Глава 25

Глава 25

Не знала ані де я? Хто я? І що зі мною відбувається. Тільки пекло іноді так всередині, що здавалося й сама кров закипає. Хотілося кричати та я уявлення не мала, чи виходить це в мене. Я бажала, щоб мій крик почули всі! І вони почули...Я відчувала, як чиїсь приємні руки обтирали тіло водою, знімали одяг, що страшенно заважав, поїли освіжаючим пахучим напоєм, обережно вкладали волосся на подушку. Бувало я здригалася від чогось тонкого, але гострого, що ненав’язливо пронизувало руку. Та від цього ставало тільки легше.

Потім поступово поверталися пам'ять та усвідомлення реальності. Коли відкривала очі, найчастіше бачила коло себе, як не дивно, Артемія. Марта раз за разом навідувалась. А ще, ніби й Марфа часом приходила, та найголовніше – Владислав тут. Невже вони справді поряд і мені не вздрівається? Але здатність розмірковувати швидко покидала, сон наполегливо кликав у свої володіння і я летіла за ним у солодку далечінь.

Проте траплялося, коли мене охоплював жар. Не знаю, як часто чи що провокувало його появу та це  було нестерпно. Шкіра розігрівалася просто до неможливості, і як би Марта не старалася та стільки б компресів не робила, нічого не допомагало. Існувало лише одне нестримне бажання - знайти ополонку і зануритися в неї з головою.

- Яке в неї дихання важке. Вона марить?

- Температуру я збила та гарячка поки нікуди не поділася.

Вони шепотіли, а мені хотілося, щоб розмовляли голосно. Постіль піді мною була мокрою, все тіло боліло, наче я з кам’яної гори скотилася і тепер скрізь гудуть синці. Мені незручно, я хочу кудись подітися. Кожний сантиметрик свербить і не дає нерухомо лежати. Треба встати! Я не можу більше знаходитися на одному місці. Не можу! Якби ще сил мені, тоді хоча б підвестися вдалося.

- Норо! Куди ти! Лежи-лежи. Артемію, пересунь її в інший бік ліжка, а я поки збігаю ще за ліками.

Я одразу відчула, як тверді холодні руки підіймають мене вгору. Холод? О, так! Це він. Ось мій порятунок! Поруч. Я з останніх сил пригорнулася до крижаного стану. Полегшення на якусь хвилину прийшло, та мені цього замало! Щось заважало. Заважало притиснутися ще дужче. Я намагалася зняти з нього сорочку, але терпіння зовсім не вистачало, тому я почала здирати ту одежину.

- Добре, добре, Норо. Заспокойся, я сам.

Я злапала долонями оголене, прохолодне, рельєфе тіло, що, наче вода в пустелі, потрібне мені зараз більше за всього. Я обхопила його, як дерево. Оповила руками і ногами. Прихилилася всією своєю наготою. І, коли, нарешті прохолода почала огортати мене, я почула власний стогін. Полегшений, переможний стогін...

Довго блукала незрозумілими та невідомими мені кімнатами. Я бачила якісь свої спогади, ніби фільм наново передивлялася, ситуації, що колись здавалися якимись дивними, своє ставлення до людей чи подій. Тут так спокійно. Ніякої тривоги. Тільки я і миті мого життя.

Лише думки про батьків не дозволяли загубитися серед розмаїття вмісту власної свідомості. Вони ж хвилюються за мене. Треба негайно повертатися. Я повинна поговорити з ними. Необхідно дати знати про себе. Вдихнула повітря і розплющила очі.

Кімната, де я знаходилася, незнайома мені. Простора, затишна, з широкими вікнами та дуже зручним ліжком. Моє тіло прикривало лише легеньке простирадло, хоча великого сорому зовсім не відчувалося. Не відчувалося аж до тієї миті, поки я не побачила Артемія, який сидів у кріслі поряд і з інтересом читав якусь книгу. Зараз він як ніколи виглядав ніби звичайний чоловік. Серозний, занурений в історію зі сторінок оповідання, вдумливий, уважний і без найменшого натяку на загрозу. Якийсь час я тихо за ним спостерігала. Мені подобалося підмічати, як його різні очі іноді запалювалися і глибока блакить зливалася з розтопленим шоколадом, як вилиці звабливо напружувалися, як він перебирав пальцями рук. А потім ми несподівано зустрілися поглядами. Привид одразу відклав книгу і наблизився до мене. Я схопила простирадло та швидко натягнула до самісінької шиї. Він помітивши це, легенько посміхнувся та нічого коментувати не став. Просто присів поруч і запитав:

- Як ти себе почуваєш? Пити хочеш?

Я кивнула у відповідь, бо спрага була невгамовною. Артемій налив у склянку води, трохи підняв мені голову і спокійно чекав, поки я не наситилася вдосталь.

- Що зі мною сталося? - голос добряче хрипів, наче я вічність не розмовляла.

- Тебе отруїли. Проштрикнули стрілою, наконечник якої отруєний.

- Але як? Чому? Навіщо?

Помітно, що Артемій намагався стримуватися, але по його обличчю знову побігли чорні жилки.

- Треба покликати Марту. Почекай будь ласка.

«Будь ласка?» Мені не почулося?

Через декілька хвилин до кімнати ввійшла жінка, а слідом Марфа і...Владислав! Владислав тут! То був не сон!

- Ну, привіт! Ото ти даєш, Норо. Тебе взагалі відпускати саму нікуди не можна. – Патрульний виглядав чудово. Від його дружньої посмішки мені аж легше стало. Він потиснув мою руку і підморгнув одним оком. Потім привіталася і Марфа.

- Ми попросили Марфу приїхати, бо коли знайшли тебе майже непритомну, ти постійно повторювала це. Вона дуже допомогла мені. Навіть не знаю, чи впоралася б я сама. – Марта опустила очі. Жінка, на відміну від інших, дійсно втомилася. – Норо, хочу, щоб ти знала, насправді то не отрута була, я дала тобі слабку концентрацію снодійного. Я б ніколи не...