Глава 19

Глава 19

Напевно, ще ніколи в житті я так швидко не збиралася. Серце калатало, як скажене, все вислизало з рук, бо мене не припиняло тіпати. Філіпу по дорозі в готель вдалося забронювати білети на потяг. Думала хоч після цього трохи заспокоюся та Вероніка повідомила новину, від якої напруження зросло вдвічі більше: мені продовжено проживання в аж на тридцять днів! До того ж невідомо ким. Так, ніби за помахом чарівного жезла в сейфі з’явилася відповідна сума коштів, а в готельній системі управління все виглядало так, ніби я власноруч заповнила необхідні документи і за власною ж ініціативою продовжила договір на проживання. Бідолашна дівчина, такою розгубленою я ще ніколи її не бачила. Вероніка не припиняла повторювати, що вона ні до чого, і сама ніяк не зрозуміє, як таке могло статися. Камери стеження знову нікого не зафіксували. Ніби привид гроші поклав та й з іншим за мене впорався. Ну, звісно, що привид! Я чудово усвідомлювала, кому і як це вдалося. Ось тільки чому Артемій зараз не дає про себе знати? Зачаївся? Вичікує? Чого конкретно?

Я вже навіть не перепідписувала ніяких паперів. Стрімголов вискочили слідом з Філіпом, лише на секунду обійнявши Вероніку на прощання, і коли, нарешті, таксі рушило з місця, тільки тоді я хоча б спробувала нормалізувати дихання. Мої очі знову наповнилися сльозами. Я тікала. Як налякане, ні на що неспроможне дівчисько. І це так гидко, так мерзенно відчувати себе настільки безпорадною. А я ж звикла протистояти труднощам, завжди вирішувала всі проблеми, розв’язувала найважчі завдання. І що тепер? А тепер тікаю, ніби з потопаючого корабля.

Філіп вже й нічого не розпитував. І за це йому окрема моя подяка. Говорити зовсім не хотілося. Про те, щоб щось пояснювати, взагалі мовчу. Друг тільки час від часу стискав мою долоню і шепотів слова підтримки. Хоча, зізнаюся, слухала його, як через стіну, бо сумніви не давали спокою. Мені кожної хвилини здавалося, що десь я чиню неправильно. Наче ж, ось воно, на самісінькій поверхні, тільки простягни руку і схопи це! Але що саме, ніяк не збагну.

Я не могла поїхати, не побачивши Владислава, не впевнитися, що з ним дійсно все гаразд. Філіпові, звісно, не сподобалось моє прохання, але сперечатися він не став.

Чоловік лежав в палаті і читав якусь книгу. Цього разу мені дозволили ненадовго його провідати. Виглядав він бадьорим, а коли помітив мене, обличчя вмить осяяла радісна усмішка:

- Норо! Ну, нарешті! – він намагався підвестися, але я сама наблизилася і присіла поруч, щоб Владислав не робив зайвих рухів. – Я так хвилювався за тебе і…, і бачу недаремно. Що сталося? – він знову став серйозним. Провів декілька раз по мені поглядом і стривожено насупився. Не уявляю, про що подумав чоловік, бо гостя точно мала вигляд гірше за хворого. Не хотілося розповідати всього, але й не попередити я також не могла. Тому змалювала загальну картину, лише відкинувши деякі подробиці про Оберегів та їхніх джерел. Вкінці майже кожного речення очі у нього ошелешено спалахували:

- Отже, я мав рацію. То щось нелюдське… але що аж наскільки нелюдське – не віриться просто!

Так. Я розповіла, хто є хто насправді. Владислав повинен знати, з чим мала справу Ксенія та що дійсно відбулося з іншими дівчатами. Йому тут ще жити, працювати, краще заздалегідь володіти істиною, ніж поступово втрачати голову від навколишніх реалій. Я б, можливо, і більше розповіла та мені вкотре телефонував Філіп, нагадуючи про себе, бо вже близько двадцяти хвилин чекав в таксі.

- Ти їдеш звідси, вірно? – чоловік зрозумів все раніше, ніж я про це повідомила. І ті внутрішні сумніви щодо моїх дій заголосили з новою силою.

З Владиславом прощатися виявилося найважче. Мені, здавалося, сліз вже й не лишилося зовсім. Та коли я обійняла його, щоки знову обпекло від вологих солоних доріжок.

«Бережи себе і не зникай назавжди» - з цими, промовленими з неймовірною теплотою словами, я повернулася до таксі. Філіп щось торочив невдоволено та хто ж його слухав, коли в серці купа живих почуттів.

Я настільки глибоко занурилась у власні роздуми, що й не помітила, коли ми наблизились до вокзалу. Вже вечоріло. Промені сонця віддзеркалювались у вікнах будівель, люди поспішали з роботи додому, повітря як і раніше насичене яскравими, витонченими ароматами лаванди. Сумуватиму за ним. Що там казати, місто мені дуже сподобалось, однак, на жаль, одна дивна сімейка зіпсувала мої плани і вкрала спокій.

До потягу залишалася ще ціла година, тому ми розмістились в залі очікування. Я поглядом подорожувала по листям плюща-велетня і згадувала ніч, коли сюди прибула. Хто б міг подумати, що все так обернеться. Під ритм годинника очі поступово злипались. Я танула та мов струмок стікала до великої річки снів.

- Елеоноро...

Миттєво розплющила очі і зрозуміла, що, насправді… тікаю! Знову будинок Артемія, я в довгій фіолетовій сукні стрімголов минаю одну кімнату за іншою.

- Елеоноро! – а ось він зовсім не гнався. Чоловік просто швидко йшов, ніби вже наперед знаючи, куди я заверну.

- Елеоноро, подумай і зупинись. – Його медовий з пекучим присмаком голос безтілесно торкався моєї шиї. Чуттєве тепло приємно залоскотало всередині, наче тіло відповідає на його примарні дотики. Та я не припиняла бігти далі. Не припиняла протистояти сама ж собі.

- Норо, від мене не втечеш... Норо!

Я аж підскочила над лавкою. Наді мною схилився Філіп і щось стурбовано промовляв. Мені знадобилося декілька секунд, щоб оговтатись від сну і зрозуміти, що саме мій друг безупинно повторює: