Глава 20

Глава 20

- Норо, Норо. А я думала ми домовились. Ну, навіщо було тікати, скажи?- мене забрала Марта на власному автомобілі. І, чесно кажучи, я навіть не уявляла, що взагалі колись настільки радітиму її появі.

По обидва боки від дороги знаходився ліс, навкруги вже стемніло, бо діло йшло до ночі, а моїм волоссям майже невидимими руками грався привид. Зірки на небі, ніби співчували, посилали якомога більше світла, щоб я хоч трохи могла розрізняти того, хто так нахабно мене шантажував. Артемій злився, а точніше – лютував. І хоч відкрито він цього не демонстрував, та я відчувала, як дехто завзято стримується, щоб остаточно не придушити, як там Марта казала, «неоціненного скарбу»? А все через мою невдалу спробу втечі. Не знаю, звідки в нього невідворотна впевненість, що саме я його джерело та це аж ніяк не робить мене власністю. Якщо дійсно підтвердиться факт наявності в мені надзвичайних вмінь, то сили я спробую повернути, грець з ним! Але на цьому крапка. І на щоб там ще Артемій не розраховував - байдуже. Гадає, я перетворюся на особисту ляльку? Дзуськи! Не зараз – так потім втечу! І намагатимусь доти, поки не вийде.

Мені й так ледь вистачало наснаги, щоб стояти, а він, наче навмисно, з’являвся з різних боків і безкінечно шепотів, яка я проти нього безсила. Під місяцем Артемій іноді справді здавався живим, тільки обрис розмивався постійно. Від цього мурахи свавільно носилися згори донизу та навпаки. Вперше, він показався на очі, як тільки поїхав Філіп. Спочатку довго спопеляв різнооким поглядом, а потім..., а потім пройшов крізь мене, пройшов, ніби крізь дощову стіну! Я відчула такий безкомпромісний холод, від якого все стиснулося всередині. Якоїсь миті мене наче шматком криги проштрикнули. Тупий біль швидко розійшовся тілом і я зігнулася, дивом тримаючись, щоб остаточно не впасти. А потім ринула порожнеча. Вона забрала біль, але разом з ним і все живе, що було в мені. Ти лежиш на дні сирої ями і не бачиш навіть найменшого проблиску світла. Сподівань немає, страху немає - нічого немає. Ось, що я відчула тепер, і це найгірше з того, що я взагалі колись відчувала.

Артемій знову опинився поряд, і поки я намагалася віддихатися, продовжував діставати словами:

- Ну як воно? Мабуть недуже, так? А уяви собі, мені з цим доводиться миритися майже щодня, а іноді щогодини. Витримала б таке? Сумніваюся. Тож навіть не мрій втекти. Бо я знайду тебе, Норо, знайду, де б ти не була!

Декілька сльозинок від згадки про ті жахливі відчуття скотилися вниз і впали мені на ноги. Зараз я сиділа біля Марти, що вміло рухала кермом і не припиняла поглядати в мій бік.

- Куди ти мене везеш?

- Ну, враховуючи, твій останній вчинок, краще все-таки до нас.

- Я не поїду до вас. Відвези мене до готелю!

- Щоб ти знову спробували накивати п’ятами?

- Який сенс? Твій брат все одно мене знайде.

Марта аж на секунду за голову схопилася, але потім знову взялася за кермо:

- Ну, звісно, що знайде, Норо! Невже ти гадаєш, що я аж настільки дурна? Я додала в заспокійливе в’яжуче зілля, ми з Артемієм від самого початку знали твій маршрут. Єдине, якийсь час я думала ти просто проводжаєш друга чи кавалера, хто він там тобі? Але брат, як виявилось, краще тебе зрозумів та й розкусив одразу.

Я стиснула руки в кулаки. Виходить, аби не випила тоді відвару, була б вже на півшляху додому.

- Та заспокойся ти! Дія зілля минула. Але разом з цим і довіра також. Тому, дорогенька, не ображайся, та тепер ти під пильним нашим наглядом.

- І що ж, грошей анітрохи не шкода?

- Яких грошей?

- Мені подобається, як ви вдаєте свою непричетність. Тих, що сплатили за моє проживання на цілий місяць вперед. То як, не шкода?

Марта різко загальмувала. Добре, що я пристебнулася паском безпеки, а то б моє чоло точно дістало лобового скла.

- Що, вибач? Нумо повтори ще раз!

В мене вже бракувало сил сперечатися, тому я просто промовила те, що вона хотіла почути. Жінка вилаялася не гірше за таксиста, що раніше віз нас з Філіпом:

- Норо, ми не платили за тебе в готелі. Навіщо воно нам потрібно було б? Ти спокійно могла б...кхм, гаразд, майже спокійно могла б пожити у нас... певний час. Ні, тут щось інше. Ох і не подобається мені це! Спочатку декларація, потім проживання в готелі.... Так, розповідай про кожний випадок, коли ти вважала, що то наших рук справа. Про кожний, Норо! І бажано, нічого не забуть.

Цікаво, і яким чином мені зараз зібратися, вгамувати емоції та ще й не забути нічого? Єдине, що поки спало на думку, це, коли я вперше побачила тінь біля готелю. Марта довго допитувалась, яка то була тінь, на кого схожа, чи не помітила я чогось особливого?

- Ти серйозно вважаєш, що тієї миті я про особливе думала? Мої очі бачили тінь, Марто, в той час, коли людей поряд не було. Ще й двері самі собою відчинятися почали, як гадаєш, помітила б я ще щось? Все! Досить! Відвези мене до готелю, я хочу спати!

Жінка нічого не відповіла, лише кивнула задумливо і цього разу зробила так, як вже хотіла я.

Вероніка звісно здивувалася, коли знову мене побачила. Але то були лише квіточки. Ягідки пішли тоді, як дівчина помітила, хто саме привіз їхню мешканку.