Глава 22

Глава 22

Я стояла біля будинку привида та відьми і ніяк не наважувалась зайти. По-перше, доведеться зізнатися, що розбовкала Владиславу правду, по-друге, чи вважатимуть вони взагалі цю ідею слушною? І, нарешті, по-третє, я йшла до них аж півтори години ще й дорогою два рази заблукала, бо туман став набагато густішим, настрій зовсім не той, щоб сперечатися.

Припущення Владислава пробудили в мені надію. Можливо, безглуздо гадати, що ножа тоді викрала одна й та ж людина, і ще питання, чи людина то була? Бо я вже нічому не здивуюся. До того ж невідомо, чи має той випадок якесь відношення до вбивства Артемія, різниця в часі все ж чимала. Щоправда, слова привида про «стороннє» поряд зі мною наштовхували ось, на яку думку: або ж наш злочинець діє не один, або тримає при собі козирі з якимись специфічними силами. А, враховуючи, що навіть відьма з колишнім Оберегом не можуть визначити природу тих сил, висновки напрошувалися не занадто позитивні.

- Що, засумувала вже? – Артемій, як завжди, з’явився несподівано і невідомо звідки. Знову ж таки, знаходячись за спиною, він схопив мене за пасмо волосся і легенько потягнув на себе:

-  Не боїшся?

Я хотіла відчепити його і поклала перебинтовану руку на ту, що тримала волосся. Артемій на секунду застиг, відпустив, проте одразу ж з обережністю взяв за поранену долоню і розвернув мене обличчям до нього:

- Болить?

Відсутність підступних і хижих барв в голосі привида спантеличили, якщо чесно. За останні дні, іншого, здається, я майже і не помічала.  Це якась чергова гра? Чи він змінив стратегію та вирішив таким чином завоювати мою довіру? Для чого? Щоб стовідсотково сили повернула потім? Це ж смішно просто! Можна подумати в мене є вибір? Декілька ночей поспіль хіба що душу з тіла не виймав, а потім робить вигляд, ніби все так і повинно бути? Ні, дорогенький! Не вигорить тобі!

- Неважливо! – я різко висмикнула свою руку і сховала за клатчем. Намагалася виглядати суворою та наполегливою, але, дивлячись в його привабливі очі різного окрасу, що випромінювали зараз звичайну людську занепокоєність, мене перемкнуло. Не можу не думати про те, як Артемію личать туман і пов’язані з ним звички. Чорна сорочка, розстебнута до грудей, манжети на рукавах, які також були розстебнутими, трохи ховали долоні і додавали загадковості, такі ж чорні брюки, що підкреслювали його гарну чоловічу статуру, теплий м’який погляд, яким він не спокушав, не лякав, а просто пізнавав мене, пізнавав, як чоловік, якого зацікавила жінка. Дивовижно, та саме туман відкрив мені не лише надзвичайну сексуальність привида, його винятковість, унікальність, а і гармонію, яка в ньому, виявляєтся, жила.

Я забула, що хотіла сказати. Нерви заграли як дзвіночки. Всередині вже не вперше залоскотало хвилююче тепло, а дихання ринуло в якусь невідому допоки глибину.

- Чому твоє серце так швидко стукає, Норо? – цей його тихий оксамитовий голос вкрав абсолютно всі слова. Тільки через те, що я стиснула врізану руку, змогла знову оволодіти мовою:

- Можливо тому, що всі ці дні ти знущався наді мною?

- Знущався? Я б так не сказав. – Артемій повільно наблизився, пильно вдивляючись згори в мої очі. – Я всього лише хвилююся за тебе. Тут я в змозі і захистити, і вберегти, а ось в готелі залишатися не зовсім безпечно.

- О, то ти гадаєш, примусом і залякуванням допоможеш мені?

Його вираз обличчя враз змінився, він відсунувся і вдягнув маску непроникності:

- Ти сама винна, Елеоноро, треба було одразу погодитись, а не дратувати мене нескінченно!

- Що?! Та як ти смієш? Я тобі не для розваг! Ти схиблений на всю голову, але я не маю від того страждати. – Демонстративно дістала свою забинтовану руку і поводила в нього перед носом. Привид вкотре видозмінився:

- Тоді все вийшло з-під контролю. Я не хотів...та мені не завжди вдається тримати вибухову міць при собі - тонкощі впливу потойбічного життя.

Гарні тонкощі, нічого не скажеш!

- Дай мені нарешті нормальну відповідь, навіщо ти постійно даруєш засохлі квіти? Це пунктик якийсь, чи що?

Артемій на секунду застиг, а потім миттєво опинився поряд і зненацька притягнув за талію до себе. Я ледь встигла руками йому в груди впертися, щоб ненароком ще й обличчям не притулитися. В очах привида почав розпалюватися вогонь. Ой-йо! Аби хтось не поплатився за свою сміливість. Але далі він зупинився й вже нічого не робив, просто гладив поглядом і все.

- Якби я міг, то дарував би живі.

Що? Що це він має на увазі?

- Мій брат не може дарувати квіти як звичайний чоловік. Вони дуже ніжні створіння, а в нього енергетика того світу, квіти її сильно відчувають і в’януть. – На стежці біля будинку неочікувано з’явилася Марта з великим кошиком різноманітних трав. Цікаво, як вона їх збирала в такий туман?

- Але не хвилюйся, навмисно він їх не чіпає. У нас там далі є садок. Коли приходить час я зрізаю квіти в дім, а брат вже згодом перетворює їх на гербарій і, як виявилося, дарує тобі. Хоча, зізнаюся, заслати всю підлогу в кімнаті готелю трояндами - то таки наша спільна ідея, адже необхідно було якось дістати твою кров. Ну що, прошу в гості, якщо ви, звісно, закінчили обмін люб’язностями. – Марта підморгнула одним оком і зникла за вхідними дверима. Моєю увагою знову заволодів Артемій. Я спробувала віддалитися, та де там! Тримав мене, як історичний артефакт.