжністю та старанністю мастив мене якоюсь зеленою субстанцією, схожою на глину.

- Що ти робиш?

Почувши мій голос, привид одразу посуворішав:

- Опіки твої лікую.

- Опіки? А звідкіля вони взялися?

Його очі за лічені секунди наповнилися чорнилом. Та він, на диво, швидко приборкав наслідки примарного прокляття:

- Вони взялися через мене. Я забруднив тебе отрутою, що, як виявилось, живе всередині мого потойбічного організму.

- А раніше таке траплялося?

Артемій зупинився на моєму обличчі і перестав рухатися. Я бачила, як він стискав зуби, намагаючись віднайти рівновагу. Йому просто шкода? Чи справа в чомусь іншому?

- Ні. Таке вперше. – Він перевів погляд на моє коліно і знову почав мастити його незвичною сумішшю. Дивно, я лежала перед ним майже без одягу, а сорому не було. Моє тіло прикривала лише легенька ковдра, але почувалася я досить комфортно, як так і треба. Артемій добре пройшовся чарівною глиною по моїх ногах і з єдиним словом «видужуй» зібрався йти, але я встигла схопити привида за зап'ясток:

- Тобі не здається, що нам необхідно поговорити? – повільно опустилася до його долоні, обхопила її і потягнула на себе. Губи Артемія розкрилися, він глибоко вдихнув, обережно розтулив мої пальці і, віддалившись, присів в крісло біля ліжка. Мені вздрівається, чи хтось тримає дистанцію?

- Я тебе слухаю, Норо. – Таке відчуття, ніби ми на переговорах. Ось тільки вигляд я маю дещо «непереговорний».

- Артемію, в тому, що сталося...

- ...цілковито і абсолютно винен тільки я. Це ти мені хотіла повідомити? І без тебе знаю! Що далі?

- А далі можна себе поводити не як бовдур хоча б!

- Це ти забажала поговорити, не я.

Почалося!

- Артемію, помовч. В тому вся і проблема, невже ти не бачиш? Ми постійно гриземося! А повинні співпрацювати разом. Як же тоді знаходитимемо спільну мову, раптом я джерело, коли з самого початку її знайти не можемо?

Він перебирав пальцями та різнооким поглядом бурив в мені свердловину. Знати б ще, про що він там собі думає.

- Ти не джерело, Норо. Тому можеш не перейматися. Станеш на ноги і...

- І що? Пограєтеся з моєю пам’яттю? А далі? Знову роками чекатимете на появу саме тієї? Ні, Артемію! Набридло! По-перше, перевіримо все, як і збиралися за допомогою ножа. А по-друге, навіть якщо в мені не має того, що вам потрібно, я все одно хочу допомогти. Досить вже зволікати. Вбивця с кожним днем набирається сил, а ми зовсім нічого не робимо. Хай їм грець, тим історіям з Оберегами і джерелами. Головне почати діяти. Та ми вже почали! Скоро Марта з Владиславом закінчать з камерами, будемо відштовхуватися від отриманих результатів. Нуж бо, Артемію! Вважай це перемир’ям.

Привид довго і недовірливо дивився мені в очі. Тіні сумнівів безперестанно ковзали по ньому. Він ніби скеля, яку не обійти, не об’їхати, не видертися нагору. Це так дражнило і водночас дратувало. Але зараз мене лякало інше відчуття, що практично змусило відтворити мій монолог - заклик, – я бажала приборкати цю скелю. Вперше в житті мені настільки сильно кортіло панувати над чимось невідомим і загадковим, навіть не уявляючи, що чекає попереду. Не знаю, звідкіля подібне прагнення, де взагалі взялася та наснага, не прораховуючи кроків, вперто відстоювати ідеї, які ґрунтуються всього лише на власних припущеннях. Але я вірила. Здається, тепер мені зрозуміло, що тоді мала на увазі Марфа. Неважливо, джерело я чи ні, головне відновити справедливість і можливо навіть, вберегти невинне життя.